Прокинувся я від того, що хтось шепотів мені на вухо: "Прокидайся, прокидайся. Володю, прокидайся." Володіючи здатністю моментально приходити до тями після сну, я розплющив очі і сахнувся, вгледівши перед собою освітлену слабким світлом багаття морду білого вовка.
- Не бійся,- мовив він. - Я друг.
" О, і цей земляк," - подумав я, а вголос прошепотів:
- Ти хто, блін? І що діється?
- Про це потім. А зараз слухай. Завтра тебе приведуть в Долину Чорного Стовпа. Ти зустрінешся з ним. Ні на що не погоджуйся. Не піддавайся на вмовляння, не бійся погроз, не спокушайся на обіцянки. Нічого не проси, нічого не давай. Відкладай все на наступний день. Вночі ми по тебе прийдемо. Ми будемо готові. Зараз ми ще не в силі тобі допомогти. Наступної ночі чекай. Пам'ятай мої слова. Білий Коваль до наступної ночі закінчить те, що має закінчити. Знай - ти не один. До зустрічі.
- Почекай. Який коваль? Що закінчити? Поясни хоч щось, - благав я. Та марно. Білий Вовк зник у пітьмі, наче його й не було.
Я сів на своїй підстилці. Сон утік від мене разом з Білим Вовком. Я понишпорив по кишенях, дістав сиґарети, припалив від запальнички і замислився. Що ж це відбувається? Мене, виявляється, будуть на щось намовляти, обіцяти якісь блага, щось від мене вимагатимуть, погрожуватимуть. З якої радості, для чого? І чому саме я став центральною фігурою якоїсь гри, в яку грають у цьому світі невідомі мені гравці. Білий Вовк, Білий Коваль, Долина Чорного Стовпа. Ну, припустімо, тут все ясно. Білі - це добрі, чорні - це погані. Але знову ж таки - мій знайомий цап, він - білий. Але цапина голова на людському тілі - це навряд чи від добра. Крім того - гієна. Все ж таки найогидніша тварина в моєму світі. Хоча мавпи і свині не такі вже й нікчемні тварини. Щодо мурина, судити не беруся. Расові питання не моя парафія. Для цього є Ку-Клукс-Клан та "Чорні Пантери". Та й, певно, світ цей не варто міряти земними мірками. Сиґарета скінчилась, я запалив іншу. Починало світати. Мої вороги спали довкола. Кроків варти чути не було. Певно, теж десь заснула слинявим вранішнім сном. Недалеко від мене лежав ніж. Я міг спокійнісінько до нього дотягтися, перерізати пута й чкурнути. Але куди? Краще вже бути слухняним хлопчиком і, виконуючи настанови Білого Вовка, дочекатися наступної ночі, а там його друзі (адже він сказав "ми") допоможуть мені повернутися в мій світ. Нехай не такий привабливий, як хотілося б, але мій. Світ, у якому я можу бути впевненим, що коли у безхмарну ясну ніч я погляну на небо, то обов'язково побачу там місяць і знайомі сузір'я. Світ, у якому хоча й повно людей, що поводять себе по-свинськи, але голови у них цілком людські. Світ, повний смачних речей, як то - ковбаси, шашликів, вареників, смаженої картоплі, відбивних, дерунів, голубців, смаженої риби, сушеної риби з пивом, борщів, супів з фрикадельками, печінки тушеної в сметані, телячих зразів, плову, чанахів, салату олів'є, фаршированих яєць, зрештою, просто вермішелі з сосисками, можна навіть без соусу. Боже, як хочеться їсти!

Розділ 6
Моя охорона починає прокидатися. Вони позіхають, чухаються, відригують, випорожнюються. Мурин віддає накази. Гієна підводиться на ноги, обтрушує штани, від чого вони не стають чистішими, й рушає до лісу. За мить його спина зникає між деревами. Інші тим часом розводять багаття. Мурин підходить до мене і розв'язує мені ноги. Я ґречно йому дякую. У відповідь він показує мені середній палець. З-за дерев з'являється гієна. Він тягне за за собою тушку якоїсь тварини, що зовні нагадує зайця, але значно більшого за розміром. Ну, десь так - з доброго сенбернара. Мій живіт радісно бурчить, а горло стискає спазм. Сподіваюся, мені дадуть поласувати м'ясом цього мутанта. Затерплі ноги вже відійшли, і я вирішую трохи розім'ятися. Я підвівся, потягнувся і походив туди-сюди. На мене, здається, ніхто не звертав уваги. Всі були зайняті - обробляли тушу зайця на прізвисько Сенбернар. Мурин давав цінні вказівки, а його підлеглі товпилися довкола тварини, розмахуючи ножами.
- Гей, Джек! - гукнув я мурину. - Я б злив, га?
- Три кроки, - лаконічно відповів він.
Я трішки постояв, поміркував і вирішив не спокушати долю. Повернувся до компанії спиною і зробив три кроки. Кроки були достатньо широкі - наскільки дозволяли обтислі джинси.
- Гей! - почувся позаду вигук мурина.
- Три кроки! - не обертаючись, відповів я йому і розщепив замок.
Відходячи від багаття, я не зовсім вдало обрав напрям і стояв десь так метрів за два від їздових тварюк. Їх троє. Вони уважно спостерігають своїми курячими очиськами за тим, що я роблю. Я підморгую їм, намагаючись виглядати спокійним і приязним (чув, що так треба поводитися з собаками), потім затягую зіпер і, задкуючи, відходжу від них подалі. Вони втрачають до мене інтерес і починають щось там видзьобувати із землі. Я повертаюся до них спиною і з радістю бачу, що зайцеві-мутанту вже застромили в задницю рожен, і цап повільно крутить його над вогнем.
- Як твої яйця, козел? - співчутливо питаю я в нього.
- Гар-гар-гар, - відповідає він.
- Було б природніше, якби ти мекав, а не гарчав, - втішаю його.
- Гар-гар-гар, - погоджується він.
Тут щось боляче врізається мені в спину. Я обертаюся й бачу мурина, який мовчки чорною палицею вказує мені на моє місце.
- О'кей, Джек, о'кей. Але ж можна було без цього, - кажу йому я, потираючи поперек і шкутильгаючи на свою підстилку.
- Мене звуть Грк, - раптом заявляє він.
- Гарік? Най буде Гарік. Нічого не маю проти, - знизую плечима.
Він поривається ще щось сказати, але тільки зітхає і полишає мене в спокої. Я лягаю на спину, закидаю руки за голову і втуплююся в салатове небо. Думки знову повертаються до того нічного епізоду і до слів, які мені прошепотів Вовк, білим привидом вигулькнувши з душної липкої темряви. Я пробую ще раз усе проаналізувати, наче це може щось змінити в моєму теперішньому становищі. Отже перше - закинуто мене сюди з якоюсь метою, певно, не вельми приємною особисто для мене, друге - закинули мене, чи затягли, явно ті, чи той, хто стоїть над всіма цими потворами, третє - в цьому світі є сили, які протистоять тому, хто захопив мене в полон, четверте - ці сили на моєму боці, що вже приємно і вселяє якусь надію, п'яте - ці сили щось готують в авральному порядку, аби порятувати мене і, отже, шосте - я пішак в якійсь великій грі невідомих сил, що вже не так приємно, але, вочевидь, я тут нічого не вдію, отож треба просто чекати, як розгортатимуться події, і діяти залежно від обставин. Ну, про причину мого викрадення я, певно, взнаю вже сьогодні, якщо Білий Вовк був правий. Головне, як він там казав - ні на що не погоджуватися, не піддаватися на вмовляння, не боятися погроз (легко сказати - ще невідомо, чим мені погрожуватимуть), не спокушатися на обіцянки (ну це запросто - я давно вже не вірю нічиїм обіцянкам), нічого не просити і нічого не давати. Стоп! Отже в мене є щось, що я можу дати. Цікаво, що? Півпачки "Marlboro"? Годинник? (До речі - зупинився.) Що ще? Добре - най буде все, як є, головне відкласти всі розмови на наступний день. Спробую. Але - чи вийде?
- Гей, ти! - це мене кличе Гарік. Я сідаю і дивлюся на нього. Він жестом запрошує мене до їжі. Зайчик вже готовий. Мням-мням-мням. Зараз ми його намнемо.

Розділ 7

Дорога вже якийсь час сходить донизу поміж чорних скель. Я бреду слідом за тварюкою, на якій сидить мурин Гарік і висить нещасний ґриф. Дві інші тварюки, навантажені якимись клунками, йдуть слідом за мною. Біля них крокують мої охоронці, з чорними палицями напоготові. Пусте - я зовсім не збираюся втікати.
Скелі поступово лишаються позаду, і моїм очам відкривається долина. Вона далеко внизу і нам ще туди перти і перти, але видно її, як на долоні. Серед долини стирчить висока чорна скеля, яка пальцем впирається в салатове небо. Це, певно, і є Чорний Стовп. Долина, судячи з усього, досить таки людне місце. Повсюди розкидані кособокі будинки. Поміж ними, мов мурахи, снують, смію думати, такі самі виродки, як і ті, що супроводжують мене. Горить дуже багато багать, дим від яких підіймається вгору і хмарою висить над долиною. Біля підніжжя Чорного Стовпа притулився палац із червоного каменю, а може й з цегли. Це, певно, єдина не кособока споруда у цілій долині. В кожному разі, в тій її частині, куди сягає зір.
- Ну що, фраєр? Ще трохи, і ми на місці, - підбадьорює мене Гарік і направляє тварюку вниз по дорозі.
- Радий чути, - відповідаю я, подумки додаючи: "Щоб ти здох, падлюко". Але, на щастя, він не чує моїх думок, то ж я плентаюсь за ним, відчуваючи, як холоне в грудях і зводить живіт, набитий зайчиком-мутанчиком.
Чим нижче ми спускаємось, тим чіткішими стають деталі, які були не доступні оку з висоти. Кособокі будинки, чи, вірніше сказати, мазанки, в основному одноповерхові, лише іноді трапляються оселі в два поверхи. Криті вони всі черепицею, колись червоною, а тепер позеленілою, як шмарки, певно, від дощів, хоча не певен, чи тут взагалі бувають дощі. Поряд з цими недолугими халабудами палац просто таки вражає своїми розмірами. Він височіє над селищем, наче величезний морський лайнер поміж довбанок. Гостроверхий дах його критий листами жовтого металу, і мені чомусь здається, що це золото. Задньою своєю стіною він впритул приступає до Чорного Стовпа. На двох його передніх кутах височіють вежі, конічні дахи яких також криті золотом. Але що найбільше дивує - параболічна антена на одній з веж. Ніколи б не подумав, що тут є телебачення. А, може, це просто якась прикраса.
Наша маленька валка нарешті спускається вділ. Гірська дорога переходить у нерівно мощену бруківку, і ми, власне кажучи, опиняємся в самій Долині Чорного Стовпа.
Будинки вздовж бруківки розміщені хаотично, без натяку на бодай якось організовану забудову. Вікна не засклені. Власне, вікон ніяких і немає - просто квадратові отвори в стінах. Наша поява викликала чималий інтерес. Не менший, аніж могла б викликати поява Елтона Джона на центральній площі провінційного містечка. У вікнах (буду для простоти називати їх так) з'являються різноманітні пики, які з цікавістю розглядають нашу процесію і шкірять зуби. Вздовж вулиці теж стовбичить чимало роззяв. Тіла у всіх людські, а голови найрізноманітніших тварин. Хоча переважають свині і цапи. Правда, трапляються цілком нормальні людські голови. Але у всіх щось не так. Чи то колір шкіри якийсь неприродний, чи зуби завеликі, чи очі надто булькаті. Словом - красені хоч куди. Весь цей набрід щось там гарикає в наш бік і час від часу голосно регоче. Мурин гарикає у відповідь, робить їм ручкою, теж регоче, і ми просуваємось далі, де все повторюється. Якісь потворні кривоногі дітлахи починають кидати в мене дрібними камінцями. Я роблю крок у їхній бік, і вони, мов горобці, з вереском пурхають у різні боки, зникаючи серед ніг дорослих. Натовп задоволено ірже і показує на мене пальцями. Я уявляю себе водієм танка. Я з кайфом врізаюся в натовп. Кістки тріщать під гусеницями, я тягну на себе важіль, і танк починає кружляти на місці, перідично пострілюючи осколковими снарядами в ці смердючі пики. Вони падають, тіла їхні розриває на клапті. Мурин з відірваними ногами повзе просто на танк, благально простягаючи до мене скарлючені пальці. Я додаю газу і лівим траком наїжджаю йому на голову. Мозок його бризкає в усі боки, і він говорить:
- Все, фраєрок, приїхали.
Я роздивляюся довкола. Ми зупинились біля одноповерхової халупи із заґратованими вікнами і міцними дверима. Обабіч дверей стовбичать два типи з чорними палицями в руках. Один з них має синювату шкіру, загострені вуха і налиті кров'ю очі. Вбраний він у щось на зразок шотландського кілта. На ногах сандалі, на боці висить ніж. Він неймовірно худий. Кістки стирчать в усі боки, і таке враження, що вони ось-ось прорвуть шкіру, скинуть її, немов пальто, і залишиться лише голий кістяк, набитий нутрощами. Другий, ну просто, як на замовлення, навпаки, дуже огрядний, з цілком нормальним кольором шкіри, лише неймовірно волохатий. Волохаті руки, груди, обличчя, на голові шапка переплутаного чорного волосся. Вбраний у джинсовий комбінезон Levi's, заправлений у високі ковбойські чоботи. Крім чорної палиці, іншої зброї у нього не видно.
- Тепер ти під їхнім наглядом, фраєр. Дивись, будь чемним хлопчиком, а то ці дяді зроблять тобі бо-бо. Ясно? - звертається до мене Гарік.
- Ясно, чорнозадий, - відповідаю я. За що одразу отримую удар палицею під ребра. Гарік щось гарикає цим огидним типам, і вони гигочуть, немов придурки. Я, тримаючись за живіт, заходжу до своєї темниці і двері за моєю спиною зачиняються. Ласкаво просимо в Алкатраз. Якби я знав, що моя персоналка закінчиться ув'язненням - ніколи б не почав малювати.
Моя темниця складається з однієї кімнати, досить просторої. В одному кутку стоять дерев'яні нари, біля них на підлозі глечик, як потім виявляється, з водою.
В іншому кутку, о, небо, ще одна ознака цивілізації - білий унітаз без кришки. За бачок запхана газета "Таваріщ". Цей світ не перестає мене дивувати. Ну звідки тут ця газетка? Я запихаю газету назад за бачок, підходжу до нар і сідаю. Дістаю сиґарети і закурюю. Сиґарет залишилось мало, хоча, я думаю, тут має бути якесь куриво. Ну раз є газетка "Таваріщ", мала б бути і "Герцоґовіна-Флор".
Я сиджу і курю, а Бон Скотт в моїй голові весело наспівує: "Highway to Hell, Highway to Hell!". ?an ?aa. I?i iaia ia?a an? caaoee. Cae?ee a ii?io oeoieo a?a ai?aaeau ia?ao?aaeany ? i?ineouny ia aeo?a. I??iai ?ioiai ia eeoa?ouny, ye in?aeaoe oi?oac ? iii'yoe a ?oeao a?euoiaeoueo aacaoeo. O?euee ia oa aiia e aiaeouny. ?a?ac ca??aoiaaia a?eii ciaaai?o eeioou aai??, e?eee, aa?ane, aeaoee, a?yi?aiiy yeiainu no?oiiiai ioce?iiai ?ino?oiaioa. Ooinu iaiaaa?ouny ni?aaoe i?ioeaiei oaeuoaoii "Wish You Were Here" Блекмора.
А час минає, і поволі починає сутеніти. В халупі стає темно. Я сиджу на нарах, притулившись спиною до стіни, і пробую дрімати, хоча нерви напружені і тіло дрижить в очікуванні невідомо чого. І ось це стається. Двері зі скреготом відчиняються, і мій приятель Гарік голосом професіонала проголошує:
- З речами на вихід!
Я підводжуся і йду на полум'я смолоскипа, який за спиною Гаріка хтось тримає у руці. Біля входу на мене чекає вже знайома їздова тварюка, впряжена у тачанку часів громадянської війни. Гарік підштовхує мене на неї, потім всідається поруч. За машталіра служить якийсь песиголовець. Він ляскає батогом по спині тварюки, і ми рушаємо. Тачанку неймовірно трясе на нерівній бруківці. Воно й добре - зуби в мене й без того стукотіли від нервового напруження, а ця трясанина дає змогу приховати від сторонніх мій неврівноважений внутрішній стан.
Судячи з усього, ми прямуємо до палацу, який світиться попереду всіма своїми здоровенними вікнами. На мене чекають. Це аж ніяк не втішає. Але нічого змінити я не в силах. То ж треба якнайкраще приготуватися до зустрічі з невідомим. Я ще раз прокручую в голові настанови Білого Вовка і, о диво, заспокоююсь. Зуби тепер цокотять лише від трясанини по нерівній бруківці. Хочеться сказати "з нами Бог", але...

Розділ 8

Палац нависав усією своєю масою над площею, мощеною величезними мармуровими плитами. Посеред площі палало здоровенне багаття, довкола якого сиділа купа різноманітного люду, горлаючи пісні і попиваючи з пляшок, смію думати, аж ніяк не кока-колу. Песиголовець направив тварюку просто до широких сходів. Якраз перед нами від них від'їхала звичайнісінька чорна іномарка з блакитним вогником на задньому склі. Пара, яка вийшла з неї, якраз зникала за дверима, завбачливо розчиненими перед ними швейцаром у лівреї і з головою спаніеля. Як я встиг помітити, вбрана ця пара була досить таки вишукано. Пан з товстою голеною потилицею вишивав у чорному смокінґу, а його супутниця у сріблястій вечірній сукні. Детальніше розгледіти я не встиг, бо вони зникли в глибині холу. З прочинених дверей долітали звуки музики і гамір.
Тачанка зупинилась, і швейцар побіг нам назустріч, низько вклоняючись на ходу.
- Ну що ж, фраєрок, ласкаво просимо на Свято Оновлення, - промовив до мене Гарік і зіскочив з тачанки. Я теж хотів зіскочити слідом, та перечепився і впав би, якби не швейцар, що встиг підхопити мене під лікоть. Я механічно йому подякував і поспішив навздогін за Гаріком, який підіймався сходами.Та швейцар виявився прудкішим і, випередивши нас, відчинив двері. Мурин пройшов повз нього, навіть не глянувши в його бік. Я винувато посміхнувся спаніелю і пройшов у двері. Ми опинилися в яскраво освітленому холі, де не було жодної живої душі. На протилежному від нас кінці холу знаходились велетенські засклені двері, які були розчинені навстіж. Саме звідти лунала музика і доносилися голоси. Мурин попрямував туди, і мені не залишалося нічого іншого, як йти за ним.
Тільки-но ми переступили поріг здоровенної зали (протилежну стіну можна було ледь розгледіти), як гамір і музика враз ущухли, лише один якийсь занадто ретельний музика ще рази два дунув у свою трубу. Потім настала абсолютна тиша. Зліва від нас вигулькнув маленький огрядний пан із сивим волоссям, яке росло так, що його голова нагадувала кульбабу, вбраний у малиновий фрак, черевики з великими бантами і білу сорочку з неймовірним жабо. У руках він тримав ціпок, у два рази вищий за нього. Гупнувши ціпком у навощений паркет, панок прогарикав довжелезну фразу, у якій я вловив своє ім'я. Коли він замовк, натовп раптом заревів, шалено зааплодував, а оркестр, що знаходився на балконі десь над нами, вшкварив щось настільки дисгармонійне і гучне, що мені стало млосно.
- Ти бач, як тобі раді, - штурхнув мене ліктем у бік Гарік.
- Я теж радію, коли до столу подають смажене порося, - відповів я.
Мурин нічого не сказав, лише підозріло зиркнув на мене хижим оком. Я тим часом розглядав натовп. Всі особи чоловічої статі, крім мене і Гаріка, ну і ще малинового пана, були вбрані у чорні смокінґи, білі сорочки, краватки-метелики і лаковані мешти. Плаття дам відрізнялись фасоном, але всі до одного були пошиті зі сріблястої тканини. Досить одноманітно, як на мене. Правда, я ще не бачив музик - можливо, вони всі у гавайських сорочках. Тут з натовпу вискочив здоровенний тип, з вухами, як у Мікі-Мауса, і, тягнучи за собою загорнуту в срібне гачкуватоносу швабру, затупотів у мій бік.
- Радий вітати вас на нашому Святі Оновлення, вельмишановний пане Володимире, - ще здалеку заторохкотів він несподівано високим і тоненьким голосочком, простягаючи мені здоровенну, мов ківш екскаватора, долоню. Мені нічого не залишилося, як зробити спробу її потиснути.
- Дозвольте автограф, - заскрипіла швабра, простягаючи мені авторучку і якусь фотографію. Я взяв з її рук фото і побачив, що на ньому зображений я з сиґаретою в зубах і пляшкою пива у руках. Хоч убий, не пам'ятаю, коли і хто мене отак зазнимкував. Знизавши плечима, я розписався поперек своєї фізіономії і повернув знімок їй. Після цього весь натовп, як з ланцюга зірвався. Всі пхалися до мене, штурхаючи один одного ліктями. Кожен намагався потиснути мені руку, тицьнути мені знімок (у них у всіх була моя фотографія!) і отримати автограф. Гарік стримував, як міг, найбільш завзятих, але було видно, що довго він не протримається. Я дряпав автографи, тиснув руки, дурнувато посміхався, а натовп усе напирав і напирав. Десь на дальніх підступах зчинилася бійка, ґвалт стояв неймовірний. А оркестр згори поливав нас якоюсь божевільно аритмічною музикою, де переважали ударні і духові інструменти, а іноді з фантастичним дисонансом вступав орган. Натиск натовпу дужчав. Я змушений був відступати, аж доки не опинився в холі, притиснутий спиною до вхідних дверей. Гарік вже не володів ситуацією. Його відтерли від мене. Він марно намагався пробитися в мій бік, роздаючи направо і наліво удари кулаками. Бризкала кров, кришилися зуби, але це не допомагало. Якась істеричка вчепилася в мою джинсовку, очевидно, намагаючись відірвати клапоть на сувенір. На щастя, це був справжній джинс, і вона лише обламала свої неймовірно довгі нігті. Хтось слиняво цілував мене у вухо, хтось розщіпав ремінь на моїх джинсах, хтось вчепився мені в шию з наміром чи то обійняти, чи то задушити. Раптом двері позаду мене розчинилися, і я випав назовні, прямо під ноги спаніелю. Зверху на мене почали валитися всі ці придурки. Дихати ставало все важче, в очах пішли темні кола. Здається, я навіть втратив свідомість. Не знаю, що там було далі, але коли я прийшов до тями, то сидів, притулившись до стіни, а хтось намагався розтиснути мені зуби, пхаючи до мого рота шийку пляшки. Запах спиртного вдарив у ніс, я розтулив рота і зробив кілька ковтків. Це було щось неймовірно міцне. Одразу став зрозумілим термін "вогняна вода". Я закашлявся, намагаючись вхопити повітря. Коли мені це вдалося, одразу стало легше, і в голові посвітлішало. Як потім я дізнався, Гарік (а саме він оце мене зараз відпоював), гукнув швейцарові, щоб той покликав на допомогу тих, що сиділи біля багаття. Та на той момент вони вже самі врубалися, що щось не так, і поспішали нам на допомогу. Спільними зусиллями вони звільнили мене з-під гори тіл, які не переставали верещати від захвату, і копняками загнали всіх цих снобів назад до зали.
- Ну, як ти, фраєр? - поцікавився Гарік.
- Дай Бог, не остання, - відповів я, вказуючи очима на пляшку. Він простягнув мені її і я зробив ще кілька ковтків. Але тепер я вже був готовий до міцності напою - так що пішло чудово.
- Ну тепер ходімо, - сказав Гарік, відбираючи в мене пляшку.
- Куди? - спитав я.
- Туди, - показав він пальцем на двері палацу.
- Ти що, здурів?! Знову до цих придурків? Та вони мене вб'ють.
- Тепер уже ні. Вставай, ходімо, - він схопив мене за плечі і рвучко поставив на ноги. Потім узяв за лікоть і повів у палац.
До зали я заходив оточений щільним кільцем охорони. Натовп у залі, побачивши мене, знову почав аплодувати і верещати. Оркестр, здається, не вмовкав увесь цей час. Проте на цей раз усе обмежувалось лише оплесками і криками. Ніхто з цих психів не наважувався наблизитись до мене. А жаль. Хотів би я глянути, як би його змолотили мої охоронці.
Раптом на дальній стіні зали щось заблимало і, перекриваючи весь цей бедлам, пролунав потужний голос. Що він промовив, я не зрозумів, але враз стало абсолютно тихо. Натовп розступився, притиснувшись до стін, а оскільки зала в ширину була не набагато менша, ніж у довжину, то поміж мною і дальньою стіною, котра блимала попереду, утворився вільний простір завширшки з дванадцятирядну автостраду. (Не знаю, чи й є такі). Мої охоронці також відійшли набік, а потім взагалі покинули залу. Біля мене залишився лише Гарік.
- Ходи сюди, - пролунав у моторошній тиші той самий голос. Якби перед цим мурин не пригостив мене випивкою, я б, мабуть, і з місця не зміг зрушити, а так я спокійно (ну майже спокійно) пішов на голос. Я йшов серединою зали і чув, як рядами глядачів прокочується шепіт, який нагадував шелестіння вітру у верхівках дерев. Я озирнувся і побачив, що Гарік йде на три кроки позаду. Він зробив рукою жест, що мав би означати "йди не озираючись", і я знову рушив. Якою великою не здавалася зала, я все ж підходив до її кінця. Хоча, здавалося, я йду уже десь з півгодини. І весь час уздовж мого шляху стояли глядачі, які щось тихенько шепотіли. Підійшовши поближче, я побачив, що вся стіна, висотою з п'ятиповерховий будинок, до якої я прямував, від підлоги до стелі заставлена телевізорами. Сотнями, якщо не тисячами. І всі вони працювали. Саме цим і пояснюється постійне мерехтіння, яке видно здаля. Телевізори демонстрували всі можливі (і неможливі теж) програми. Певно, від CNN до якогось периферійного телеканалу типу Patsickiw TV. Перед телевізорами стояв масивний чорний трон. Певно, з мармуру. А на троні сиділо, чи то пак висіло, чи лежало, словом, щось там таке знаходилось, схоже на чорний дим, або туман. Воно постійно змінювало форму, то приймаючи обриси людини, то велетенського птаха, то ще якогось дідька.
- Ну що ж, радий тебе бачити, - пробасило воно.
- Не хотілося б виглядати неввічливим, - видавив я з себе,- але я чомусь особливих радощів не відчуваю.
Воно набрало вигляду гігантського ока і почало мене уважно розглядати, а за мить розтеклося по кріслі і зареготало. Разом з ним почала реготати вся зала. Це був водоспад реготу, шквал сміху, тайфун хихотіння. Він бив по вухах, штурхав у боки, в спину і буквально валив з ніг. Раптом воно вмовкло. В ту ж мить урвався і сміх у залі. Знову стало тихо.
- Напевно, мені слід відрекомендуватись? - задало воно риторичне запитання. - Зараз, тобто в даний момент, мене звуть Флешзіф, хоча у мене сотні імен, і більшу їх частину ти знаєш.
- Сподіваюся, - бовкнув я.
- Я думаю, пора почати серйозну бесіду і пояснити тобі, смертний, для чого ти тут. Ти готовий?
Слово "смертний" мені не сподобалось, але що я міг зробити. Правильно - нічого. І тому я відповів: "Так".

Розділ 9

- Ти, напевно, розумієш, що потрапив сюди не просто так? Не для розваг і забав? Отже, ти, певно, міркував про це, зважував, робив якісь висновки, будував версії? - запитав Флешзіф, прибравший в цю мить вельми доречного вигляду великих губ, що артикулювали відповідно до слів.
- Ну, щось таке, - відповів я, хоча, чесно признатися, версій у мене було малувато. Тобто взагалі ніяких версій у мене не було, до холєри.
- Почну з того, - продовжували губи, - що я дуже зацікавлений у тобі. Не буду цього приховувати. Інакше для чого були потрібні всі ці зусилля. Буду відвертим - мені не все вдалося. Реально - ти мав би з'явитись разом з трамваєм просто у цій залі. Але щось не вийшло, і ми втратили трохи часу. Та нарешті ти тут, і нам ніщо не заважає зробити тобі пропозицію.
- Отже, ви теж не застраховані від помилок? - дещо зловтішно запитав я.
- Не тіш себе марними сподіваннями. Ти вже тут і тобі нічого не залишається, як пристати на мою пропозицію, - відрізав Флешзіф, проте я вловив у його голосі легке дрижання. Можливо, це було викликане роздратуванням, яке спричинило моє зухвале зауваження, а, можливо, і ще чимось. Адже він повинен знати про Білі Сили, що протистоять йому. Подумавши про це, я раптом злякався, що він володіє здатністю читати думки. Але він спокійно продовжував:
- Я маю знання, що шолудивий собака моїх ворогів намагався перешкодити моїм вірним слугам і навіть спромігся позбавити життя одного з них, але йому дали належного відкоша, і він не знайшов у собі сміливості з'явитися знову. Чи з'являвся?
Він знову перетворився на око і втупився в мене. Я відчув, як щось намагається проникнути до мого мозку, і злякався, що зараз все викриється. Проте щось не давало йому проникнути глибше, щось не пускало його. Око запульсувало і знову перетворилося на губи, які промовили:
- В тебе є дещо, що заважає нашій розмові. Подумай, що то є, і віддай Грку.
Я побачив, що Гарік стоїть поряд зі мною. Я і не помітив, як він підійшов.
- Ну, швидше! - гаркнув Флешзіф.
Я гарячково міркував, що ж то таке, що захищає мій мозок надійним щитом від проникнення. Кульчик у вусі? Та ні. То, може... Точно! Певно, так воно і є. Хрестик! Маленький пластмасовий хрестик, у якому я хрестився у віці двадцяти семи років. Та ні - не може бути. А що ж тоді? Обручка? Татуювання на передпліччі? Таки хрестик. Оце так-так. О-ля-ля. Як у фільмі про нечисту силу. Зараз запіють півні і вся ця мана зникне, мов дим. Хоча навряд чи.
- Я чекаю, - нагадав про себе мій візаві.
Я подивився на нього, потім набрав у груди повітря і, як у воду скочив:
- Я не знаю, що тобі відповісти, Флешзіфе. Поняття не маю, що нам заважає розмовляти. Тобто заважає тобі порпатись у мене в мізках. Але я волів би, чим би воно не було, аби воно залишилось у мене. Тільки так я готовий обговорити твою пропозицію, суті якої я до сих пір, зауваж собі, не знаю і, можливо, підкреслюю, - мож-ли-во, дійти з тобою згоди. Інакше я припиняю будь-які переговори та йду геть.
Закінчивши говорити, я завмер у недоброму передчутті. Я був не в тому становищі, щоб дозволяти собі так розмовляти з цим, певно, таки досить могутнім типом. В залі, здається, стало ще тихіше. Губи на троні беззвучно ворушилися. Пауза явно затягувалась. Я нишком зиркнув на мурина. Той стояв, стиснувши губи і поклавши руку на чорну палицю, котра висіла у нього на поясі. Десь в глибині зали хтось нервово засміявся. Але цей одинокий сміх так само, як виник, так само й урвався, і знову запала мертва тиша. Раптом губи ворухнулися і грізно промовили:
- Що ж. Най буде так. Гадаю, це не завадить нам дійти згоди. Зрештою, відібрати у тебе цю річ я завжди маю змогу. Та не маю бажання починати нашу бесіду з насильницьких дій щодо твоєї особи.
Його сповнені сарказму слова ясно дали мені зрозуміти, що поступка ця тимчасова і особливо вимахуватись мені не радять.
- Отже, - продовжив він, - у тебе є дещо, що потрібне мені. Навзамін я можу запропонувати тобі багато чого. На твій вибір. Хочеш багатства - будеш його мати. Влади - скільки завгодно. Слави - хоч відбавляй. Ти зможеш стати найзнаменитішим у світі художником, письменником, музикантом, спортсменом, політиком, коханцем. Біля ніг твоїх буде все, що ти лише забажаєш. Не вагайся - вибирай.
Тут мене наче в тім'я вдарили. Аякже - сотні імен, багато з яких мені відомо, весь цей диявольський антураж, ці запаморочливі пропозиції, а насамкінець - контракт, підписаний кров'ю.
- Ні! - зеперечив я. - Свою душу я відмовляюся віддавати в твої лапи. Категорично відмовляюся.
Флешзіф зареготав. Регіт прокотився рядами глядачів. Навіть Гарік порскнув - не втримався. Оркестр вшкварив кавалок якогось вальсу. Флешзіф ще трохи пореготав, а потім сказав:
- Фі - душа! Що душа - таке собі ефемерне поняття, майже фікція. Розмінна монета у великій грі. Щоб отримати твою душу, мені не потрібно затівати всю цю виставу. Зрештою шанс, що твоя душа все одно опиниться в мене, досить великий. Та й чи так вже й потрібна вона мені. Ви, люди, надаєте багато значення душі, навіть не маючи певності, що вона насправді існує. Та й живете ви так, щоб її якнайшвидше втратити. Мені не потрібно докладати ніяких надмірних зусиль. Ви самі виконуєте всю роботу. Отже, забудь, хлопче, про свою нікчемну душу і слухай сюди. Все, що я тобі пропоную - я пропоную за твоє тіло, а не душу. Тіло, чуєш? Ось що мені насправді потрібно. Твоє тридцятитрирічне тіло.
- Тіло? - ошелешено перепитав я.
- Так. Уяви собі.
- Але для чого? І чому саме моє? Хіба тут, - я обвів рукою довкола, - не достатньо найрізноманітніших тіл? До кольору, до вибору.
- А, вони? - зневажливо мовив Флешзіф. - Ці тіла належать цьому світові. Мені ж потрібне тіло, що є з твого світу. Твого паскудного, але такого ласого світу. Я маю змогу з'являтися там лише тоді, коли володію тілом одного з вас.
- Тоді дозволь спитати. На фіґа мені все твоє обіцяне багатство, слава і таке інше, якщо ти забереш моє тіло? Яка мені з цього користь? Це як груповуха у порнофільмі - бачити бачиш, а взяти участі не можеш.
- Мені подобається твоя зацікавленість, - задоволено промуркотів він. Були б у нього долоні, він би, певно, потер їх одна об одну. - Ти все це будеш мати і з насолодою користуватися. Я лише періодично буду навідуватись до тебе у гості, якщо можна так висловитись.
- І в ті моменти, коли ти, так би мовити, будеш у мене в гостях, я не зможу контролювати власне тіло? - поцікавився я.
- Ну, це дрібниці. Як кажуть - виробничі витрати. Зате скільки ти матимеш навзамін.
- А якщо я раптом помру?
- Раптом не буде. Ти помреш у глибокій старості, в оточенні онуків і шанувальників.
- Якщо мене не пришиють за твої подвиги.
- Ну, цього не трапиться. Це я тобі ґарантую. Я ж не є якийсь дрібний злочинець. Помреш ти своєю смертю.
- І що тоді?
- А тоді твоє тіло перейде у моє повне розпорядження.
- Для чого ж, не смію питати, тобі тіло старого дідугана, уражене всілякими болячками.
- О, повір мені. Від болячок я тебе вбережу, і в мене достатньо вміння, щоб повернути тілу молодість... На деякий час.
- На який?
- Кілька сотень років.
- А потім?
- А потім я знайду когось іншого.
- Як оце зараз знайшов мене?
- Абсолютно вірно.
- А чому саме мене?
- Підвернувся під руку. Чи ти гадаєш, що володієш якимись особливими якостями? Ні. То цілковита випадковість.
- Дозволь поцікавитися.
- Прошу дуже.
- А що сталося з попереднім тілом?
- Хочеш побачити? Будь ласка.
Губи перетворилися на велику чорну кулю, що почала шалено обертатися, потім у її глибині щось спалахнуло, і переді мною на троні опинився старезний голий дідуган. На вигляд йому було десь так мільйон років. На облізлій голові стирчали ріденькі пасма сивого волоссячка, рот чорнів беззубою ямою, загноєні оченята зиркали на мене з-під кошлатих брів. Він весь був у якихось виразках, шкіра звисала з нього клаптями. Якщо такого показати перед обідом, то апетит відіб'є надовго. Колоритна фігура.
- Ну і скільки йому? - спитав я.
- Власних сто три і моїх чотириста, - прошамкав Флешзіф ротом дідугана.
- Непогано виглядає, як на свій вік. Ще козак, - не втримався я.
- Гадаєш, ти будеш краще виглядати у його віці?
- А я ще ні на що не погоджувався.
- Тобто?
- Думаю - ми лише підійшли до цього питання.
- А я було вирішив...
- Ні-ні. Це була, так би мовити, попередня розвідка. Мені б хотілося уточнити деякі деталі. Гарнесенько все зважити.
- Які деталі? Конкрентіше.
- Ну, наприклад, мене цікавить, що буде, якщо я відмовлюся.
- Я б тобі цього не радив, - дідуган засовався на троні.
- А все ж таки. Ви мене з'їсте живцем? Чи віддасте на поталу цим? - я вказав великим пальцем правиці позад себе.
- Ні, цього ми робити не будемо. Ми повернемо тебе назад і знайдемо іншу кандидатуру.
- І все?
- Е-е ні. Не так все просто, як би тобі хотілося. Ми повернемо тебе у твій світ, але з того самого моменту тебе почнуть переслідувати невдачі...
- Ну я ніколи і не був везунчиком, - вихопилося в мене.
- Всі твої минулі невдачі здаватимуться найбільшими виграшами твого життя. Тебе обсядуть болячки. І не лише тебе, а твоїх рідних, близьких, дітей, домашніх тварин. Врешті решт ти загнешся, чи то від хвороби, чи то від нещасного випадку, і залишиш свою сім'ю в злиднях і при кепському здоров'ї.
- А таргани підпадають під означення домашніх тварин? - поцікавився я.
- Що? - дідуган звів брови.
- Нічого. Це я так - про своє. Непогана альтернатива у мене. І ніяк не можна без усього цього?
- Мушу тебе засмутити - ніяк. Або ти пристаєш на нашу пропозицію, або... - Флешзіф розвів руками.
- Мені потрібен час подумати. Я повинен все зважити.
- Ну ти дивак. Що ж тут зважувати? Добре, думай. Даю тобі п'ять хвилин.
- Але ж це все-таки моє тіло! Я хотів би мати трохи більше часу на роздуми.
- Скільки це - більше?
- Хоча б до ранку, якщо ваша ласка.
Я відчув, як він знову намагається влізти в мої думки. Однак, як і попереднього разу, у нього нічого не вийшло. Він почухав носа і сказав:
- Хотів би я знати, що в тебе на думці.
Потім зітхнув, а може мені здалося, і промовив:
- Добре, думай до ранку. І постарайся прийняти вірне рішення. А тепер відпочивай.
Він клацнув пальцями і зник. В той же момент залунала музика, в залі з'явилися столики, заставлені різноманітними напоями і закусками. Натовп кинувся займати місця. Гарік вхопив мене за лікоть (здається, це в нього почало перетворюватися на погану звичку) і потягнув до найближчого столика. В залі вже здійнявся неймовірний галас, стріляли корки від шампанського. Дзвенів посуд.

Розділ 10