Марцін Свєтліцький

З книжки "Схизма" (1994)

У червні 1986
часто проходжу попри Майданек.
Спека - і люди загоряють
у траві коло огорожі, деякі перелазять
за огорожу - і там - усередині -
чуються ще
безпечніше.

Педагогіка

Здається, війна є найвищою формою
педагогіки. А забиті -
це найстаранніші
учні.

Славне виховання - перетворення хлопців
у солдати - за допомогою футболу й цирку.
Війна зачаїлася,
вдає, ніби спить.

Перші дні літа. Безліч малини.
Сьогодні я дезертир, а що буде завтра?
Вичікую й пишу листи до абстракції.
Жодних полегшень.
Тиша квапить.

Дрібні проблеми з пам'яттю

Отож перевірити, як було насправді з безногим
олов'яним солдатом (балерина впала
до вогню? і згоріла? а він що? звідки вони там взялися?
то була іграшкова крамниця? дитяча кімната?).
Перевірити, знайти у книжці, бачу її звідси,
але не підводжусь (щур запитав: ПАСПОРТ?
ТИ МАЄШ ПАСПОРТ? звідки
взявся солдат у каналізації? потім у вогні? а раніше?
а вона? якою була вона? німа? байдужа?
не кохала його?). Перевірити,
тільки не зараз. Дочекатись якоїсь
відповідної, особливої
миті. Не пригадаю - стояв?
дивився на неї? а вона? що з нею? стояла?
і дивилась на нього? чи може взагалі
не бачила? Не знаю. Не знаю закінчення.
Поки що мусить вистачити лише цієї докладності,
з якою вдивляюся.

Листопад, майже кінець світу

Листопад, майже кінець світу, кілька хвилин до смеркання.
Переховуюся в кав'ярні, сиджу до світла спиною.
Вільне? Зайняте - відповідаю, кидаю куртку на другий стілець.

Ох, я готовий вже вийти з цього міста, руки витерти об
листя, весь цей пил, жир міста
повитирати об листя, ходи зі мною, побачиш.

Занудьгуємо і повбиваємось через тиждень, але подумай
про відлуння, що по собі залишимо, про всі ті місця,
про тих жінок, чоловіків; подумай - з якою полегкістю

будемо кричати в готельному номері, на найвищому поверсі,
а наші крики безумовно почують аж
у портьєрні. Вільне? Зараз, зараз вже буде вільне - відповідаю. Смерк.

* * *
Уся кімната завішана Марцінами.
Принаймні раз на тиждень вішаю одного Марціна.
Шибенична імла вже майже така загуста,
як хмара цигаркового диму.

Цей - бо не хотів. Той - бо не вмів.
Отой - бо стомився. Отой - бо не вірив.
Гойдаються в ритмі колотнечі зі стінами
і нічого не значать. Найважливіший - новий

Марцін висить під лампою, весь час піднімаю голову
і роблю страшні міни в його бік, бо вірю,
що раз він тремтить - значить від стиду, що так
чекає й не може дочекатися, що чекає, мов дитина

Різдва, чекає жінки,
котра прийде, звичайно, прийде, і все станеться
так, як завше, як завше, з якимись малими
несподіванками, бо ж вони теж завше

стаються. Марцін висить, тремтить, гойдається.
Вечір. Раптово входить лампове сонце.
Живе довше, ніж всі замолоду вмерлі поети.
Живе довше, ніж всі замолоду вмерлі поети.

Пісня пробудженого

Кров на місяці!
Я розплющив око,
й воно сказало
мозкові:
кров на місяці!

Кров на місяці.
Зимний квітень. Повня.
Заголосно кричиш - я мовив до крові -
збудиш малого.

Прокинувся.
Почав плакати. У кухні сука
загавкала. Я ткнув йому пипку
у двозубий ротик. Заснув. Я вернувся до тебе.
Кров на місяці - повідомив, а ти
уві сні втулилася в мене
і.

З книжки "Пісні профана" (1998)

Сквер імені Перших Слупщан

Не було мене так довго,
що вже й дія
венесуельського серіалу
значно просунулася: повно дітей народилося, безліч героїв
повимирало, жінки погіршали. Боже око
ще більше втомилося, в гіт-парадах
самі зміни, скарб викопали, і ні до чого вже мій план,
судомно затиснутий в руці.

Помста полягає в тому, щоб випити каву
і глянути у вікно. Таким самим поглядом,
як колись. А потім
на лавці сонцеві
дати себе осліплювати, мати поруч,
розмовляти з, хотіти торкнути, не торкати, гарно,
мудро, в цьому чаді сонця, в цьому
житті.

Пісня профана

телефона, жетонів і близнюка-брата,
тата і мами, непретензійної
й гарної та мудрої жінки, ліжка і церкви,
дітей, кухні, вакацій, ванни й минулого,
майбутнього, а також докорів сумління -
любов не має

Дресирування

В Освєнцімі я почав дуріти. П'ять годин
блукання межею шалу. Дуріти
почав я в Освєнцімі. Сховався у кнайпі
в'єтнамській (ПРОПОНУЄМО ТАК САМО ПОЛЬСЬКІ СТРАВИ),
випалив півпачки сиґарет Camel
(аби ж ця фірма схотіла звернути увагу,
як я старався) (поки не буде запізно).
Бо в Освєнцімі я почав божеволіти.
Номерок з ґардеробу, дурний жартик долі:
сорок
і чотири.

Не дам назви

Смерть має плеєр.
Сидить у темному купе
для курців. А цілий поїзд освітлений, повний
спітнілих, що пітніють пивом.

Смерть має жіночу інтуїцію. Очі
невидюче втуплені в мене. Очі
зустрічаються в шибці.Тьмяні вогні
за вікном. Малі міста, мов малі кладовища.

Велике місто, як пожежа. Кінчається траса.
Йти жити. Вдавати частку суспільства.
Робити. Найпершою помре мова. Не
вірити.

Майже прозою, Познань

Портьєрка дає ключ разом із пультом
- маґічний предмет, що поведе
крізь ніч, крізь усі можливі телеканали.

Знаний з культури мотив: самотній і голий
у готельній кімнаті, не встаючи з ліжка
міняє телестанції кожні п'ятнадцять секунд.

На пів до четвертої замовив будіння.
Портьєрка не спить, аби збудити того,
який не спить. Він встає й одягається.

Йде. Сюди ще повернеться. Бо власне час,
щоб дізнатися, що був час, але тоді,
коли був на це час.

Duzia woda

Бог
створив світ
на потребу
повені
й телебачення.

Александер
Квасьнєвський саме
входить у
НАТО.
Однією рукою
підписує
конституцію,
іншою
контролює
повінь.

Бог
створив світ
на потребу
повені
й телебачення.

Дуже люблю
розмови
з перукарем,
набагато більше,
аніж
з таксистом,
а найбільше
люблю
час
перед виборами.

(За мить з'явиться,
як завше,
те
припижджене
гусарство)

Нічого,
справді нічого не поможе,
якщо ти
не поможеш,
Святий Боже…

Бог
створив світ
на потребу
повені
й телебачення…