| 
*****
Nightwish
«Wishmaster» (Spinefarm Records, 2000)
Наша підсвідомість — найгеніальніша музика. Тільки її неможливо
розписати по нотах.
У кожного — свій лейтмотив, який залишається назавжди. Що б ми не
думали і до чого б не дослуховувались.
Нічого дивного немає в тому, що сліпі розрізняють півтони, глухі
створюють пекельно-пекучі коктейлі із райських звуків... сліпі роз’ятрюють
душу нереально-пояснити-яким нелюдським голосом...
Хотіла б я знати, яку музику носить у собі забутий всіма даоський
монах… Башмет… стара гуцулка о 5-й ранку... Sting... «Wishmaster»
із «Nightwish». Стоп. Зупинімося на останньому. Цю музику я несла
в собі сьогодні уночі крізь розімлілий до нестями дурний стан усіх
моїх думок (існуючих і неіснуючих), зіпсований — найприємнішим з
усіх, яких знала, чоловіком — настрій (яка неприємність: я — чуттєве
жіноче створіння, зі схильністю до божевільних ідей). The hard day’s
night. Але. Я просто «фанарєю» від вокалу Тайї Турунен у пісні «Sleepwalker»
такої собі не дуже відомої фінської групи «Nightwish». Точніше,
не лише від мелізмів в академічному вокалі, а й від усіх ґітарних
соло, семпл-заставок, сентиментальних відступів і невмотивованих
модуляцій. Бо в момент звучання саме такого року я згадую фатальну
фразу близького друга: «Потрібно промовляти слова, мовчати, дивитися,
пити каву […] так, щоб у присутніх піднімався тиск».
Не певна, чи навчилася я мовчати на рівні аж такої напруги, хоча
думати в такому «стрімі», мовчки слухаючи «Nightwish», можу. Намагаюсь
дошукатися сенсу в ґотичних текстах пісень (вони про тишу), уявити
процес створення якоїсь із пісень, обличчя кількох фанів групи під
час концерту, вираз своїх очей врешті-решт. Подібна музика задає
ритм не лише думкам, а й життю вцілому. Яким би загальмованим ваше
кепське життя не здавалося. Отож насичуйте вуха, очі, інтуїцію усім,
що чуєте, бачите чи відчуваєте. Тоді зрозумієте, що для вас найкраще.
І в чому переваги симфо-року над джанґлом. Або навпаки. А також,
у чому містика сповільненого телекадру, млосно приспущених повік
давно померлої актриси на старій знимці, нервової експресії іспанського
танцю і т.п. Знаю, я багато наговорила. Розповідати про музику словами
це так... як намагатися описати запах диких орхідей. Потрібно слухати.
Аби зрозуміти достоту, про що йдеться. Як твердив класик, — межі
нашого слуху визначаються так: ми чуємо ті запитання, на які спроможні
відповісти. Щодо музики… Спробуйте запитати себе, яку музику ви
слухаєте, а потім — пошукайте в ній відповідь на... ну, дуже непристойні
запитання: «Хто я?», «Хто ми?» і що з нами такими далі робити.
Інна КОРНЕЛЮК
|
*****
Yat-Kha
«Aldyn-Dashka»[General Records (Moscow) 1995] — музичний
проект такого собі Альберта Кувезіна, майстра від тувинського горлового
співу, котрий розродився новим альбомом. Той спершу вкурвлює, потім
втягує, а далі присаджує на монгольську національну музику з усіма
її атрибутами: пісні про самотнього мандрівника і пагорби, про хоробру
доньку оленя і взагалі про красивих тувинських дівчаток. А що з
монгольської назва альбому прекладається як «Золотий Келих», то
більшість пісень виявляється стьобом на ностальґійний для багатьох
«сухий закон» і пропаґанду тверезого способу життя в СРСР. Усім
любителям «арака» — молочної горілки — рекомендується.
Л.Д.
|
|
*****
Huun-Huur-Tu
«Where Young Grass Grows» (2001) — привіт від вузькооких
синів Степу у вигляді чергового доброго альбому. Музика розрахована
в першу чергу на тих, кого за***бали не тільки «ТаТушки» та опера
«Мойсей», але й усе решта — з «Pink Floyd»ом, «King Crimson»ом і
«Doors»ами включно. Свіжі музичні інструменти, незрозумілі слова,
загадкові назви пісень (з Dyngyldai, скажімо, все зрозуміло; а от
що таке Avam Churtu Dugayimny?) й надобмежений наклад самі собою
пояснять, що слухати, коли вуха от-от зблюють мізками.
Л.Д.
|
| |
| |
|
*****
Ulver
«Perdition City» (2001) — Електроніка в місті проклятих.
Потужні партії клавішних. Меланхолійний вокал на тлі невротичного
стогону саксофона. Апокаліптичне крещендо ударних. Близни від холодних
поцілунків, каталепсій та Катастроф. God, I’m Lost in Moments.
Цікавий момент: композиція «The Future Sound Of Music» у своєму
апогеї до щему в бронхах нагадує потужні back-рифи «Я сошла с ума»
ТаТу. Послухайте й подумайте.
Девіз альбому: «ми мертві».
Одним словом: «закачаєшся».
Любко Дереш
|
*****
Time Machines
«Coil» (1998) — досить популярне в колах окультної молоді
Львова дітище двох культових педрил-британців — Джона Беленса та
Пітера Крістоферсона, які затягнули в свою темну тусівку ще й Дрю
Макдавела. Альбом являє собою, як зазначено на обкладинці, «4 звуки
для подорожей у часі»: чотири ембіентні треки з хімічними назвами
чотирьох галюциногенів (телепатин, DOET, 5-MeO-DMT і, звичайно ж,
псилоцибін). Кажуть, коли такво просто послухати, може навіть заглючити.
І, що цікаво, — глючить!
N.B. спробуйте послухати Time Machines під час snu, і ви здивуєтеся,
може, навіть більше, ніж я.
Л.Д.
|
|
*****
Troum
«Sen (Mort Aux Vaches)» (2000) — нещодавно вдалося з’ясувати,
що назва групи в перекладі зі старонімецької означає «сон». Група
Troum — це продовження ідей dark-ambient проекту «Maeror Tri». Щодо
альбому «Sen», то він призначений для вуха гурмана, справжнього
connoiseur від ambient’у, позаяк є (на мій суб’єктивний погляд)
колодязем у нову естетику, естетику монотонного гудіння, далекого
гупання велетенського космічного Серця і шуму електромагнітних хвиль
із глибин Усесвіту...
Ця радість меломана складається всього з одного треку тривалістю
в 1 год., 2 хв. й 59 сек.
Я більше не вірю в мелос і поліфонію. Я вірю в скорботу шуму й скрипу.
Що вище за скорботу вічності?
Л.Д.
|
| |
| |
|