Попередня частина

12

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», - шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.
Він якраз й збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:
«А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?»
Анемподест заправив за шлюб п’ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.
«Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю», - вирішив учень авви Макарія.
«Дівчина німа», - наостанку повідомив Мирон і відвів очі.
«Все одно приведи рабу Божу до сповіді... І сметану принеси», - нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те... Чогось ти, хлопче, не договорюєш... І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»
Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квокали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

13

«...Чуєш мене, чужинче?» - спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.
«Вже чую», - відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефу, здавалася більшою за головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне шкло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми шкельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на ґранітних плитах, колони, високі двері і шкляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м’язи вузлуваті мисливські сітки.
«Ти хворий?» - запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.
«Я недопереселений».
«Матня міцно тримає впійману рибу».
«А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче».
Шун’ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За шклом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а шкляні очі таксидерміст поробив зизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.
«Тут, чужинче, ти бачиш ґобліна, точніше ґобліна-антропокефала, себто «людиноголового». Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, ґобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині».
Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло ґобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м’язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам’яніла плоть мумії.
«Цю тварюку забальзамували живцем», - підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.
Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. «Тут не тільки каміння, тут й люди якісь бутафорні... Маріонетки, а не люди, - зрозумів Анемподест і подумки зауважив: «Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра... І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб «Предивних подорожей Ватусти»... І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті...» Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим ґоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:
«Це що ж, той самий ґоблін, котрий зжер твою Еврідіку?»
Гімнософіст ствердно хитнув головою, знов примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:
«Ненависть твоя не минула?»
Гімнософіст намалював пальцем на шклі невидимий знак і сказав:
«Світ Опадла, матнійцю, так само, як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний, - частина мене самого, а я - частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного - знайдеш Напередвизначеність».
«То це не ти замордував ворожу потвору?»
«Ні».
«А хто?»
«Тітонька Матрікс», - сказав Шун’ята і пояснив після павзи:
«Це родичка Німої Розвідниці і велика воїтелька Опадла. Вона пам’ятає часи Імперії і довго досліджувала прояви Абсолютного Зла. Ти побачиш її сьогодні у Театрі...»
Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань, ключар підвів Анемподеста до наступного експоната. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхурі напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбурчилися гострі гребені.
«Це - Gemono vulgaris, себто «ґемон звичайний». Дуже вдала мумія. На початку Театральної ери в нашому місті жили неймовірно вправні муміфікатори та муляжисти, що потім переселилися у явність Льотаро. Більшість експонатів Музею зроблена ними. Тепер таких майстрів немає, а рецепти мавзолейних бальзамів загублені... Роки три тому з’явився здібний хлопчина, переселенець з Моргани, спадковий некрофіл... Але стався нещасний випадок (певно, не обійшлося без Зумовленості, котра завше жорстока до переселенців з темних світів): хлопець отруївся синильною кислотою, видублюючи шкіру рейзодонта... А ось там - німфейський ґемон».
Потвора у четвертому саркофазі була така ж міхураста, але більших розмірів і з шістьма лапами.
«Німфейський ґемон, - продовжував ключар, - може жити окремо від власної шкіри. Він вилазить з неї і відправляє шкіру на полювання. Шкіра дуже хижа і може безклопітно проковтнути козу, барана або й дорослу людину. Коли їй вдається когось вполювати, вона на тиждень ховається у печері і перетравлює там здобич за допомогою особливого соку. Поживні речовини при цьому накопичуються у хвості. Потім шкіра вибльовує кістки та інший непотріб і повертається до свого власника. Ґемон вітає повернення шкіри гучним верещанням, танцює від радощів навколо неї, облизує розбухлий ситий хвіст, а потім залазить у шкіру і мешкає в ній до вичерпання жирового запасу. Такі незвичайні потвори появилися зовсім недавно, п’ятдесять років тому, біля північної застави Німфей. Там також було впольовано двоголового мартихора, гребінчасту емпузивну блемію, вурдалачного рейзодонта і велетенську стригу з трьома шеренгами зубів. На жаль, мисливці не потурбувалися про збереження трупів цих дивовижних монстрів для музейної колекції. Але їхні кольорові літографічні зображення можна роздивитись у третій бічній залі нашого Музею, у розділі «Німфейський феномен». Одна з нині заборонених філософських шкіл, яку її послідовники називають «карнавалологією», а супротивники - «фестематикою», стверджує, що Німфейський феномен виник як своєрідна відповідь Абсолютного Зла на Картагенський Карнавал і є, отже, нічим іншим, як насмішницьким Антикарнавалом...»
«А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?..» - перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись за чорне мотуззя, протягнуте між саркофагами.
Ключар допоміг йому звестися і застеріг:
«Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння».
«Павутиння?»
Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.
Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і капителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.
«Він живий?» - пошепки запитав Анемподест, не в силах відірвати погляд від пекельного видіння.
«Звісно».
«А чому він нас досі не з’їв?»
«Він страшенно боїться людей і лев’ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії... А якщо наш Arachna giganteus дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!..»
«А тобі не лячно, чоловіче, що такий велетенський павук повсякчас висить над головою?»
«А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити, чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення - залежить».
«У нас все навпаки».
«І у вас так само, - махнув рукою Гімнософіст. - Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясности у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова... Але ходімо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа...»
Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун’ята тим часом зупинився біля мармурового постамента й сказав:
«Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово».
Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшенно зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Шкляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбучені штрикала та гребені різноманітних монстрів.
«Ти питав про алярмічного порскача? Ось він, - ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. - На перший погляд -звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах... Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка... До речі, он там, - Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, - мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація».
«Може затрималась?» - припустив учень авви Макарія.
«Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чресел підстаркуватого содоміта!» - виголосив адепт Порожнечі.
Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чресел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам’ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він впізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай», які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, - подумав прочанин, - що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»
Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.
Василиск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір’ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.
«Цій мумії вже півтисячі років, - прокоментував ключар. - Я замовляв у мисливців нового василиска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір’ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василисків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде...»
«А це хто?» - перервав Шун’яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.
«Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, - неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. - Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:

...Хвіст смертоносний та спритний здійнявся,
як вервиця чорних кристалів,
що ображають пекельністю навіть істоту,
створену Шоґом для мешкання серед міазмів...»

«...А що у тій скрині?» - учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до шкляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.
«Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus», - буркнув Шун’ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку ґримасу.
«Не ображайтеся, друже Петре», - Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося, що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло і він сказав:
«Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа... До речі, у «Бестіарії» нашого неперевершеного тератолога доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину...»
«Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, - все ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. - Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Manticora vulgaris, позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою...»
Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські леґенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, ґарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіппокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські і ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір’я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам’яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім’я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам’яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун’ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. В ній часто повторювалося ім’я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася анґіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого: «Обробка поеми сучасним стилем належить мені».
Нарешті прочанин і його проводир досягли останнього саркофага. Він був порожнім.
«А тут, матнійцю, знаходиться мумія шипохвостої варґи», - повідомив Шун’ята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.
Натомість Анемподест подякував ґідові за повчальні й змістовні оповідки.
«І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?»
Прочанин заперечно похитав головою:
«Несуттєво».
Шун’ята уважно подивився на нього і спитав:
«У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?»
Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:
«Якщо навіть це і правда, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і, за словами Його святих Свідків-Апостолів, ніколи не відречеться».
«Любов без влади безсила».
«Лжа єси».
Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.
«Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадла? - недобро посміхнувся він. - Дивися, Витискуваче!»

Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду діаметром, щонайменше тридцять кроків. Шкляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.
Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо заввишки з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.
«Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу!» - урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.
Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягся до нього правицею, провів долонею шерехатим панцирем і спитав ключаря:
«Чому ти називаєш цю істоту «закреслюючою»?»
«Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з’являються рідко і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудиськ. Так, добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до Рушення Мартоплясів... Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його ґноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи...»
«Отже тепер настає Епоха Двох Садхузаґів?»
«Повний гаплик настає, чужинче...» - Білий Паяц засміявся уривчастим сміхом і повторив, карбуючи кожен склад: «ПОВ-НИЙ ГАП-ЛИК!»
Ніби акомпануючи зловісним натякам Гімнософіста, з надр Музею долинув дзвін розбитого шкла. Це було не дзенькання розтрощеної шиби і не брязкіт розбитого посуду, а довгий звук цілого шклопаду, немов десятки товстостінних акваріумів трощилися і розліталися, кинуті з небуденної висоти. На якусь мить прочанинові уявилася ожила мумія ґобліна, що вистромлюється з розлущеного саркофага. Шун’ята присів, ніби ховаючись від невидимих куль, і витяг свистунця. Анемподест вже здогадався про призначення цієї речі: глиняними свищиками кликали лев’ячих жуків. Одночасно крізь двері до ротонди просоталась туша Боягуза. Павук оминув остовпілого Анемподеста, блискавично перескочив з балкона на опудало, з опудала - на вітрило купола і щез у якомусь отворі нагорі. Гімнософіст тричі свиснув, схопив прочанина за руку і потягнув до протилежного краю ротонди.
«Що діється?» - спитав учень авви Макарія.
«Гаплик діється», - буркнув Шун’ята, похапливо розгортаючи віяло з ключів та відмичок. Він знайшов потрібного ключа і встромив його у непомітний отвір між каменями личкування. Мур розсунувся, відкриваючи темний коридор. Запах свіжого вапна вдарив у ніс прочанинові. За півхвилини вони вже йшли коридором, що відчутно звужувався й повертав ліворуч. Йшли довго, навпомацки, потім адепт Порожнечі наказав гостеві зупинитися. У повному мороці ключар відчинив якісь ґратчасті двері. Анемподест схопився за ґрати й одразу вимастив руки чимось масним і смердючим. Він намагався витертись одягом, але невідома субстанція вперто не залишала шкіри. Незабаром попереду з’явилося зеленкувате світло, й вони зупинилися перепочити.
«Так що ж це було?» - зновуспитав прочанин.
«Напад».
«А хто напав?»
«Хтось дуже небезпечний. Ти ж бачив, як чкурнув павук».
«Може він злякався Сапфіри?»
«Кого злякався? Дефлорації? - з темряви долинуло глузливе пирхання. - Не сміши мене, чужинче...»
«А раніше на Музей нападали?»
«Сто вісім років тому».
«Монстр?»
«Отці-класифікатори називали подібні створіння Зла Чорними Жмутами. Це не один організм, а ніби колонія комах-астом, які спроможні з’єднуючись складати великого хижака. Для цього потрібна колонія у декілька тисяч астом різної конфіґурації. Якщо це знову Жмут, то мусимо припустити, що теперішній напад готували кілька років. Прикордонні застави, на жаль, не можуть повністю зупинити проникнення окремих астом, бо вони дрібні. Але лев’ячі жуки їх вистежують і нищать... До речі, матнійцю, того разу напад теж відбувся під час екскурсії. Така вже, як бачиш, послідовна та реґулярна ця наша Правляча Напередвизначеність... Вже й не пам’ятаю, як його звали, тодішнього Витискувача... Здається, Манексом...».
«Він загинув?»
«Не в Музеї».
«Отже, ми теж врятувалися?»
«Можливо».
«А Сапфіра?»
Шун’ята промурмотів щось невиразне.
«Ми можемо їй хоч чимось допомогти?»
«Либонь помолитися... Вже вечоріє і тобі час йти до Театру».
«Театр почекає».
«Ні, чужинче, не почекає, - запирхотів ключар. - Будь-що почекає у цьому клятому Опадла, тільки не Театр. Ти ж бо, що там не кажи, наш новий Витискувач, остання надія Картагенського Карнавалу...»

14

Мандавошці наснилися лікувальні щури. Вони застромлювали лікувальні хвости в ніс осавулові й шкірили жовті лікувальні зуби. Хвости були подібні до рожевих кільчастих хробаків і жили окремим хробацьким життям, розтягуючись і обростаючи лоскітливим волоссячком. Вони грілися в горілчаних випарах осавулового горла, терлися навколо язика і вихилялися з рота. Мандавошка боявся, що отаман побачить це лікувальне неподобство і скине його з ад’ютантської посади за неправославну поведінку. Він сіпався і стогнав уві сні, намагаючись вкусити хробакохвоста, скинути його з обличчя, але пацюк огортав мускулястим тільцем ніс козака і лапками викручував спітнілого оселедця. Осавулові навіть здалося, що тваринка щось шепоче йому на вухо, але щуряча мова була загадковіша за турецькі молитви, і, розбираючи окремі пискляві слова, він ніяк не міг второпати зміст послання. Від цього він напружував грудні м’язи і маркотне тремтіння пробігало його войовничим тілом.
Боротьба з примарними гризунами тривала до перших півнів, а коли Мандавошка проснувся, то побачив на сусідньому ліжнику голісіньку Нікту, що ліниво гралася отамановим причандаллям. Приблуда хропів, поклавши руку на пружне стегно дітиська. Осавул знову заплющив очі й собі захропів, відчуваючи, що звуки виходять уривчастими і від того непереконливими. Потім він відчув на своєму обличчі чийсь подих і здригнувся, згадавши сон. Мандавошка повільно і обережно розплющив праве око. Над ним нахилилася донька Кінського Каштана і заклично висолоплювала язика. Груди дівчини набрякали хтивими плямами, а руки промацували матню осавулових шароварів. Від цього мацання козак розплющив і ліве око, а потім ще раз подивився у бік сплячого отамана.
«Дурна курвочка ще не здогадується, який Приблуда чуйний та хитрий, - промайнуло в осавуловій голові, - як він вміє прикидатися, наче підступний лісовий гаспид, і все бачить-чує, немов старий пес... Прокинеться - миттю обох повбиває!»
Але Нікта вже знайшла сороміцьку іграшку, і козак почав забувати про небезпеку. Тільки коли Приблуда судомно закашлявся крізь сон, Мандавошка знов стурбувався. Тепер він вирішив не випробовувати долю, згріб дівчину в обійми і виніс з хати.
Зміївка ще не пробудилася, навколо було безлюдно. П’яний козак спав під кущем барбарису, а смугастий кіт ходив навколо пияцюри. Тварина здивовано подивилася на голу Нікту в руках Мандавошки, занявкала. Осавул тупнув на кота, озирнувся навкруги і поніс здобич до лісу. Навіть пси не брехали услід його походові.
За першими деревами козак поклав дівчину на м’яке моховиння, обцілував її і почав розкручувати пасок. Не встиг він вистрибнути із шароварів, як гнучка постать з’явилася з високої кропиви і сокира прохромила потилицю Мандавошки. Останнє, що побачив він у земному житті, були здивовані очі Нікти.
«Батьку, нащо Ви його вбили?» - спитала вона.
«Треба тікати, поки вони усі сплять. Іншої нагоди не трапиться», - пояснив Каштан, витираючи лезо сокири. Він перевірив, чи направду Мандавошка мертвий, зняв з козака монетарій і прикрикнув на доньку:
«Мерщій збирайся, чого ноги порозставляла!»
«Не піду я з Вами».
«Що?»
«Ви от вночі заснули, а я виграла скарб».
«Як?» - не второпав костоголовий.
«Так!» - Нікта випросталась і потяглась усім своїм довгим тілом.
Каштан мимоволі замилувався донькою. Її шкіра світилася медовим золотом, волосся спадало на плечі м’якими чорними струменями. «Юна Афродіта відпочиває у Кіферонському лісі!» - виникла у голові комедіанта пасторальна метафора, а в грудях потепліло від гордості за рід Марамульок. Нікта впіймала його погляд і напружила спину. Ніздрі костоголового спрагло ворухнулися.
«Я тепер багата наречена, - підтвердила дівчина. - Війтові опівночі таки випала п’ятка, а мені шістка. Отаман наказав війта зв’язати, а потім поклявся на образах та іншими страшними клятвами, що дасть мені в посаг все золото тутешнього пана».
«Що ти мелеш, Ніктамено, донько, схаменися! - докірливо похитав головою Каштан. - У цих торборізів усі клятви чинні до того, як між ногами засвербить... Сьогодні ти Приблуду приголубила, а завтра інша приголубить, і він їй теж пообіцяє те прокляте золото Сунцича. Нам треба йти на південь, до Валахії. Доки ще не пізно...».
«Пізно! Що я там не бачила, у тих волохів?! - спалахнула Нікта і від того ще погарнішала. - Старих смердючих цапів, у яких повідсихало? Дрочити їх до ригачки за два пощерблені авруси?.. Я заміж хочу і золото - моє!»
«Здуріла!.. Моя донька здуріла! - заквокав костоголовий. - Йде війна, Драбант кудись подівся, Кривоніс стоїть під Баром, і ми ось тут, серед despoliatoris і повішеників. А їй раптом приперло заміж!»
«Отож-бо... Без Драбанта ми, батечку, нікуди звідси не виберемося. Він воїн-лицар, його бояться і поважають, а ми з Вами зовсім не воїни... Ми без Драбанта і сюди не дійшли б. Що, неправда, скажете?.. Без нього нас вб’ють на переправі, або на Кучманському шляху».
Каштан протягло зітхнув і подивився на тіло осавула.
«А з цим тепер що робити?»
«Ніхто не бачив, що це Ви його... А я скажу, що він ґвалтував мене, а я захищалася».
«Приблуда, може, тобі й простить, а от інші не простять... Бачив я, як вони на тебе учора дивилися, - зауважив Каштан. - Ти краще нічого не розповідай нікому. Або вкажи на того хтивого ченчика, що вкрав Драбантового гамана. Скажи coram hominibus, доню, що це він убийничає в лісі», - костоголовий зробив павзу, потім додав: «Без Драбанта, дійсно, тяжко нам буде...»
Він відтягнув убитого осавула углиб лісу, знайшов залопушилу яму, вклав до неї тіло козака і притрусив гілками. Потому повернувся, накинув на Нікту жупан, вкрадений в отамановій хаті, і повів доньку назад до села.
«Але, з іншого боку, - вголос міркував він дорогою, - Драбант вельми дивний чоловік, може, навіть небезпечний. Знає багато алхімічних трактатів і писань східних мудрагелів, читав «Pimander», але якось не так знає, а іншочинно... Скільки йдемо з ним, а я його не можу зрозуміти до кінця... Деякі його вислови подібні до вчення фаталіста та вільнодумця Асколія, котрий відкидав свобідну волю і Божу Всемогутність, а інші - до єресі Ериґенція про множинність світів... А може він є адептом того таємного і небезпечного товариства, котре заснував у часи Соломонового Храму фінікійський князь Ґірам?.. Дідько лисий його зрозуміє, хто тепер вештається немирними шляхами, яких вурдалаків вигнала з потаємних лігвищ ця клята війна... А чи вгадаєш, доню, кого мені часом нагадує наш пречудовий Драбант?»
«Ту сучку Сапфіру».
«Вгадала! Ти теж помітила?»
«Червоних жуків?»
«І всі ці теревені про інші світи і Потік Хореф...»
«Так».
«А Сапфіра була ще та відьма, - визначив Каштан і плюнув. - Я думаю, вона дуже добре зналася на отрутах і дурманних травах і, - перейшов на шепіт костоголовий, - вміла залишати своє матеріальне тіло і переселятися у тіла тварин та інших людей. Покійний Балтазар дуже її боявся, особливо коли побачив, як вона дресирує тих пекельних жуків. Він мені тоді казав: стережися, мовляв, Юрію, накличе Сапфірка на нас біду-недолю. Як у воду дивився...»
«Вона могла залізти у тіло Драбанта?»
«Чому б ні? У Львові я знав двох сестер-характерниць - Ликеру і Циприяну. Вони жили біля каплиці святого Флоріана на Підзамчому й уміли мінятися тілами. Бальзамувальник Цихельс з Королівської площі може це підтвердити, він теж бачив їхні переселення...»
«А я знаю, - раптом сказала Нікта, - у чиє тіло Сапфірі хотілося б переселитися найбільше».
«?»
«У моє!»

15

Четверті від ротонди двері ключареві відчинити не вдалося. Ключ не повертався, навіть коли Анемподест дозволив використати свій кинджал як важіль.
«Сто вісім років! - розвів руками Гімнософіст. - Цих дверей ніхто не відкривав понад століття. А циліндрові замки треба змащувати хоча б щоіндиктно... Але ж до всього не доходять руки».
«Занедбав ти, чоловіче, службу», - підсумував прочанин.
Він оглянув приміщення, в якому припинилася їхня втеча. Майже кубічна кімната, захаращена книжковими шафами, освітлювалась двома заґратованими віконцями, розташованими на висоті двох людських зростів. Анемподест розкрив найближчу шафу й витягнув фоліант у шкіряній палітурці.
«Ти не зможеш прочитати, матнійцю, - зауважив ключар, спостерігаючи за його діями. - Це колекція магічних книг Мерліна і його внука Меґіна Корвіта, що жили у лісі Вінґ. Вони написані мовою андраті, якою розмовляли на півночі Древньої Імперії дві тисячі років тому. Я колись хотів знайти у цих книгах рецепти мавзолейних бальзамів, але не зміг зрозуміти навіть назв розділів. Вже у часи Пізньої Імперії тих, хто міг читати книги Мерліна, можна було перелічити на пальцях. Все втрачено...»
«Може допоможеш пересунути шафу?» - поцікавився учень авви Макарія.
Шун’ята махнув рукою, сів, підібгав під себе ноги й заглибився у самоспоглядання.
Анемподест витягнув з шафи усі фоліанти і зрушив її з місця. З-під меблів раптом полізло юрмище чорних комах. Вже вкотре за цей день чоло прочанина вкрилося потом. Він дивився на розповзлу дрібноту, наче загіпнотизований, і чекав, що вони ось-ось почнуть зліплюватися у чорну потвору.
«Це не астоми, чужинче, це прості таргани», - раптом почув він голос Гімнософіста. Ключар роздушив кількох комах і подивився на заґратоване віконце.
«Ну доберешся ти до нього, а як знімеш ґрати?» - спитав він.
«А тим ґратам кілько століть?»
Колишній Орфей кивнув на знак розуміння і почав допомагати Анемподестові. За півгодини вони спорудили піраміду з шаф та книжок, що сягала віконця. Прочанин видряпався на неї і заходився колупати обмурівку залізних прутів. Замазка відпадала трикутними шматками.
«Скорше можеш?» - раптом спитав Гімнософіст.
«Що сталося?»
«Послухай».
Прочанин припинив колупання і прислухався. Десь здалеку чулися важкі зудари.
«Це нападник?»
«Мабуть. Здається, хтось, або щось, руйнує двері до таємного виходу з Музею. Двері там неабиякі, з чавунних штаб і дубових дощок. Якщо це лише Чорний Жмут, то протримаються вони довго... Але я не впевнений, що це саме він. З часів Німфейського Антикарнавалу з’явилося багато нових форм Зла з якостями і спроможностями, які б здивували отців-класифікаторів...».
Анемподест схопив ґрати обома руками й потягнув на себе. Вони несподівано легко випали зі стіни, прочанин не втримався і скотився униз. Вже через кілька хвилин вони з ключарем стояли посеред тихого парку, освітленого сутінковими променями зеленого сонця. Сутінки розфарбували небо Опадла фіолетом і стронцієм, немов хтось роздушив афини на жовтому шклі вітража. В різких кольорах опадлійського вечора Анемподест несподівано відчув неясний заклик якоїсь свіжої сили, немов крізь сіро-зелені бутафорні лаштунки пробилося дихання чогось справжнього. Він озирнувся, шукаючи нових підтверджень цієї свіжості, не знайшов, але запам’ятав відчуття.
Темно-сіре громаддя Музею підносилося у ста кроках південніше і затуляло півнеба. Тінь від нього була чорнильно-чорною, густішою за тіні земного Півдня. Прочанин відразу зауважив циклопічний корпус ротонди, складений з величезних брил та її шкляний купол, що здавався золотим від спалахів присмеркової заграви. Парк прикрашали фіґури лицарів та німф із мушлями.
«Ваші скульптури вельми одноманітні. Це такий тутешній канон?», - запитав учень авви Макарія.
Гімнософіст не відповів і швидким кроком попрямував у бік приземкуватої будівлі, обсадженої пірамідальними деревами. Налякавши двійко закоханих арлекінів, вони промкнулися крізь насадження і зайшли до неї. Усередині будівля виявилася палацом з мармуровими сходами, оксамитовими шпалерами і багатоярусними люстрами, з яких звішувалися серпантинові смужки. Живописні полотна рясніли чорними плямами чудиськ і бронзовими, рожевими, білими - красунь і героїв. На одній з картин Анемподест побачив знайомий сюжет: мисливець зрізає кармінового гребінця з голови дікраноптера. Художник зобразив Хізерта власником напнутої мускулатури. Якась красива хвиля пінисто вирувала за спиною героя і мала правити, певно, за Потік Хореф. Над нею перебирали крилами істоти, подібні до розжирілих ворон. «Птахи надвечір’я!» - здогадався прочанин.
Тим часом Шун’ята прочинив двері другого поверху і вони зайшли до круглого кабінету, захаращеного згорненими килимами й астрономічним причандаллям. Анемподест задивився на велетенську астролябію і не відразу помітив карлика, що скоцюрбився у надрах витребенькуватого крісла.
«Ти привів нового Витискувача?» - пропищав карлик. Від звукового зусилля під його вилицями набрякла шкіра - він став подібний на сумну черепаху.
«Так, Мацарате, доручаю Витискувача тобі».
«Чим мені це загрожує?»
Анемподест знову почув скопцевий сміх Гімнософіста.
«По-перше, ревністю панни Дефлорації, по-друге, хижістю невідомого монстра, котрий іде слідом Витискувача», - порахував, відсміявшись, Шун’ята і додав:
«А втім, я не відаю усіх небезпек, які бігають за цим мешканцем Матні. Тобі, планетникові, зірки, певне, відкриють більше про долю цього чужинця і про плани Зумовленості щодо нього. Він чемно відбув екскурсію і навіть не наклав у штани, уздрівши нашого Боягузика... Мені ж і без планетних вироків випадає зайнятися тим чудиськом, а ти підготуй генітуру для Модератора. Наскільки я зрозумів наміри Дефлорації, за півтори-дві години Витискувач мусить виходити на Сцену».
«А чудисько не прилізе сюди? - спитав Мацарат. - Може треба покликати жуків-охоронців й Тітоньку?»
«Поклич», - погодився ключар і вийшов з кабінету.
Анемподест сів на згорнений килим і подивився на Мацарата. Той чомусь знітився під поглядом прочанина, нахилив обличчя до столу, облисілою головою побігли зморшки. Учневі авви Макарія здалося, що астролог от-от запне дульковате личко величезними вухами. Він ще нахабніше втупився поглядом у черепахову мармизу покруча і назвався:
«Мене звати Анемподест».
«Я радий вітати Вас, Анемподесте, від імені Тимчасової Карнавальної Ради вільного міста Картагени, - пропищав карлик, начепив помаранчеву напівмаску, підвівся і урочисто розчепірив вуха. - Згідно з Acquis communautaire громад Квадранта, статтею четвертої Карнавальної конвенції та Едиктом Стратега Озії Другого від 17 арісонтія 26 року епохи Чорного Садхузаґа, кожен претендент на роль у виставі «Мнемозавр» повинен внести до театральної каси податок у розмірі одної тисячі імперських денаріїв, пройти співбесіду з Комісаром Ради і подати на ім’я Верховного Модератора два документи: гороскоп, складений, або завірений, офіційним астрологом Театру, себто мною, і довідку про лікарський огляд від трьох ліцензованих медиків Картагени. У відповідності до Едикта Стратега Шакіла Першого від 7 фрустуарія 98 року епохи Чорного Садхузаґа за осіб, визначених Радою як «Витискувачі Зумовленості», податок вносить один з членів Ради, а також означені особи звільняються від співбесіди і лікарського огляду. Згідно з переліченими мною нормативними актами, враховуючи внесок в тисячу денаріїв від повноважного члена Ради, старшого імперського радника Гонорія Гошеліна (карнавальне псевдо «Веселий Глобус») та рекомендацією кандидатки у члени Ради, спадкової імперської розвідниці першого ранґу Сапфіри Прокурести (карнавальне псевдо «Дефлорація») і радника четвертого ранґу Пйотра Шун’яти (псевдо «П’єро»), Витискувачу Анемподестові, переселеному з Опорної Реальності (псевдо «Термінатор»), необхідно подати Модераторові лише один документ - гороскоп типу натальної карти за формою ТА 4/12, завірений офіційним астрологом Театру, радником третього ранґу Амеріґо Мацаратом (псевдо «Чорнильниця»), себто мною, у присутності міського нотаріуса або його повноважного заступника».
Слухаючи промову вухатого посадовця, Анемподест розмірковував про те, як вести себе з цим новим персонажем - як з черговою опадлійською маріонеткою, чи, все ж таки, визнати у цій карикатурі права представника незримої влади місцевого Деміурга. Не надумавши нічого путнього, він сказав:
«Якщо так у вас заведено, робіть гороскоп».
Мацарат спитав:
«А коли Ви народилися за часом Матні?»
«Невідомо».
«Себто?»
«Церковна книга, де був запис про хрещення, згоріла разом із церквою».
«Як тоді скласти Вашу натальну карту, Витискуваче?»
Анемподест знизав плечима. Кумедні проблеми маріонеток цікавили його все менше.
Планетник тяжко замислився, а прочанин побачив на стіні кабінету предмет, котрий мріяв роздивитися від часу зустрічі з Сапфірою на пустельному плоскогір’ї. Це була мапа Опадла. Вона була намальована на розіпнутій шкірі. Він наблизився до мапи і зрадів: назви гір, річок, міст та іншого географічного фаршу були накреслені ординарною антиквою.
Він зауважив, що Картагена розташована південніше розгалуженої гірської системи, означеної укладачами мапи як Блакитні Гори, на березі річки Днакріс, що у нижній течії перетинала континентальну Рівнину Мартоплясів. У гирлі Днакріса чорний хрестик з написом Osta-Yezd відмічав руїни колишньої імперської столиці. Пунктирними лініями накреслювались маршрути різнокольорових садхузаґів. Прочанин знайшов на мапі Райдужну Гору й приблизно визначив місце свого першого переселення до Опадла. На шкірі воно було обведено червоним колом і називалося Fusorium .
«А ти на що сподівався?» - спитав він себе і обернувся на писк Мацарата.
«Ось натальні таблиці для Матні та Опадла, - карлик поклав перед собою два альбоми у червоних палітурках. - Я складатиму Ваш гороскоп, виходячи з часу переселення, як з умовного другого народження. Якого дня Ви сюди потрапили згідно з вашим літочисленням?»
«Невідомо... Десь після Покладання Риз, але точно не можу...»
«Тоді, - зітхнув радник третього ранґу, - я буду користуватися лише місцевим літочисленням. Гороскоп, безперечно, втратить точність, але...»
Долоні прочанина все ще свербіли від невідомого мастила. Він запитав:
«Де тут у вас можна вимитися?»
Мацарат вказав на бічні двері.
Виходячи з кабінету, Анемподест почув - чи йому так здалося - трель глиняного свищика.

Довгий коридор, прикрашений героїчним живописом і велетенськими гіпсовими вазами, привів його до світлої кімнати, встеленої мармуром. Посеред приміщення розкривала стулки мушля-басейн. Маленький водоспад наповнював її зеленкуватою водою. Чорноволоса дівчина у сріблястій масці, закотивши спідницю, мила у басейні ноги. Поява прочанина і латинські привітання не справили на неї жодного враження. Анемподест вимив руки у водоспаді, намагаючись не дивитись на чергову спокусу Опадла.
Дівчина взула шнуровані сандалії, розправила одяг і випорхнула з вмивальні. Прочанина овіяло лавандовим запахом. У приступі несподіваної люті він почав гамселити кулаком мармурові плити та розбризкувати воду. Потім заспокоївся, скинув одяг і обережно занурився у теплу протічну воду. Чи то вона мала лікувальні властивості, чи то сама Анемподестова вдача не передбачала злобливого напруження відчуттів, але невдовзі він розслабився, приліг на скіс мушлі й застиг у рівноважному блаженстві. Йому наснився сон.

16

Навколо сновидця пульсувала безугавна сріблястість. Вона не дозволяла роздивитися панорами оточуючої місцевості. Чітке бачення звужувалося до овального прорізу. У ньому котило хвилі - grave і трохи largo - ультрамаринове море.
«Ще одна бутафорія, - майже радісно подумав прочанин. - Це навіть кумедно: бачити уві сні ще один сон. Але хоч так побачу море».
«А ти ніколи не бачив моря?» - відчув він запитання. Відчув не вухами, а всією натурою, немов вібрацію, яка трясе тілом після довгого виснажуючого бігу.
«Ніколи», - відповів він, озираючись. Оточений сріблястим сяйвом проріз показав йому жовті пісковики узбережжя, схил порослої деревами гори, знову море. І нікого, хто міг би говорити, чи то пак вібрувати. Одночасно він впізнав дерева. Він вже бачив ці перекручені стовбури на іконі «Сад Гетсиманський» і називалися вони «маслинами». Під такими деревами, знав Анемподест, Спаситель Людства долав останні сумніви земного буття.
«Невже це Свята Земля?» - спитав він незримого співбесідника.
«Це Вічна Візантія», - провібрувало у відповідь.
«За що ж я сподобився сюди попасти?»
«Поговори з Голомозим Драбантом».
«Він вкрав дзеркало і хотів мене вбити».
«Поговори з ним. Ти заплутався».
«А чи схоче він розмовляти зі мною?..»
Срібляста стіна затягнула проріз, сяйво вчепилося в очі тисячами промінчиків, і прочанин почув плюскіт кімнатного водоспаду.

17

Він повільно розплющив очі й здивовано прошепотів: «Бабаматка?»
Над басейном стояла товстезна жінка. Потрійне підборіддя утворювало жабо над коміром її неозорої куртки. Волохаті штани з козячої шкіри були вправлені у ботфорти з острогами та пряжками. Щось зеленкувате виблискувало на їх білому металі: прочанин згадав звичку варшавських чепурунів оздоблювати остроги смарагдами та діамантами.
«Я Тітонька Матрікс», - назвалася товстуха й додала:
«Одягайся... Свій гороскоп ти проспав».
Прикриваючи сороміцьке, Анемподест вибрався з мушлі. Його пригинав до підлоги мілітарний погляд бабища. Тітонька Матрікс тримала в руці страхітливого виду рушницю з колісним замком на запалі й чотирма люфами. На поясі в неї шикувалася батарея набоїв, а на стегні висіла бойова сокира. Шкіряний дух такої міцності линув від неї, що - здалося прочанинові - тільки від нього одного ворогів мав трапляти тряс. Коли він - вже одягнений, перепоясаний, озброєний - випростався і розправив рамена, виявилося, що Тітонька все ж таки вища за нього на півтори голови. Тут вона випередила Бабаматку.
«Ходімо», - наказала воїтелька і почвалала з вмивальні.
У коридорі не було як ступити від лев’ячих жуків. Вони нишпорили між вазами і торохтіли. Тітонька Матрікс свиснула і жуки вишикувалися уздовж стіни. Деякі з комах розмірами досягали дорослого вовкодава. Йдучи за товстухою, Анемподест старанно оминав щелепи-шаблі.
У кабінеті радника третього ранґу на прочанина чекало сумне видовище. Два тіла - велике і маленьке - плавали у калюжах крові, вікна були вибиті разом з лутками, письмовий стіл розтрощено страхітливою силою. В одному з роздертих тіл він впізнав залишки офіційного астролога Театру, у другому - чорноволосу дівчину. Срібної маски на ній вже не було, на обличчі застиг передсмертний переляк.
«Хто вона... була?» - спитав він у воїтельки.
«Одна з наложниць Чорнильниці. Переселенка».
«Вона була гарною...» - сказав прочанин і зауважив чотири криваві смуги на стегні покійниці. «Ніби велика лапа з кігтями», - мляво вжахнувся він і перестав відчувати свою непросохлість.
У дверях з’явилося бліде обличчя Гімнософіста. Він присвиснув, побачивши погромлений кабінет, нахилився над тілом наложниці, провів пальцем по кривавій смузі, принюхався.
«Що скажеш, експерте?» - спитала Тітонька.
«Це не рептилія...»
«Баранові ясно, що не рептилія».
«...І не Чорний Жмут...».
«Ні».
«...І не мартихор. Той мітить жертви мускусом. Запаху не відчуваю».
Воїтелька принюхалась і ствердно хитнула головою.
«Катоблеп!» - впевнено визначив ключар і обтер пальці хусточкою.
«Не помиляєшся?»
«Дванадцять проти одного, що катоблеп. А яка ваша думка, пані старша раднице?»
«Або це дійсно катаблеп, або ж тритонохвоста мантикора, на штиб впольованої ґномами минулого літа».
«Мантикора не змогла б розтрощити дверей ротонди. Ви, Тітонько, підіть подивіться самі, що залишилося від дощок... А, окрім того, мантикора завжди вигризає жертві горло, а тут бачимо вительбушені кишки. Це - кабанячі звички катоблепів. Тридцять до одного».
«А скажі мені, як це у Картагені, у центрі міста, з’явився катоблеп? Мантикора ще б могла вночі перелетіти Блакитні Гори, сховатися у порожньому будинку і під сутінки вийти на полювання, а катоблеп крил не має, шановний... І куди ж він подівся, якщо він катоблеп. Жуки досі не взяли сліду. Себто воно летюче».
Гімнософіст знизав плечима. Він обдивився вибиті вікна, обережно виглянув у двір. Темрява майже накрила принишклий парк, лише верхівки пірамідальних дерев мружилися непевними шафрановими блискітками. За кожним деревом міг ховатися хижак.
«Будемо супроводжувати його до Театру, - вирішила Матрікс і відіпнула чохол сокири. - Театр охороняють надійно, там жодна астома не проскочить. Там навіть садхузаґа зупинять».
«Треба ще дійти...»
«Нас двоє і чотирнадцять жуків. Відіб’ємось».
«Від мантикори сяк-так би відбилися, а від катоблепа не відіб’ємось. Катоблеп - звірина серйозна».
Запала мовчанка. Воїтелька ворушила товстими губами, ніби прораховуючи деталі майбутнього походу. Жуки, ніби зачаровані блакитним блиском її сокири, гуртувалися навколо леза.
«А як це він врятувався?» - раптом змінив тему ключар.
Анемподест зрозумів, що мусить втрутитися до військової наради.
«Я був у іншій кімнаті. Там, де мушля-вмивальня», - пояснив він.
«Ви чули? - запирхав Гімнософіст. - Він купався у бальнеарії й нічогісінько не чув, цей простий матнієць... Він приймав ванну! І катоблеп вирішив не турбувати його у такий делікатний момент! Він розшматував шістьох на першому поверсі і двох отут, а до вмивальні навіть не заглянув... Таке куртуазне кабанисько!»
«Припини!» - наказала Матрікс і ключар замовк. Жуки несхвально заторохтіли.
«Певно, це все - Зумовленість», - знизав плечима прочанин.
Товстуха свищиком закликала з інших приміщень рештки шестиногого вояцтва. Нові жуки наповнили кабінет і заметушилися навколо трупів. Анемподестові згадався Хирлицький ліс і він уявив собі, що буде далі. Але мертвих жуки не потурбували. Загін зійшов на першій поверх, де Анемподест побачив розірваних арлекінів і зруйноване поруччя сходів.
«Зараз ми вийдемо до каретного двору, - звернулася до прочанина Тітонька, - і спробуємо досягти Театру. До нього звідси недалеко, кроків двісті. Якщо потвора нападе, ти повинен тікати. Не стояти, наклавши у штани, і не махати кинджальчиком, а тікати не озираючись. Зрозумів? Побачиш кольорові вогні - біжи до них. Біжи якнайшвидше, Витискуваче».
Загін проминув низку неосвітлених кімнат, оранжерею і вийшов на господарський двір, захаращений каретами і сміттям. Воїтелька оглянула темні закутки і випустила наперед жуків. Ті вишикувалися півколом, загін рушив до брами.
За брамою вони потрапили до провулка, освітленого ліхтарями. «Театр там», - вказала напрям Матрікс. Не встиг загін пройти й двадцяти кроків, як за спиною почулося тихе рохкання.
«Ось ти де», - буденно сказав Гімнософіст.
«Дійсно, катоблеп», - підтвердила товстуха, наставляючи на темряву рушницю.
Анемподест забув інструкції Тітоньки і завмер. Він побачив, як з темряви випірнуло страховисько завбільшки з ведмедя, з кабанячою головою і збитим у ковтюхи грубим хутром. Незважаючи на розміри, катоблеп рухався швидко і майже безгучно.
«Біжи, дурню!» - крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.
«Tantum ergo!..» - видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і прокинувся.

18

«Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите», - почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик:
«Я сметану приніс Вам, отче, і Марію привів».
Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:
«Сон Вам поганий наснився, панотче... То від повного місяця. То минеться...»
Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», - визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:
«Ти мене за дурня маєш, хлопе?»
«Не розумію, про що кажете, отче...»
«Не розумієш?» - Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.
«Вона колись до худобини підходила?»
Мирон знітився.
«Хто вона?»
Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.
«Хто, питаю?»
Мовчанка.
«Може, мені в Опанаса спитати?»
«Це дочка панів Пясечинських - Рената, - прошепотів хуторянин. - Коли палили їхній маєток , я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою... Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди».
Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», - вирішив прочанин і напосів на миршавого:
«Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?»
Мирон відвів очі й почав схлипувати.
«Зараз я тебе прокляну!» - просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.
«Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!»
Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.
«От кляті часи!» - подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного...» - впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.
«Уставай, грішнику! - він не без задоволення копнув миршавого. - Накладаю на тебе епітим’ю. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі «Отче наш» й три тисячі - «Богородицю». І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо».
Мирон відповз у темряву.
Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і вареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:
«Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря».
Миршавий невизначено хитнув головою.
«Ти обіцяв, грішнику».
«Там охорона».
«Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув’язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр».
«Якщо Вам дозволять...» - погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.
Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.
«Мир тобі, чоловіче», - привітав його учень авви Макарія.
«І Вам мир, всечесний отче... Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька».
«Ревно і щогодинно молюся», - збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.
«Дякую Вам, отче».
«Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням».
«Зголодніли, отче?»
«Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка».
«Сподіваєтесь?»
«Допоки людина жива, надія не втрачена».
Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.
Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв’яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:
«Грецький тютюн...»
Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:
«Нащо цей лицар хотів Вас вбити, превелебний отче?»
«Ми посварилися».
«Він каже, що Ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима».
Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? - подумав він. - Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:
«Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав, - він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями, - а його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити».
«Я Вам вірю, отче, - примружився Опанас. - Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само...»
«То я можу втішити переможеного розбійника?»
«Разом утішимо».
Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір’я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.
«Як ся маєте, вельможний лицаре?» - спитав Опанас.
«Вашими молитвами, гречкосії».
«Наші неоковирні молитви, лицаре, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися».
«Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus non facit monachum. Демони опанували його єство».
«Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням...» - втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька...»
Драбант підвівся і сперся на лікоть.
«Мені цікаво, - глузливо оглянув він прочанина, - з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?»
«Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла».
«Не личить Вам говорити такі поганючі слова, отче», - зауважив Опанас.
«Це назва», - пояснив учень авви Макарія.
Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.
«Який він там «отче», довірливі ви селюки...- похитав він довгастою головою. - Його ж паламарем до плебанії брати не можна. Вкраде кадило і шукайте у полі вітра...»
Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.
«А Ґлобус казав мені, що Ви, Драбанте, розумієтеся на людях, - розважливо промовив він. - Невже старший імперський радник помилявся?»
Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів:
«Omnes errant praeter Gallenum».
Опанас опустив каганець на барило й сказав:
«Надворі буду. Побалакайте собі...»
Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:
«Ну, припустімо - хоча це й дивина - що тобі, чоловіче, Веселий Ґлобус дійсно дав авдієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо... Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?»
Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися - тепер вже відвертою підказкою - слова:
«Танцюючим Суфієм».
Запала мовчанка.
Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова, й сказав:
«Не віддам».
«Як?» - перепитав прочанин.
«Дзеркала я Раді не віддам».
«Це моє дзеркало!»
«Не твоє, хлопче, і не моє, але щобільше - не Карнавальної Ради... Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду... Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння Стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам... І ще... Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни - ні Актуального, ні щобільше Повноважного - тут немає і не було вже тисячу років».
Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:
«Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як Вам вдалося це зрозуміти...»
«Завдяки випадкові», - повідомив Голомозий. Світло каганця тепер вихоплювало з темряви лише його чоло і зморшки навколо очей. Він нагадував велику ящірку («А в Музеї немає драконячої мумії», - пригадалося прочанинові).
«...Так, - продовжив розвідник, - завдяки випадкові. Якщо, звісно, кажучи про випадок, недооцінювати владу Зумовленості і в цьому світі... Виявилось, що дочка Каштана - medium primus між астральними шарами сущого. Нехай там, в Картагені, ті, котрі чекають на твоє повернення й твого звіту, повірять мені, що настільки досконалого і - нехай Обрані вибачать мені гру словами - multiradix et multiramis, двоногого інструменту для магії не було навіть у великих розвідників давнини... На танечний заклик малої розпусниці відзиваються голоси Деміургів!
«Мені у це важко повірити...»
«Не тобі одному буде важко у це повірити», - пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.
«Але нащо ж Сапфірі було брехати?»
Голомозий раптово видихнув повітря, і полум’я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість. Розвідник спитав:
«Ти познайомився з цією... панною?»
Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» - зрозумів він і відповів стримано:
«Так».
«Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий... Тобі треба знати про неї... При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози... І я не стверджую, що вона зрадниця... - Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. - Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати...»
«Вона теж була тут розвідницею?»
«Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога».
«У чужому тілі?»
«Тіла - нетривкі речі сущого. Ніби одяг».
Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.
«Вона переселила через Ринву нового Витискувача...» - почав він.
«Це відомо».
«Але у нього виявилась погана натальна карта».
«Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця?» - Голомозий презирливо скривився.
«Але це так».
«Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені».
«А потім?»
«А потім ми всі, чоловіче, нап’ємося святої вологи з Потоку Хореф... Або не нап’ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність...»
«...І побачимо птахів надвечір’я?»
«Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні леґіони сутінкового птаства».
У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.
«А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру?» - спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла й перепитав:
«Місце?..»
«Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?»
«Кажуть, що є... Посеред Західного Океану».
«А ближче?»
«Нащо тобі?»
«А де моє дзеркало?»
«Не віддам».
«Моє дзеркало і є таким місцем?»
Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:
«Ти - Витискувач!»
Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.
«Аби Вам було над чим подумати, - сказав, виходячи з в’язниці, учень авви Макарія, - я розповім Вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Ґлобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з’явився катоблеп... Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а, може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху... Мабуть, цей катоблеп - справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу... Навіть опудала збадала міль... Щури, отже, вже втекли з Вузької Явності... Таке-от діється, Останній Захисниче Карнавалу!»
Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.
«Повені не минути, - зустрів його Опанас. - Кінець світу, отче».

19

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.
Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.
Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, - міркував отаман, - треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці - між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій - там наймані рейтари Сокольського - воїни небуденні... А Кривоніс сюди не піде і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».
Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем:
«Заносьте!»
Драби занесли.
Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла - висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.
«Ось, - вказав він на скриню. - Це твій посаг, Ніктамено Юріївно... Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня».
«Я вже обрала», - сказала дівчина.
Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.
«Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду Вам рабою до скону днів...» - прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.
«Так не робиться», - сказав Лушпак.
«Не за нашим поконом», - підтвердили молодші козаки.
«Бунт, - подумав отаман. - Дочекався». Наказав:
«Відчиніть скриню!»
Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно - та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.
«Треба рубати», - здався старший осавул.
Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина і накривка піскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.
«Московська робота», - визначив Лушпак.
Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.
Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П’ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звертаючись ні до кого:
«Ось воно, золото Амвросія...»
«То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку?» - спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.
Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.
«Ти тепер така багата», - посміхнувся Приблуда.
«Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх».
Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:
«Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях».
Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.
Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.
«Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас?» - запитав отаман, не підвищуючи голосу.
Лушпак зблід і перехрестився:
«Поклянуся на хресті, батьку, й на Святих Образах...»
«Де Мандавошка?» - загарчав Приблуда.
«В село до молодиць, мабуть...» - непевно почав старший осавул, але отаман вже не слухав його і питав товариство:
«Чи бачив хто Мандавошку?»
«Хлопці його шукали, батьку, як Ви й наказували, - відповіли йому, - але не знайшли. Й тутешні хлопи його відучора не бачили».
«Дозавтра, отже, приведе сюди ляхів», - підсумував Приблуда. Кинув монети до скрині й додав:
«Продали нас юди-осавули, хлопці. Пси підскарбія за це-от золото будуть битися як скажені. Залізо гризти будуть... Втрапили ми, хлопці».
Не змовляючись, козаки стрибнули на спину Лушпакові. Старший осавул встиг скинути одного, але інші збили його з ніг, обеззброїли, перехопили мотузкою горло й потягли на розправу. Приблуда лише похитав головою. Ніби прихилений тяжкою думою, розгріб золоті у шкатулці і раптом намацав щось велике. З-під важких кружалець він витягнув двовершковий шкіряний пенал. Ті з козаків, що залишилися, підійшли ближче. З пенала висковзнули неоковирна золота статуетка і шматок пергаменту. Отаман поклав статуетку на стіл, розгорнув хартію і прочитав уголос:

«Сєй болван найдєн людішкамі думнаго бояріна
Салтикова Тімофєя Івановіча
в зємляной дирє у рєкі Бєрьозовой в горах Уральскіх, в мєстє, нарєка-
ємом Охтомкою. Зирянє, в мєстє том обітающіє, сказивалі про сєго бол-
вана, что он єсть поганская ідоліща іх дідічєй,
прозиваємая Карная. Куміру
сєму во врємєна она поганскія жертвовалі, сірєчь скотіну, і людскіє.
Сєго болвана боярін Тімофєй Івановіч
отсилаєт в Москву на усмотрєніє і волю пріказнаго
дьяка Проворозова Міхайла Юрійєвіча с нарочним чєловєком
Павлушкою Ситіним, головою своєю за болвана отвєчающім.
А вєсу найдєно в сєм болванє
48 золотніков і 3 долі чістаго золота».

Нікта повернулася якраз тоді, коли Приблуда дочитував послання і підпис якогось дяка Івана Прушкіна. Кінський Каштан дріботів за донькою й хилився у низьких поклонах до товариства.
«Простіть, заради Господа Бога, ясновельможний гетьмане й хоробре вояцтво православне, нахабні слова моєї дурнуватої Ніктамени, - заторохтів костоголовий. - Вона ж іще дитина глупа і не розуміє недостойності своєї та віковічної упослідженості знидженого та мандрованого роду нашого...»
Його голосіння перервав страшний крик знадвору.
«З Лушпака-юди шкіру знімають і вогнем припікають м’ясо», - заговорили козаки поміж собою. Хтось нахилився, піднімаючи впалу монетку. Хтось інший потягся до сулії.
Нікта наблизилася до столу й зачудовано подивилась на бовванчика. Її очі немов прикіпіли до золотих перс ідола, зіниці стислися у котячі риски, а обличчя застигло і звузилося. Синець на чолі запалахкотів пурпуром. Приблуді здалося, що переляк, захоплення та хижість одночасно застрибнули на чарівне личко доньки костоголового.
«Подобається тобі така пупа?» - спитав її отаман.
Нікта не відповіла. Повільно, наче переборюючи судому, вона простягла руки до ідола. Її мокрий одяг запарував, а шия вкрилася рожевими плямами.
Каштан теж помітив статуетку і раптом стривожився:
«Звідки?..»
«Від Амвросія зосталося, - посміхнувся Приблуда, все ще милуючись розчервонілою Ніктою. - Певно, привіз серед здобичі московського походу. Цього кумедного боввана московити викопали десь у Ріфейських горах... Тут, - він кинув пергамент на стіл, - пишеться, що це - ідолище тамтешніх дикунів. Карнаєю зветься...»
«Прокляття Сунцичів», - прошепотів старий комедіант і прикрикнув на доньку:
«Не чіпай!»
Але було пізно.
Нікта, наче переборовши опір незнаних сил, зробила рвучкий крок, обома руками схопила статуетку й відкусила бовванчикові голову. Почувся хрускіт розкришених зубів. Каштан, Приблуда і все товариство ошелешено дивилися, як дівчина ковтає золоту кульку, як та, напинаючи шкіру, прокочується її горлом. Кров цівкнула на підборіддя спадкоємиці фамілії Марамульок.
«Ти що робиш, дурепо!» - зойкнув Каштан.
Нікту хитнуло. На мить отаманові здалося, що вона впаде, але цього не сталося. Дівчина випросталась, закинула голову і зайшлась у переможному крику, що заглушив репетування страчуваного Лушпака. Крик був нелюдським. Навіть войовничий Приблуда зіщулився від його холодної хижої лютості, що висвердлювала волю, вишкрябувала розум й трощила опір усього, що мало вуха. Каштан і козаки присіли, зламані гострим болем. Біль стискав голови, тлумив дихання і тиснув на очі так, що навколишнє почервоніло, змінило обриси й розсілося на кіноварні та чорнильні плями.
Крізь біль і червоний туман отаман побачив видіння. Посеред хати замість Нікти стояло богопротивне створіння, подібне до золотистої ящірки з виряченими очима. Ящірка повернула голову до Приблуди, роззявила зубату пащу й стрибнула. Отаман хотів вихопити шаблю, але руки не слухалися і тяглися до обличчя у безглуздому затуляючому прагненні. Останнім земним відчуттям партизана була суміш роззлощеності та здивування.

20

«...Що Вам наші біди, отче, - казав Опанас. - Як не крути, Ви - зайда, прибулець».
«Аж ніяк не може справжній прочанин бути байдужим до горя посполитих, адже ви - християни, - відповідав йому Анемподест. - У Першому посланні апостола Петра про всіх християн мовиться: «Молю вас, любі, як чужоземців і перехожих». А предивний святий Олекса Людина Божа жив зайдою у домі батьків своїх Євфіміана та Аґлаїди Римських і брав від рідних милостиню і роздавав прочанам, себто іншим зайдам в ім’я Господнє. Читали ж, певно, березневу Мінею? Молюся за всіх вас і допоможу малим та кволим вашого дому, адже світ наш тримається також і на правді прибульців».
Так говорили вони, стоячи на пагорбі. А під ними жовта вода підповзала до хутора. На місці широких фольваркових ґрунтів вже котилися хвилі Уборті. Зміївчани тікали від них на південь, гонячи поперед себе худобу, тягнучи хатні скарби. Дощ не припинявся. Жінки верещали, драби мовчки виконували чин втікачів.
«Настав Цар Погибелі й Темрява розгорнулася!» - махнув рукою Опанас і крикнув синам, щоби виводили худобу.
«Про полоненого не забувайте», - нагадав прочанин. Йому здалося, що серед дерев майнуло світле волосся Ренати, і він пішов до лісової стежини. Хуторяни направили вози іншим шляхом, намагаючись обійти напнуті води узвишшям, що тяглося до самої Хирлицької переправи.
За деревами він побачив миршавого Мирона. Той, здавалося, теж когось шукав.
«Чи Ви чули про смерть Приблуди?» - спитав хуторянин.
«Чув казку».
«То не казка, пане-отче. Зовсім не казка, кажу Вам. Блудниця перетворилася на страховисько. Воно вбило отамана, війта, два десятки з козацтва й чкурнуло до лісу... Може тепер на кожного напасти, начувайтеся».
«А що з тим Каштаном?»
«З ким, прошу отця?»
«З батьком перетвореної блудниці».
«Живий. Плаче».
«Ти часом не Ренату шукаєш?»
«А Вам що до того?»
«Як говориш із чинним передстоятелем, хаме?»
«А таке... Ми тепер всі потонемо, пане-отче. І стоятелі і нестоятелі...»
Мирон пхикнув і щез між кущів.
Анемподест згадав, що словом «мирон» елліни означують коропа. Він пройшов лісом кількасот кроків, прислухаючись до плюскоту води і приглушеного гомону зміївчан. Він думав про долю Приблуди. «Як страшно Господь покарав того зарізяку! Чи ж зустрів він нині у пеклі закатруплених ним посполитих й чим відкупиться від їхньої замогильної помстливості?» - міркував прочанин, просуваючись серед посмурнілих грабів і модрин. З кожним кроком пекуче запитання - а радше усвідомлення Напередвизначеності - все дужче муляло учня авви Макарія. Він ніяк не міг означити, на кого ж з двох - на нього чи на Голомозого - покладений тепер чин звільнення Матні від поганської богині. І як з нею боротися, якщо сам отаман з усім своїм тертим козацтвом нічого не зміг утнути супроти монстра? Він згадав Музей, катоблепа і пошкодував, що поряд немає Тітоньки, або ж - на гірший випадок - Бабаматки... Але у передчутті неминучої зустрічі з Карною не було страху. Коли Анемподест зрозумів це, то сам здивувався своїй хоробрості. «Може після пригод в Опадлі я сам став іншим?» - промайнуло в голові прочанина. А ще він впіймав себе на тому, що постійно згадує колишню Нікту. «Що ж ти, бевзю костоголовий, не зміг допантрувати доньку!» - скрипнув зубами і здригнувся від нового спогаду. Десь недалеко від цього місця дочка Кінського Каштана вигиналася у сороміцькому танці... Стежка, що нею він йшов, тим часом перетворилася на справжнє болото. Ліс насувався чорним і мокрим огромом, зачаєною Майстернею Повені. Й десь у її хлюпотливих надрах ховалася Карна. Він зупинився й уголос проказав тридцять третій вірш шістнадцятої глави Євангелія від Іоанна: «У світі зазнаєте скорботи, але будьте мужніми: Я переміг світ!»
Хлюпотливе безгласіє було відповіддю на слова апостола.
«Треба звільнити Голомозого», - вирішив прочанин. Він попросив Бога, щоб жовті потоки не оббігли його лісовими байраками, не заступили дороги до хутора. Він скерував свою ходу до гомону, котрий поголоснішав. «Напевне сваряться», - подумав учень авви Макарія. Він вже доходив до кущів підліска, коли назустріч вибіг Мирон, тягнучи за собою Ренату. Голова миршавого була закривавлена, очі вирячені, а рідке волоссячко напиналося розваленою скиртою.
«Повертайте! - голосив він. - Там вийшло страшидло і нищить людей! Повертайте!»
«Куди?» - хотів спитати Анемподест, але ноги вже несли його углиб Хирлицького лісу.
Чи то Мирон краще знав тутешні стежки, чи то їм пощастило, але за півсотні кроків утікачі вийшли на твердий ґрунт. Водорозділ, яким вони бігли, тягнувся на південний захід, неквапно повертаючи до завороту Уборті, що петлясто оминала дві гори - Заячу та Горбату. Під ярусами віковічних сосен тоншав глинистий корж і проступали ґранітні тераси. Зірвані повінню дерева громадилися на кам’яних карнизах, спліталися пошарпаним гілляччям, вдавлювалися у тріщини. Ревіла стиснута ґранітом вода.
«Куди ми йдемо?» - перекрикуючи ревіння, запитав прочанин.
«На Горбату», - крикнув миршавий і побіг швидше. Легконоге дівчисько не відставало від нього, зате Анемподест задихався й ледве встигав перестрибувати коліна соснове коріння.
«Але ж вельми цибата наплодилася молодь», - позаздрив учень авви Макарія. Крізь зливу він побачив порослу деревами Горбату гору. Жовте водопілля оточувало її з трьох боків. Під горою здіймалися бурунчасті хвилі, немов прадавнє море повернулося до своїх берегів і гризло останню незатоплену верховину. Якісь чорні звірі вистрибували з води, чіплялися за ґранітні гостряки й виповзали на нижні яруси. Здалеку вони здавалися маленькими, але, придивившись, Анемподест, впізнав у вимоклих створіннях ведмедів. Заворожений лісовою апокаліпсою, він втратив уважність й зазнав шляхової пригоди. Підошва ковзнула мокрим камінням, він впав, ударився головою і випірнув уже в Опадлі.

21

Кілька хвилин болі голови не давали йому зрозуміти навколишнього.
Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому баґеті.
«Очуняв?»
Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.
«Ти врятувалася...» - констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.
«Якийсь маґістрацький закапелок», - вирішив прочанин, а вголос спитав:
«Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів...»
«Квасу тут не роблять. Вода - у шафі».
Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м’якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.
«У тебе тепер багато запитань, - передбачила Сапфіра. - Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени... Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти...»
«Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, - перебив її прочанин. - До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника».
Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.
«Ти - найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, - сказала вона. - Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить».
«Сцена покаже».
«Що ти знаєш про Сцену, матнійцю...» - пирхнула дівчина.
За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам’яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.
«Якесь свято?» - запитав він і наблизився до вікна.
«Свято Імперії».
«Хіба Імперію святкують?»
«Якщо дуже за нею скучили, то святкують, - знизала плечима Белітіс. - Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед...»
«...Смертю?»
«Несповідимий Хореф! - похитала головою розвідниця. - Який же він бевзь, цей ченчик!»
«Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?»
Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: болі голови подужчали від солодкавих пахощів і стали майже нестерпним.
«Панове! Верховний Модератор вистави «Мнемозавр»!» - викрикнув один з мартоплясів.
Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.
«Hic locus - hic saltus. - скрипливим голосом промовив Модератор. - Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору...»
«Мокрого докору?» - перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.
Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.
«Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! - він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. - Ти - слухаєш ipso facto, що я - Модератор. Так?»
«Так», - погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.
«Сцена, - продовжив той, - є місцем мешкання полохливих і метушливих і репетливих речей. Обережно. Inosabile! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім’я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?»
«Так», - кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні, щобільше про «бецелу».
«Тоді рушаймо!» - наказав старець.
Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта...
Нижні двері розчинилися і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. УВсі вони були у масках.
Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:
«Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені».
«Чим?»
«В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просведлять наскрізь. І на смерть».
Модератор вдарив жезлом у ґонґ.
До нього підскочило двійко мартоплясів.
«Це - Розумні Арлекіни, - пояснила Белітіс. - Вони виводять акторів на Сцену».
«Чи все приготовлено?» - спитав Модератор.
«Ще не подув гірській вітер», - пропищав один з Розумних Арлекінів.
«Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця!» - вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.
Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.
«Мене кличуть Машканом», - відрекомендувався лівий Арлекін.
«А мене - Маццаканом, - сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. - Ми з братом є Божими Веселунами».
«Божими Весельчаками», - уточнив Машкан.
«Веселунами бути чинніше й правописніше», - не погодився Маццакан.
«Весельчаками чинніше!»
«Нехай», - вступився правий.
«Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену», - пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рота у дурнувату посмішку.
Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста.
«Чи розумієш ти цю мову?»
«Так, - відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. - Але це щось безглузде і написано воно простацьким віршем».
«Так буває, - погодився Машкан. - Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій».
«Так чомусь буває, - підтвердив Маццакан. - Співай уголос, Витискуваче».
Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:

Потурначе Тартару,
Де ж твоя торбинка?
Ось дурна звірина
Заступила шлях.
На чатах поставлені
Собачина й свинка.
Розворож пістолем
Пустотливий цвях.
Потурначе Тартару,
Вартових не бійся,
Не дивись у торбу,
А на Північ йди.
Там припнуть до свашки
Отвори обійстя,
І спочинуть орди
В золотій воді.

«Молодець!» - сказав Машкан.
«Це було небуденно проспівано!» - сказав Маццакан.
Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.
«Це - Мідний Паць», - пояснив Маццакан.
«Ця старовинна і шанована всіма акторами берегиня надзвичайно сечогінна при мацанні, але доторк до неї приносить щастя там, на Сцені», - додав Машкан.
Прочанин подивився на сечогінного Паця, на щурячі писки Розумних Арлекінів і вирішив: «Не вийде вам, бусурмани, мене отак просто використати. Сила Божа долає всі хитрощі магічних театрів!» А вголос промовив:
«Я - християнин і не можу брати щастя від свинячого боввана»,
«Шкода», - пропищали брати-Арлекіни.
«Ще й як шкода», - почувся голос Марципанової Акробатки.
Брати-Арлекіни відступили, даючи дорогу високонародженій Белітіс. У першу мить Анемподест не впізнав її. Замість мисливського одягу на розвідниці було атласне плаття кольору окунячих плавців. Золоте гаптування мерехтіло вогнями рампи. А на сяйво її діамантового кольє й поготів боляче було дивитися. Вузька ґранатова діадема стягувала волосся онуки Пендози. Вона перехопила розгублений погляд прочанина й заломила кутики губ:
«Невже тебе ще й досі можна вразити мінливою оболонкою? Мені здалося, що чоловік, котрий бачив танцюючу Ніктамену Марамулькову, мусить дивитися на решту жіноцтва із співчуттям...»
«Шляхетність також має свої принади й переваги».
«Які ж?»
Анемподест сотворив навчительну мармизу і пояснив:
«Я завше був переконаний, що шлунковий хробак, котрий замешкав у надрах аристократки, має привабливіший колір, аніж глист, що втрапив до стравоходу селянки або ж комедіантки...»
«Ченчик безповажний!» - презирливо скривилася Белітіс і відвернулася від учня авви Макарія.
Машкан з Маццаканом натомість наблизилися.
«Заки не подув гірській вітер, - сказав Маццакан, - ми розповімо тобі про сценарій 7542-го акту «Мнемозавра», у якому будеш грати ти, панна Белітіс і Німа Розвідниця. Ти будеш грати вчителя філософії Парфанія, що жив у вашій Опорній Реальності чотирнадцять століть тому за матнійським літочисленням. Дія цього акту відбувається у 1031 році від заснування Риму у місті Пальміра, де править цариця Зенобія. Царицю буде грати присутня тут Сапфіра (вона ж Белітіс, вона ж Амана, вона ж Сардоніка). Місто згідно зі сценарієм оточене військами імператора Авреліана. Роль Танцюристки Таїс, яка буде виконувати Ритуал Особливої Оборони, Верховний Модератор доручив нашій славетній Німій Розвідниці, відомій затятим театралам під багатьма іменами. Отже, згідно із затвердженим Верховним Модератором актовимо планом, у передчутті неминучої загибелі свого міста пальмірці почали безугавну передсмертну оргію, себто Карнавал як Особливу Оборону. Парфанія під час оргії намагається спокусити його улюблений учень Аттик...»
«І що, спокусить?» - насупився прочанин.
«Це залежить тільки від тебе, Витискуваче, позаяк сценарій визначає у «Мнемозаврі» лише одного гравця - Напередвизначеність, а ти можеш не підкорятися їй, слугувати Спонтанності і діяти за власною волею. Можеш, наприклад, вбити спокусника, закрити його у виходку, віддати на поталу похітливому натовпові, менадам, або ж зробити з ним що заманеться. Але тобі треба пам’ятати, що Театр є образливим простором. Він може не зрозуміти твоїх екзотичних прагнень та жартів. А це вплине на історію Особливої Оборони і, відповідно, на долю нашого світу...»
«Врахуй, що Аттик - дуже красивий хлопчик», - втрутився Машкан і гидко захихотів.
«Себто я можу поводитись за власними прагненнями?» - зрозумів з того всього Анемподест.
«Так, - підтвердив Маццакан. - Але той, хто виходить на Сцену для участі у змаганнях поміж Напередвизначеністю і Спонтанністю, мусить пам’ятати, що Сцена широка і тверда лише на перший погляд. Насправді, як вчать нас мудреці минулого, вона нагадує лезо меча, з якого легко зісковзнути й у Вічну Візантію, й у Гадохху, й у Моргану...»
«І в Опорну Реальність?»
«Так».
«А в чому сенс чину Витискувача і моє завдання?»
«Завдання як такого немає. Модератор пояснив це тобі, але ти, певне, не зрозумів нашого мудреця, - Маццакан при цих словах підморгнув Машканові. - Просто Напередвизначеність буде намагатися тебе викинути в іншу реальність. Це станеться, якщо твої дії на Сцені будуть простими, вмотивованими, передбаченими і непарадоксальними. Себто нецікавими для Гри. Якщо ти не зможеш бути спонтанним, то, швидше за все, загинеш, переселений в одну з пекельних явностей. Тоді Танцюристка не досягне Площі, не виконає Ритуал і театральна перемога буде за Напередвизначеністю».
«І що тоді?»
«Швидше за все буде зумовлена остаточна перемога Абсолютного Зла в Опадлі. А, можливо, і у твоєму світі. Отже, ти повинен витиснути Напередвизначеність зі Сцени. Якщо тобі це вдасться, ми матимемо шанс стримати садхузаґів».
«А якщо я відмовлюсь виходити на Сцену?»
«Пізно», - сказав Машкан.
«Надто пізно», - підтвердив Маццакан.
«А якщо спробувати?»
«Спробуй».
Анемподест рушив у прохід між рядами крісел. Він зробив кілька кроків до виходу із зали, але навколишнє хитнулося праворуч, і він побачив перед собою рампу, Мідного Паця, Белітіс й зашкірених братів. Він повернув у інший бік і знову потрапив на приступки Сцени.
«Більшість смертних, - заговорила Белітіс, не дивлячись у бік учня авви Макарія, - чомусь впевнена, що, йдучи визначеним долею шляхом, можна у будь-яку мить відмовитись від чинного напрямку й збочити на якісь стежки, що начебто завше відкриті для хрунів та хитрунів. Дарма. Майже всі шляхи у сущому замислені Деміургами так, що змушують пройти себе до кінця. Цей наш ченчик такий дорослий і начитаний, але не знає простих реґулярностей, котрими впорядковано світ...»
«Не знає», - погодилися брати.
«Ви не попередили мене про небезпеку», - сказав Анемподест.
«Небезпека існує завжди й усюди, - зауважила Белітіс. - Твоє тіло у Матні загрожене більше, аніж на Сцені. Тут тобі допомагають усі добрі сили Опадла, а там між тобою і страховиськом лише клапоть лісу і двійко підлітків. Карна шукає тебе і знайде. Для тебе буде краще, аби ви зустрілися не в Матні. Запам’ятай: лише дві реґулярності керують світами. Одна називається Законом, інша - Благодаттю. За Законом - ти здобич Карни. Сподівайся, отже, на Благодать і мудро виконуй чин Витискувача.а ще пам’ятай, що Карнавал дорослішає...»
«Гірський вітер!» - повідомив Машкан.
Сяйво над Сценою хитнулося. Щось на штиб густого туману посунуло на рампу, торкнулося блідим мацачком Мідного Паця й відступило. Анемподест відчув хвилю запахів. Різких та різноманітних. Пахло сечею великих тварин, невідомими квітами, смажениною, цвіллю міських закапелків й ще чимось незнаним та збудливим.
Одночасно у просценіумі з’явився новий персонаж. Одягнена у щільно припасований одяг, озброєна довгим мечем світловолоса жінка кинула перед мідною свинкою лантух. Він ворушився.
«Привіт тобі, Німа Розвіднице!» - шанобливо пропищали Розумні Арлекіни.
Жінка не звернула на братів жодної уваги, розгорнула лантуха й витягла з нього смугастого кота.
«Буде приносити жертву Силам Спонтанності», - прошепотів Маццакан.
Розвідниця схопила кота за шкірку, зґрабно ухилилася від кігтів смугастого і кинула його на першу шеренгу крісел, замкнених ланцюгами. Котище з диким вищанням впало у крісло. Не встигло його тіло перегрупуватися для зворотного стрибка, як з червоної оббивки вистромились вузлуваті трубки й вгризлися у котячу дупу. Звірище захлинулося криком, а хижі трубки почали відривати шматки котячого м’яса і засмоктувати їх з відразливим чваканням. За хвилину на крісельному сідлі залишилися лише кістки і голова смугастого.
Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.
«Можемо виходити на Сцену», - сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.
«Йди за нею», - порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:
«Опадло буде врятоване, якщо Ви виконаєте Ритуал».
Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.

22

Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам’яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори і розлите вино обхляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:
«De mortuis - veritas!»
Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.
«Мара та морокодокір! - сказав він собі. - Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?»
Хтось охопив його іззаду. Він обернувся і зустрів п’яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.
Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.
Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев’яча шкура. Лапи мертвого хижака скріплювала на грудях діамантова фалера. Кремезні германці тримали трикутні щити обіруч високого. Анемподестові здалося, що він бачить на каліґах воїна золотих орлів.
«Вчителю! Нарешті я знайшов Вас!..» - почув він голос за спиною.
«Починається!» - промайнуло у голові прочанина і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.
Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов’ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.
«Сили Небесні!» - прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.
«Ви чимось налякані, Вчителю?» - спитався хлопець.
Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби... Він замурмотів:
«Ні-ні... Я так, є... Трохи наляканий... Це препотужне військо...»
«Але ж Ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні...»
«Адже їх так багато, цих римлян!»
В очах Аттика промайнуло здивування.
Анемподест тим часом оговтався.
«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» - вирішив він і сказав Аттикові:
«Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити».
«Але ж там тепер сперечаються про янголів!»
«Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!»
Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.
«До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс», - зауважив Аттик. І додав:
«Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая. Вони вже вбили задля розваги кількох рабів».
«Тоді веди мене сам».
Аттик схопив його за руку і потягнув до вулиці, що нагадувала щілину між триповерховими будівлями. Проходячи нею, вони перестрибували через сплячих і сплетених у коханні, через порожні амфори і трупи свійських тварин. Чорношкірий велетень кинувся на них, але, побачивши опадлійського кинджала, забурмотів щось примирливе. Анемподест відступав від нього задкуючи, наставивши зброю. Лише вийшовши до стін палацу, він зітхнув з полегшенням. Тут Особлива Оборона не лишила слідів, базальтові плити були ретельно виметені. Вони проминули подвір’я велетенського храму і портиком добігли до металевої хвіртки у палацовому мурі. Аттик задер туніку й витяг ключа. Прочанин зауважив золоті й срібні ланцюжки на його стегнах.
Вони пірнули у хвіртку й опинилися посеред розкішного парку. Налякані павичі й фазани розбіглися мармуровими стежками.
«Вчора солдати засмажили і зжерли улюбленого павича цариці - Кадма», - повідомив Аттик.
«Дикуни».
«Це були єгиптяни, - сказав хлопець. - А я вчора думав про Ваше тлумачення Горацієвого ‘Mens divinor’ . Я погоджуюся з тим, що натхнення має за джерело особливу надприродну субстанцію, яка складається з прагнення однієї істоти тілесно оволодіти іншою».
«Можливо я спростив думку Горація».
«Але ж, коли я складаю поезії, то відчуваю саме таке прагнення...»
«Де ж усі ті поділися?» - перебив хлопця учень авви Макарія. Він зауважив, що навколо немає ні охоронців, ні сановників. Це розходилося з його уявленнями про царські палаци.
«Сперечаються».
«Про янголів?»
«Так. Лонґин переконує володарку, що боги пришлють їй на допомогу старшого янгола Казуфела з леґіоном молодших духів, а жрець Балдіз каже, що це буде янгол-охоронець Пор Магабал».
«А ти як думаєш?»
«У Лонґина краща система доказів. Балдіз спирається лише на минулорічне видіння жриці Ассінари».
Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискітливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.
«Скупаємося?» - запропонувало чоловіче втілення Нікти.
Аттик зняв туніку і напружив м’язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м’язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.
«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, - зрозумів він. - Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».
Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.
«Не будемо затримуватися, - сказав він Аттикові. - Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше».
Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» - здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.

23

«Що я зробив не так?» - спитав він себе.
«Ну й налякали Ви нас, панотче, - сказав миршавий. - Я вже думав, що Ви Богові душу віддали. І бурмотіли Ви дивні слова. Щось про собачину й свинку. Певно, біси Вам ввижалися у звірячих подобах...»
«Воїстину біси!» - підтвердив прочанин, перехрестився і звівся на ноги. Він згадав слова Белітіс. Клапоть лісу і двійко підлітків. «Таке, значить, буде місце моєї поразки», - зрозумів він і вирішив померти достойно.
«Чи є у вас якась зброя?» - спитав він.
Мирон відвів очі.
«Страховисько йде сюди, - сказав Анемподест. - Але йому потрібний лише я. І тільки я. Ви повинні тікати, ховатися».
Мирон промовчав. Рената заперечливо похитала головою. Вона показала в бік Горбатої гори.
«Он там і ховайся, дитино, - погодився учень авви Макарія, войовничий запал якого почав нагло меншати (де й поділася вранішня хоробрість). - А до мене, за словом апостола Павла, прийшов час відкуплення боргів».
Рената схопила його за руку і потягла до верховини. Мирон поплентався за ними. Навіть розмоклою стежкою вони швидко видерлися на карк Горбатої. Дівчина тягнула прочанина далі, до дуба, що ріс над самим урвищем. Анемподест наблизився до дерева, бурмочучи: «Там німа дівка і тут німа дівка, там Тітонька, тут Бабаматка, там хлопчик, а тут - дівчинка... Куди ж ти мене тягнеш, сирітко? Все йдно пропадати... Бісище крутить світами, як циган сонцем, і нема на те ради!»
Рената злостиво тупнула ногою і вказала прочанинові на дупло.
«Не сховатися нам, сирітко, у цій дирці... Проти нас сама архичортиця Карна. А ми, бач, голі й босі...» - лементував Анемподест і мацав здоровенну ґулю на голові.
Тоді Рената застрибнула у дупло і майже одразу повернулася з пакунком. Учень авви Макарія не встиг здивуватися її спритності, як дівчина розгорнула шмату і витягла сокиру. Знаряддя було неоковирне, лісорубське, перековане, певно, зі старої зброї, але прочанин одразу перестав скиглити і чухати голову. Рената перехопила сокиру обома руками, крутнулась на лівій нозі і відточеним зударом розвалила голову миршавому. Той не встиг навіть зойкнути і впав до ніг дівчиська.
«Гоп», - сказав учень авви Макарія й двічі змигнув.
Він зрозумів.
«Там - Німа Розвідниця і тут - німа Рената. Мені був знак, а я нічого не второпав!»
Не виказуючи наглої радості, він несхвально похитав головою:
«Ти, бачу, теж жорстока воїтелька... Цей Мирон, упокой, Господи, його грішну душу, тебе сильно образив, дитино, це так... Але ж смертним гріхом є забирати в людини Богом дане життя. А ти його наче свиню...»
«Не час проповідувати, Витискуваче», - почув він знайомий голос й озирнувся.
Перед дубом стояв Суфій-Драбант. Він був без панцира, у посполитому кожусі, але озброєний палашем і рішучий.
«Ти помилився, розвідниче».
«Знаю, - Голомозий оглянув розрубану голову хуторянина. - Але не про це мова... А, диви, вона ж його під правильним кутом вперіщила. Вчитель у неї був небуденний!» - і звернувся до Ренати:
«Це тебе батько навчив так фатально махати залізом?»
Дівчина ствердно хитнула головою. Вона невідривно дивилася на тіло Мирона. Пальці, якими вона стискала держак сокири, побіліли.
«Що робитимемо?» - спитав прочанин.
«Чекатимемо на птахів надвечір’я», - пирхнув Драбант.
«А насправді?»
«Насправді ні я, ні ця юнка, ні навіть усе шляхетське рушення Матні не врятують. Адже ми не Витискувачі. Ми можемо тільки загинути на цій горі одними з перших... Але ти - Витискувач. І ти можеш перемогти Повноважне Втілення Карни».
«Як?»
«Повернутися на Сцену».
«Я не вмію грати у ці неблагодатні містичні ігри...»
«Так ніхто ж не вміє. Ні я, ні Белітіс, ні Ґлобус. У «Мнемозаврі» немає правил і все вирішує везіння та іноді вміння визначати прихований зміст подій. Ти зустрів на Сцені щось незвичайне?»
«Так. Там був юнак Аттик, достеменна тілесна подоба тутешньої Нікти».
«Вбий його».
«?»
«Ця вродлива подоба якимось чином пов’язана з безсмертною сутністю богині. Можливо, це її реґулярне вмістилище, що блукає світами серед смертних істот і вивільняє місця для візитів самого Повноважного Втілення. Достоту це невідомо навіть наймудрішим у Вічній Візантії. Але пошкодження вмістилища може ушкодити саму Карну».
«Це ж тільки припущення, - похитав головою прочанин. - Ще минулого вечора навіть ти не підозрював, що Нікта може стати таким вмістилищем».
«Зате здогадалася Белітіс і назвала такі вмістилища «Актуальними Втіленнями». Її родина вже дві тисячі років воює з Карною, її батько, дід і прадід загинули у битвах з Повноважними Втіленнями Руйнівниці. Але навіть Белітіс не змогла передбачити, що під фольварком Пясечинських заховано заставу могутності Карни. Якби ми це взнали раніше, демониця чекала би на можливість Повноважного Втілення ще років сто. Адже Нікти та Аттики, слава Всевишньому, не народжуються у кожному поколінні смертних. Белітіс натомість передбачала, що Нікта рано чи пізно завагітніє монстром, як це було при минулих спробах богині. Тоді б я мав кілька місяців для рішень. Але, бачимо, Сили Зла теж не від того, аби пошукати нових шляхів».
«Ваша помилка надто дорого обійдеться моєму світові».
«Нашому теж, - Драбант витер обличчя та голову кожухом і подивився у бік лісу. - Якщо повіє вітерець зла тут, то в Опадлі почнеться ураган. Недарма ми називаємо цей світ Опорним... Вбий того хлопця, Витискуваче. Карна вже недалеко».
«Мені здається, що ти чогось не договорюєш».
«А мені здається, що тобі час вертатися на Сцену», - сказав Голомозий і різким ударом під ребра вимкнув свідомість учня авви Макарія.

24

«Сволото опадлійське!» - прошепотів Анемподест-Парфаній, приходячи до тями під пальмами. Він лежав горілиць, Аттик оббризкував його водою.
«Я, певно, занедужав», - сказав прочанин.
«Ви просто стомилися, вчителю, - заспокоїв його хлопець. - Адже Ви не спите вже третю добу. Ви ж не винні, що володарка вірить лише Вашим гороскопам».
«Гороскопам...» - приречено промовив учень авви Макарія. Під ребрами все ще пульсував біль і було важко дихати.
«Але ж вони справджуються! - захоплено вів далі Аттик. - Ви напророчили хворобу Авреліанові, і володарці вже відомо, що імператор минулої ночі відмовився від нової наложниці. Він втрачає чоловічу силу!»
«Або береже сили перед вирішальним штурмом», - подумки припустив Анемподест, а вголос попрохав:
«Поможи мені звестися».
Аттик підставив плече. Його ніжне обличчя опинилося поряд з обличчям прочанина, губи, наче самовільно, зволожили неголену щоку.
«Як такого вбити?» - запитав себе Анемподест. Безліч книжних цитат про слабкість людської натури випірнуло в його пам’яті. Всі вони були непереконливими.
Він раптом вирішив забути про свої земні борги і поцілував Аттика. Той припав до його рота гарячим цілунком. Швидкий язик побіг Анемподестовими зубами. Учневі авви Макарія ледве стало сил відірватися і заперечливо хитнути обважнілою головою.
«Тепер, - наказав собі прочанин, - треба згадати те найважливіше, що ніби само випірнуло на Горбатій горі. А цим найважливішим є те, що тут німа й там німа, тут вмістилище для демониці й там вмістилище... Було».
Він посміхнувся щасливому Аттикові, губи якого обважніли й очі затяглися мрійливим туманом, промовив:
«Там була схована застава могутності чортиці і тут вона теж має бути. Пошукаймо».
«Про що Ви кажете, вчителю?» - прокинувся хлопець.
«Це, малий, так, нічого... А скажи мені, хлопче, яка з Пальмірських богинь найзліша та найпідступніша?»
«Богиня Ламашту, Нічна Викрадачка Немовлят, - Аттик відповідав швидко, як бурсак на колоквіумі. - Її храм занедбаний. Там живуть тепер лише злі старі ламії, які поклоняються дзеркалові і харчуються кров’ю жертовних баранів».
«Там дзеркало і тут дзеркало!» - Анемподест відчув, що його здогадка підтверджується і подумки показав Напередвизначеності язика. Хоробрість поверталася до нього, оточена хвилями бажань. Він розкуйовдив хлопцеві волосся.
«Ходімо до занедбаного храму!» - виголосив учень авви Макарія.
«Нащо?» - юний пальмірець схопив учителя за руку. Пальці Аттика виявилися напрочуд сильними, а долоня - мозолястою, як у ратоборця.
«Для складання свіжого гороскопа мені конче потрібно попити баранячої крові».
«Її повно у палацових кухарів».
«Ти не хочеш мені допомогти?»
«Я хочу. Але ж Ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на священій землі Кібели, а сьогодні четвертий день тижня».
«І що?»
Аттик здивованим поглядом обмацав обличчя Парфанія-Анемподеста і пояснив:
«Зараз там відбувається Літургія Дефлорованих. Ніхто, окрім корибантів та святих блудниць Головного Храму, не може ступити на священну землю Кібели у четвертий день тижня. Ви ж самі мені розповідали про містерії розцнотливлених в ім’я Ідейської Матері».
«Я лише перевіряю твою пам’ять. Мені радісно, що навіть у дні облоги ти не забув моїх уроків, малий».
Аттик просяяв і відпустив руку учня авви Макарія:
«Я готовий тішити Вас не тільки знаннями».
«Ми ще про це побалакаємо, - пообіцяв прочанин. - А тепер мені потрібно до занедбаного храму. І я піду туди, навіть якщо тисяча корибантів і десять тисяч блудниць стануть супостатами на моїй дорозі. Проведи мене до землі Кібели».
Аттик завагався. Сумніви робили його дівоче обличчя привабливішим, від них глибшали оливкові тіні під очима. Він спитав:
«Але ж на мене чекає володарка. Чим ми виправдаємо мою затримку?»
«Найточнішим гороскопом про загибель римлян».
Аттик кивнув і повів прочанина до хвіртки. Над їхніми головами щось просвистіло. Вони озирнулися. На те місце, де кілька хвилин тому лежав непритомний учень авви Макарія, гепнулась базальтова брила. Заверещало паркове птаство. Це великі балісти Авреліана почали обстріл царського палацу.

Головний Храм Кібели підносився червоною пірамідою між палацовою вежею Беткетер та пілонами, спорудженими для вшанування сонячного бога Ярихбола. Священну землю богині оточував цегляний мур заввишки зо два людські зрости. Там, де стояв занедбаний храм Нічної Викрадачки, мур постарів і пощербився. Коріння кедра підповзло під його фундамент, а гілки розхитали цеглини з клеймами забутих царів. Одною з тих гілок Аттик з Анемподестом перелізли на заборонену землю. Нечисленні пияки мутними очима спостерігали за ними. Але їхню увагу невдовзі відвернула молодь, що вирішила кохатися просто під храмовим муром. Ніхто не покликав варту і не здійняв тривоги.
Занедбаний храм розмірами не перевищував церкву у Зміївці. Брама його була зачинена, але глиняна ліпна оздоба піддашшя розповзлася на рогах отворами. До однієї зі таких шпар і пірнуло двійко блюзнірів.
Поки очі не призвичаїлися до храмового напівмороку, Анемподест слухав далекі співи Літургії Дефлорованих. Корибанти славогласили:

Веселу тілесну могилу
для дива звичності
й дива запізнення
дасть нам лоно Твоє, Богине,
і для наших бажань
ти відкриєш смерть так,
як розсувається лотос незайманки
й знімається накривка
зміїного лігва
для тих, хто хоче відпочити
від спеки на холодних кільцях
отруйної кобри,
мудрішої від змій Заходу,
мудрішої від змій Півноч,і
мудрішої віда змій Півдня
яких Ти, Непереможна,
усіх колись повбивала...

Заслухавшись поганських співів, прочанин не зауважив птахів, які обжили храмове піддашшя. Він зробив різкий рух і спричинив пташиний гармидер. Голуби наповнили святилище шурхотом і пошкрябуваннями, шматки глини посипалися на голови кам’яних бовванів, притиснутих до стін і колон. Десь унизу прочинилися двері і почулися важкі кроки.
«Ламія!» - прошепотів Аттик.
Скреготнуло кресало. Потім заблимав смолоскип, приторочений до стіни якраз під схованкою непроханих гостей - тінь прикрила їх. Вони побачили древню каплицю Викрадачки Немовлят. Вівтарна плита знаходилася посередині кубічної зали. Над нею стояла потворна статуя напівящірки-напівжінки з лев’ячою головою. До кам’яних грудей древньої демониці присмокталися бронзова свиня та залізний пес.
Стара жриця палицею збила голуба, витягла ніж і заклала птаха на вівтарі. Вона дочекалася, заки витече кров з відрубаної шиї, загасила смолоскип і вийшла зі здобиччю.
«Де ж тут святиня?» - прошепотів Анемподест.
Аттик хотів зістрибнути до зали, але прочанин наказав йому залишитися при отворі. Сам він обережно спустився на запилюжену підлогу. Єдиним джерелом світла тут була щілина між стулками брами.
«Хуторяни розповідали, що Приблуда знайшов серед скарбів Сунцича золотого бовванчика, - міркував учень авви Макарія. - Але ж тут застава могутності може мати інший вигляд. Як її відшукати у цій темряві?»
Він зазирнув ідолові за спину і побачив дзеркало. Воно було зроблене з металу і розмірами перевищувало викрадену комедіантами Анемподестову власність.
«Треба сказати Голомозому, щоби віддав», - згадав він й сам посміявся з такої невчасної думки. Прочанин застромив руку під дзеркало і намацав бронзовий гребінь. У примарному світлі визначилося, що знайдений артефакт прикрашений свинячою та псячою головами.
«Воно чи не воно?»
Він заклав гребінь за пас і почув поряд чиєсь швидке дихання. Обернувся, але не побачив нікого. Перехрестився і покликав:
«Малий, ти де?»
«Помри!» - почулося за спиною.
Анемподест відскочив, і важкий камінь замість його потилиці вдарив бронзову свинку. Дзвін прокотився святилищем і знов зірвав з риштування голуб’ячий клан. Прочанин присів, і нападник спіткнувся. Учень авви Макарія випростався і скинув на ворога статую Ламашту. Хруснули кістки, покотилися підлогою пес і свинка.
Він навіть не став роздивлятися, ким був нападник. Він і так це знав. Так само, як і те, що застава могутності Карни тепер у нього. Він видерся до отвору і вистрибнув на заборонену землю Кібели. Краєм ока він побачив жінок у чорному, що бігли до нього, і почув іхнє вищання.
Лізти на мур, отже, не випадало. Прочанин озирнувся навколо й побіг до Головного Храму Ідейської Матері.
«Спробуйте доженіть!» - крикнув він ламіям і сходами вибіг на храмову платформу. Тут йому заступили шлях охоронці в червоних строях. Вони наставили на нього списи з позолоченими лезами.
«Все!» - вирішив він, витяг гребінь Викрадачки і, розмахуючи ним як ножем, кинувся на храмову варту. До списів вартових залишалося менше десяти кроків, коли випущений римською балістою камінь зніс усіх списоносців і вдарив у натовп служителів Кібели. «Так не буває!» - промайнуло у голові Анемподеста, але роздумувати над дивами Сцени у нього не було часу. Він перестрибнув закривавлених корибантів і побіг далі. Святі блудниці розбігалися перед ним і кричали, що римляни увірвалися до міста. Коли він вибіг перед головну браму, паніка розігнала навіть тих, хто охороняв священну землю з боку вулиці.
За брамою він побачив натовп. З півсотні пальмірців розгублено дивилися на Храм, де тривала панічна втеча жрецтва. Посеред натовпу озброєні люди тримали зв’язану жінку з опухлим обличчям. На її оголених плечах кривавилися смужки зрізаної шкіри. Анемподест впізнав у ній Німу Розвідницю.
«Розв’яжіть її!» - наказав він озброєним і підняв над головою гребінь.
«Це римська шпигунка, Парфанію! Ми впіймали її біля джерела Ефка! Вона вбила Пероза і поранила мечем непереможного Лісія»
«Прокляну вас іменем Ідейської Матері!»
«Ти не жрець!» - відповіли йому. Натовп загрозливо посунув на прочанина, і настав би тут йому кінець, якби не черговий deus ex machina Сцени.
Табун срібно-білих храмових коней вибіг з брами. Налякані чимось святі огирі Кібели навпіл розрубали натовп, збили з ніг вартових. Анемподест підхопив непритомну Розвідницю і вже зробив перший крок до бічного провулка, коли черговий кінь зачепив їх. Падаючи, Анемподест побачив здибленого вожака огирів і в гриві сріблястого красеня йому привиділися хвилі бурхливого Потоку.
«А де ж птахи надвечір’я?» - подумав він і шубовснув до темряви позабуття.

25

«Я ж казала, що дурням щастить!» - голос Сапфіри-Белітіс здався Анемподестові веселим.
Він відкрив очі подумав:
«От цього ніяк не сподівався!»
Він стояв перед Вбивчим Написом. Поряд з ним у печері Райдужної Гори стояли Белітіс та Німа Розвідниця і притримували за лікті. За монолітом тримали смолоскипи Анаґа, Тітонька і люди, яких він бачив уперше. Лев’ячі жуки привітали його повернення торохтінням.
«Ми перемогли?» - звернувся він до Тітоньки. Насмішкуватість Марципанової Акробатки йому набридла.
«Особлива Оборона, Витискуваче, не передбачає перемог, - відповіла товстуха. - Ми поки що не програли».
«І що тепер?»
«Спробуємо зупинити садхузаґів».
«А що буде з моїм світом?»
«Цього ми не знаємо. Сцена не відправила тебе до Матні, отже твій титул Витискувача ще чинний під Зеленим Сонцем. Насувається битва».
«Але ж Карна ще, мабуть, загрожує Опорній Реальності?» - звернувся він до Белітіс.
«Руйнівниця, безперечно, ушкоджена втратою свого тіньового вмістилища та гребінця, але все ще небезпечна. Окрім того, ти, матнійцю, прийшов на допомогу Розвідниці надто пізно. Вона не встигла виконати Танець...»
«Жінки, не засмучуйте воїна перед битвою, - перебив Марципанову Акробатку Анаґа. - Воїн здобув у бою трофей, воїн відчув губами вологу Хорефу! Він - справжній Витискувач! А ви все шукаєте нездійсненого. Краще прислухайтеся!»
Настала тиша. Анемподест пристав до поради ґнома й одразу відчув щось, від чого вібрували надра Райдужної Гори, здригалося полум’я смолоскипів і ворушилися щелепи жуків.
«Вони наближаються», - сказала Тітонька.
«Сповідники та Обрані Хорефу, поклянімося!» - запропонував Анаґа.
Присутні оточили моноліт. Анемподест знайшов латинський напис і поклав руку на його літери. Поряд зі своєю він побачив долоню Марципанової Акробатки. Їхні очі зустрілися і він згадав свою першу зустріч з високонародженою Белітіс...
«Клянемося, - сказав ґном, - або перемогти Сили Зла, як перемагали їх дотепер, або загинути тут, але не відступити від Гори. Я, Анаґа, Майстер Зброї з Висохлого Народу, клянуся!»
«Не відступимо! - сказала Тітонька. - Я, Дайна Матрікс, вільна мисливиця з роду Хізерта, клянуся!»
Так клялися вони усі, а учень авви Макарія намагався запам’ятати імена тих, кого не знав. Деякі з цих імен нагадували християнські, але більшість свідчила прочанинові лише про строкатість Всесвіту. Особливо запам’ятався йому велетень на ім’я Лліґ, що клявся, крутячи над головою дворучним мечем завдовжки взлюдський зріст. У клятві він згадував якісь винні бубна та горезвісну Гадохху.
Коли черга дійшла до Анемподеста, він сказав:
«Клянуся не відступити ані тут, ані там, повернути дзеркало й довести правду прибульців до тих, про кого обіцяв дбати, я, прочанин Анемподест, Витискувач!»
Німа Розвідниця замість клятви поклала руку на смолоскип. Коли запахло паленим, Анаґа підсумував:
«Виклик прийнято, бічні стежки закрито».
Двоногі й шестиногі загони опадлійського рушення почали виходити до головного проходу. Чулися короткі брязкання перечепленої зброї, перегукування та команди. Але більшість воїнів вирушали до бою в урочистому мовчанні. Декотрі прикривали обличчя масками.
«Ти підеш до загону Німої», - повідомила йому Белітіс, коли настала їхня черга залишати святилище Вбивчого Напису.
«В мене йде обертом голова, й немає ані меча, ані пістоля».
«На повітрі тобі полегшає. Подивись на свій кинджал».
Анемподест витяг зброю. До сталевого леза було приклепано бронзового гребінця Ламашту. Песик і свинка шкірили бронзові зубки.
«Опадлійські ковалі не гаяли часу, - визнав він. - Дякую. Але ж кинджальчиком супроти садхузаґа не повоюєш».
«Такий, як ти, вибачай на слові, і мечем нічого не вдіє, - відповіла Белітіс. - Проти садхузаґів є особлива зброя. А загонові Німої буде з ким битися, окрім Закреслюючих Істот. Пам’ятай: у ґоблінів найвразливіше місце - шия, у мантикор - черево. Від скутулії або катоблепа тобі краще тікати».
«Цінні повідомлення... А що, Анаґа тепер у нас за гетьмана?»
«Так. Він колись вбив Чорного Садхузаґа і має тепер найвищі ранґи Майстра Зброї та Імператора Повені. Один-єдиний серед усіх воїнів Опадла. - Белітіс притримала учня авви Макарія за лікоть, пропускаючи наперед загін алебардників. - До речі, Витискуваче, хто це тебе напоумив на таку клятву?»
«Ніхто».
«Зауваж, що деякі клятви спроможні змінювати тих, хто бере їх на себе. Клятва може стати прокляттям і долею. Не страшно?»
«Страшно було бігти з гребінцем на списи... Добре, що Тітонька урятувалася від катоблепа, тоді, біля Театру, - згадав він свої пригоди на шляху до Сцени. Кабаняча морда нічного монстра так виразно постала перед його очима, що він вирішив розпитати Белітіс. - А Гімнософіста чому тут немає?»
«Він загинув. Катоблеп розірвав його, перш ніж Матрікс прострелила друге серце потвори. Для музейного хробака це неабияка смерть».
«Упокой, Господи, його душу... Ти була несправедливою до нього».
«Евридіку грала моя двоюрідна сестра. Ти, бачу, вже забув, що я тобі пояснювала про дві реґулярності Сущого», - докорила Белітіс і підштовхнула Анемподеста до бічного проходу.
«Ми зараз вийдемо до Великої Ущелини, - пояснила вона. - Там слизьке каміння. Будь уважним і слідкуй за небом. Мантикори вміють нападати безгучно».
Прохід виявився довгим і східчастим. Вони проминули низку печер, перейшли підземну річку мотузяним містком і потрапили до кам’яного лабіринту, встеленого вервицями та ґронами білих кульок.
«Обережно, не наступи на них, - попередила Марципанова Акробатка. - Це яйця лев’ячих жуків. Вони ображаються на тих, хто не шанує їхнього поріддя».
Анемподест перестрибнув через гроно і побачив у глибині лабіринту черево велетенського жука.
«Матка?»
Белітіс ствердно кивнула і потягла його на чергові сходи. Прочанин дораховував третю сотню сходинок, коли повіяло свіжим повітрям. Зелене небо зустріло їх мрякою.
Вихід охороняв загін жуків. Дві мартопляски-лучниці щось жваво обговорювали біля зубців бастіону, заставленого гарматами. Голі до пояса гармаші забивали клинці під опорні станини однорогів, змащували колеса обертових платформ, смолили ґноти.
Марципанова Акробатка з прочанином наблизилися до парапету. Анемподест зазирнув за стіну й побачив урвище з гірською річкою унизу. Протилежним боком ущелини проходила широка дорога, перегороджена фортечним муром. Над ним підносилася складена з брил вежка. На її майданчику також готували до бою гармати. Усі ці споруди здавалися крихітними, порівняно з сіро-зеленими ребрами гір, які громадилися над ущелиною. Повітря тут було вологе й прохолодне.
«Це одна з тих двох доріг, якими садхузаґи можуть обійти Райдужну Гору», - пояснила Белітіс.
«Гармати їх зупинять?»
«Можуть зупинити, якщо ми відіб’ємо напад дрібніших потвор, що розчищають шлях Закреслюючим Істотам. Адже Сили Зла давно знають про ці укріплення. Знають вони також, що нас тут лише півтораста людей і ґномів та ще з півсотні жуків. А таких бійців, що спроможні вступити у двобій з катоблепом або скутулією, тут не більше десятка. Для того, щоби садхузаґ отримав смертельні рани, гармашам треба влучити йому в голову щонайменше тричі. Ми мусимо відбити всю пекельну погань, що лізтиме на бастіон і заважатиме їм цілитися. Сюди незабаром прийде Німа. А Тітонька з Анаґою будуть стримувати садхузаґів на тому мурі...»
Страхітливий рев перервав пояснення воїтельки. Гори подесятерили його відлунням так, що Анемподест почав шукати монстра найближчими відніжками Гори.
Белітіс подивилася вгору і свиснула жукам.
Спритні істоти побігли майже вертикальною стіною до найближчого карниза. Звідти шугнула крилата тінь. Одна з мартоплясок прицілилась у потвору з лука, але та під гострим кутом метнулася на майданчик. Прочанин побачив шкірясті крила і морду рогатої кішки. Белітіс відскочила від кігтів страховиська і розрубала йому праве крило. Один з гармашів припік інше крило смолоскипом. Потвора верескнула, перекинулась на спину й отримала стрілу в черево. Белітіс добила істоту, перерізавши їй горло.
«Рогата мантикора», - сказав гармаш, припалюючи монстрові під хвостом. Істота не поворушилась.
«Мертва».
«Дуже ревіла», - сказав прочанин.
«Це не вона», - посміхнувся гармаш.
«Це ревів великий садхузаґ, - пояснила Белітіс. - Він десь близько, за поворотом дороги. Не наклади у штани, мій друже».
«Я помолюся за тебе, безсташна Сапфіро, - пообіцяв дівчині Анемподест, - хоча й не відаю релігії, яку ти сповідуєш».
«В Матні, - сказала та, струшуючи з меча рожеву кров мантикори, - чотириста років тому жив небуденний суфій Ібн Арабі. Він казав: «Я йду туди погоничем верблюдів, куди спрямовує свої каравани Релігія Кохання». Чи зрозумієш ти колись ці слова, потурначе святенництва?»
Анемподест не встиг відповісти.
Ще дві мантикори атакували бастіон. Вони напали з протилежних напрямів, і мартопляски не встигли вистрілити. Натомість з надр гори вистрибнула Німа Розвідниця, і прочанин уперше побачив роботу справжнього майстра. Меч у руках Німої рухався з такою швидкістю, що учневі авви Макарія не вдалося зрозуміти ані послідовності, ані спрямувань її ударів. Шматки паруючого м’яса встелили майданчик. Тепер і для прочанина знайшлася справа. Він, гамуючи блювоту, поскидав крилате падло до ущелини. Кров мантикор пекла долоні, немов луг.
Летючі монстри потурбували й охоронців дороги. Четвірка з їхнього племені напала на вежку і відсахнулася, зустрінута стрілами та кулями. Гармаші тим часом налаштували однорога і зробили пробний постріл. Чавунне ядро збило дибкувату брилу. Та загуркотіла ущелиною, спричиняючи широку лавину каміння. Мантикори пощезали у скельних лабіринтах.
«Це тільки розвідка», - пояснив гармаш.
На підтвердження його слів з верховини посипалося дрібне каміння. Потім на майданчик почали падати пошматовані тіла лев’ячих жуків і рудих ґоблінів. Анемподест відразу впізнав антропоцефалів, бачених у Музеї. Белітіс заповзялася їх добивати, а мартопляски випустили по скельних карнизах десяток стріл, відганяючи нападників.
«Катоблеп!» - попередив гармаш.
Через парапет перестрибнуло волохате потворище. Жовті ікла націлилися на Анемподеста. Він схопив запаленого смолоскипа і кинув його катоблепові у морду. Той ухилився від полум’я і рушив на прочанина. Анемподест витягнув кинджал і забіг за гармату. Катоблеп напружив м’язи для нового стрибка. Але Німа Розвідниця атакувала його шпаговим випадом. Втративши око, страшидло рохнуло і обернулося до нової загрози. Хутро на шиї наїжилося. Багатозуба паща розкрилася у штурмовому вищирі.
Німа виявилася спритнішою за монстра. Вона раптом опинилася просто перед його мордою, устромила меча до відкритої пащі і повисла на ньому. Ікла катоблепа заскреготали залізом, з пащі виступила кривава піна. Смертельний удар лапи мав розірвати Розвідницю, але та ухилилася, блискавично вигнувши тіло. Белітіс атакувала потвору з флангу, але не змогла пробити мечем волохатого панцира. Німа не втримала меча, катоблеп вирвався з пастки й опинився серед лев’ячих жуків. Їхні щелепи вгризлися в горло страшидла.
Але катоблеп був могутнім звіром. Двома ударами лап він скинув з себе і розчавив жуків. Осліплений, з мечем у горлі, він наштовхнувся на гармату, повалив її. Анемподест ледве встиг відскочити. Велетенські кігті промайнули перед його обличчям, здерши шкіру з носа. Гармаш вистрелив з пістоля у голову чудиська і на мить його оглушив. Цим скористалася Белітіс. Вона рубонула хребет катоблепа, і цього разу панцирна шкіра не втримала леза. Другим ударом Белітіс перебила хребцеву зв’язку, і монстр важко осів на каміння майданчика. Німа витягла меча з його горла, і злива червоної крові впала на трупи червоних жуків.
«Уф-ф-ф!» - видихнула Белітіс.
Здригнулася земля і всі обернулися у бік дороги.
Коли Анемподест дивився на опудало садхузаґа, він й гадки не мав, що родичі музейного експоната можуть перевищувати його розмірами більш як удвічі. Тепер він на власні очі побачив живу гору, що сунула на мур, нахиливши голову. Велетенські роги вдарили вежку і рознесли її парапет. Але тамтешні гармаші були напоготові. Гармата впритул вистрелила у садхузаґа. Ядро розтрощило кілька рогів, відірвало шмат панцирного коміра і зірвало кістяні пластини з хребта чудовиська. Потоки темної крові зросили товстезний тулуб.
Садхузаґ заревів. Здригнулося суще в Опадлі.
Анемподест побачив струмінь вогню, що вдарив садхузаґові в морду. Чудовисько підвелося на задніх лапах, всією вагою обрушилося на вежку і розвалило її. Прочанинові здалося, що між залишків споруди спалахнуло блакитне сяйво Тітоньчиної сокири. Але хмара пилюки і диму закрила битву від його очей. Видно було тільки живу гору, що ворушилася і ревіла у тій хмарі.
«Увага!» - почув він голос Белітіс.
Темна тінь накрила бастіон. Пирхнула гармата. Щось важке, мокре і волохате впало на Анемподеста. Він скрикнув і опинився під зливою на Горбатій горі.

26

Над хвилями роззлощеної Уборті нічого не змінилося. Рената застигла над трупом свого першого хлопця, Голомозий чекав на Карну, вдивляючись у темряву під соснами, гірчично-жовте водопілля на півночі зливалося з низьким мишастим небом.
«Де моє дзеркало?» - спитав Анемподест.
Голомозий не відповів.
«Мені потрібне моє дзеркало».
Опадлієць повільно обернувся до прочанина.
«Потрібне, кажеш? То шукай», - він показав очима на сосни.
Анемподест вирішив бути терплячим.
«Послухай мене, розвідниче, і поміркуй неупереджено. Ти ж сам казав, що тільки Витискувач може перемогти Руйнівницю. Так?»
«Казав», - погодився Голомозий.
«І зробити це я можу тільки на Сцені, чи не так?»
«Так».
«Мені потрібно на Сцену».
«Ще раз вдарити тебе?»
«Ні, не треба мене бити... Я попав сюди з відніг Райдужної Гори. Якщо я знепритомнію, то повернуся туди ж, але не на Сцену...»
«Як там Белітіс?»
«Стримує ворогів. Щойно вбила мантикору і великого катоблепа. Вони з Німою направду знамениті воїтельки. Наче ті Геродотові амазонки».
«Вони й є родичками матнійських амазонок, - уточнив Голомозий. - Тобі вдалося знищити вмістилище?»
«Здається, я вбив того хлопця... Але, - прочанин помацав стегно, де в його опадлійської подоби висів кинджал, а тепер було порожньо, - я не впевнений остаточно. Це сталося у занедбаному храмі злої богині. Там було темно і я квапився утекти від жриць... Тепер мені здається, що я пропустив у тому капищі щось дуже важливе, можливо, найважливіше. Там було металеве дзеркало і я так відчуваю, що воно пов’язане з моїм дзеркалом. Адже і там і тут все ніби повторюється: там гора і тут гора, там німа і тут німа...»
«Третій закон Напередвизначеності, - перебив його Голомозий. - Нереґулярні фраґменти структури у паралельних явностях мають ознаки подібності».
«...Так-от, - продовжив Анемподест. - Я думаю, що за допомогою мого дзеркала я зможу, якщо буде на те воля Божа, потрапити знов у той занедбаний храм і зрозуміти, як ушкодити Руйнівницю. Це дуже древній храм, можливо, найперша її твердиня... Її у давні часи називали Нічною Викрадачкою Немовлят».
«Певно, маєш рацію, - сказав Голомозий і втома опосіла його обличчя. - Я чув про занедбаний храм. Так, чув... Але навіть великим предкам Белітіс не судилося до нього потрапити... Отже, все одно доведеться зробити тобі боляче».
«Чому?» - напружився учень авви Макарія.
«Я, друже Витискуваче, сховав твоє дзеркало в Опадлі».
«?»
«Воно там стало дуже маленьким. У Вузькій Явності усе дрібнішає. Воно тепер, певно, висить на шиї мого найкращого друга... Маленьке таке дзеркальце у срібному футлярчику... До речі, ти забув повернути мого медальйона».
Прочанин витягнув гаман, вийняв з нього свою монетку, а решту віддав Голомозому.
«Я бачив подібний у Сапфі... У Белітіс», - виправився він.
Голомозий поцілував кругляк і повісив його на шию. Анемподестові здалося, що опадлієць подумки проказує молитву.
«А хто ж твій найкращий друг?» - спитав він.
«Його звуть Лліґ», - відповів Голомозий і різко вдарив Анемподеста. Від несподіваного болю той випустив з руки монетку і видав звук, подібний до заячого писку. Потім заплющив очі. Шум зливи пропав.

27

Він розплющив очі повільно та обережно. Над ним знов нависали ребра Райдужної Гори. Він повернув голову і побачив те, що лишилося від гармаша. Потім знову закрив очі.
«Не зволікай», - почув він вібруючий Голос.
Намагаючись не дивитися на вивернуті ребра вбитого, Анемподест підвівся. Йому відкрилося невтішне видовище. Майданчик був завалений мертвими оборонцями і тушами монстрів. Від східної частини бастіону лишилося кілька недоламків. На гарматному верстаті сиділа Белітіс. Права рука Марципанової Акробатки була розшматована до кісток, ліве вухо висіло на смужці шкіри, на стегні кривавилися сліди кігтів. Побачивши прочанина, дівчина прошепотіла:
«Дурням щастить».
Учень авви Макарія перетягнув її скалічену руку гнотом. Він помітив, що дівчина хрипко дихає, і зрозумів, що ушкоджене її нутро і, певно, відбувається внутрішня кровотеча.
Белітіс нахилилася до його вуха і сказала:
«Ти - Обраний Хорефу. Рятуй Німу...»
Прочанин озирнувся і побачив велику воїтельку Вузької Явності. Вона стояла перед війстям печери, тримаючи одною рукою чорний від крові меч, а другою спираючись на мушкет. Права нога Німої була химерно вивернута, певно, зламана. Перед воїтелькою застигло у смертельному очікуванні броньоване страховисько. Воно нагадувало одночасно велетенську жужелицю, скорпіона і черепаху. Чорні панцирні пластини блищали, як металеві. Довгий - майже у півтора людських зрости - хвіст носився у повітрі, наче оскаженілий нагай.
«Скутулія!» - визначив Анемподест і згадав інструкцію для профанів: від катоблепа і скутулії - тікати.
Німа побачила його і зробила швидкий випад мечем, ніби намагаючись розрубати верткий хвіст. Потвора відскочила, а прочанинові здалося, що він зрозумів наказ Розвідниці. Він витягнув кинджал і став наближатися до скутулії, оминаючи трупи ґоблінів та мартоплясок... Чорна блискавка хвоста пролетіла майже перед обличчям Анемподеста. Прочанин різонув її кинджалом, але промахнувся. На його щастя, потвора зосередилася на головному ворогові й зневажила задню небезпеку.
Учень авви Макарія зробив ще один крок. Найважчий у своєму житті. Він вкрився холодним потом увесь - від носа до підошов. Тепер він бачив кожен рух пластинчастих сеґментів на спині скутулії, кожне подриґування її лускатих лап. Хвіст на мить завмер, електричне штрикало вигнулося гаком. На долі секунди випереджаючи смертельний стрибок потвори, Німа впала на коліно і в падінні дотяглася мечем до щілини між першим і другим сеґментами панцира. У ту ж мить Анемподест уразив хвіст посередині, там, де луска не здавалася непробивною. Між його кинджалом та штрикалом майнула іскра, від електричного удару він ледве втримався на ногах. Але хвіст було розтято, оскаженіла від болю скутулія сіпнулася і сама настромилася на меч Німої. Обрубок затанцював, кроплячи прочанина зеленою кров’ю, а Німа встигла витягти меча і нанести потворі нового удару. Скутулія крутнулася і почала відступати. Вона переповзла через тушу катоблепа і завмерла.
«Bravo! - почувся кволий голос Белітіс. - До Майстра Зброї тобі ще далеко, але Імператором Повені я тебе титулую...»
«Хіба маєш таке право?» - запитав Анемподест, стираючи з обличчя зелену бридоту. Йому було важко говорити, серце шалено билося і спазм перехоплював горлянку. Здавалося, кожне слово протискується назовні окремою істотою і відбігає убік, подалі від запитання.
«Ти колись розпитував мене про Деміурга Опадла, - замість відповіді нагадала Белітіс. - А я тобі сказала, що він зустрічає кожного переселенця до цього світу. Хто зустрів тебе біля Ринви, Витискуваче?»
«Одна дуже розбещена дівчина».
«Вона не розбещена. Просто цій дівчині дуже сподобався щойнопереселений кабанчик. Ти був такий кумедний».
Запала мовчанка. Німа Розвідниця звелася на здорову ногу і пошкандибала до скутулії. Можливо, вона вирішила засвідчити остаточну смерть електричного монстра. Анемподест побажав їй успіху і подивився в бік дороги. Там були лише руїни і трупи.
«І ти примислила увесь цей напружений до війни світ?» - спитав він онуку Пендози.
«Його примислили мої предки. Їм було потрібно щось на кшталт спостережної вежі для боротьби з Карною. Коли ж вони один за одним гинули у цій нескінченній битві, то їхні діти домислювали Опадло далі. Від покоління до покоління. Мені немає кому заповісти цей світ. Я бездітна і сили залишають мене».
«Садхузаґи прорвалися?»
«Вони йдуть до Картагени. Особлива Оборона нагло занепадає. Ґлобус мав рацію...»
«Мені потрібний Лліґ».
«Нащо?»
«У нього моє дзеркало. Я хочу з його допомогою повернутися на Сцену. Моя клятва не виконана».
«Для цього дзеркало не потрібне».
«Не розумію».
«Колись давно в Матні жив мудрець. Одного разу учні задали йому загадку про гусака, що сидить у глечику з вузьким горлом. Загадка була така: як витягти з глечика живого гусака, не розбивши при цьому вмістилища. Мудрець відповів, що нікого витягати не потрібно. Гусак-бо давно у небі... Отже, Імператоре, було б вельми нерозумним застромлювати до глечика ще й дзеркало. Воно ж може розбитися, гусак може поранитися».
«Себто?»
«Ти не залишав Сцени, бевзю...» - напружуючи останні сили, промовила Белітіс, закашлялася і рожева піна виступила в кутиках її губ. Обличчя дівчини поблідло, зуби зацокотіли.
Анемподест зрозумів, що у деміуржиці Вузької Явності починається передсмертна лихоманка. Він безпорадно озирнувся й побачив велетня Лліґа, що виходив з печери.
«Ось твоє дзеркало, - прохрипіла Белітіс. - Чи зрозумів нарешті мене?..»
Новий напад кашлю не дав їй договорити.
Прочанин зробив крок назустріч Лліґу і відчув, що майданчик вислизає з-під ніг. Кольори Опадла виблякли, Лліґ і Німа перетворилися на сріблясті контури. Потім темрява огорнула Витискувача. Але це був не морок запаморочення, а напівморок святилища Нічної Викрадачки Немовлят.

28

Перед вівтарем Ламашту горіли п’ять олійних лампадок. Вони висвітлювали людське тіло, прикручене ланцюгами до вівтарної плити. Людина була ще жива, але без шкіри. Видно було, як здригаються синюваті міхурі легень і ворушаться оголені ребра. Акуратно зрізана шкіра жертви щільно обтягувала статую богині. Розрізи були зшиті бичачими жилами і сльозилися кров’яною сукровицею. Натерта лоєм кам’яна мармиза Викрадачки сяяла задоволенням від нового одягу.
Кати залишили жертві обличчя, і прочанин впізнав Аттика.
Він завмер і спазм остаточно закрив шляхи і стежки звуків у його горлянці. Натомість заговорив Аттик. Голос його був глухий. Звуки цього голосу виринали з глибин страченого тіла, немов бульбашки з рота утопленика.
«Привіт, вороже! - сказав Аттик. - Чи подобаються тобі овочі справ твоїх?»
У відповідь Анемподест видав щось, подібне до тихого виття.
«Ти впізнав мене?»
«Ти - Карна!» - видихнув він свій здогад разом із жахом, полегшенням та здивуванням.
«Так називали мене шамани Півночі. Мої правдиві імена - Розхитувачка і Пантера Напередвизначеності. Тобі, смертному, не зрозуміти їхнього значення, але щойно ти став свідком загибелі останньої з рівних мені Дітей Рівноваги. Тому noli turbare circulos meos».
«Ти - Руйнівниця і загрожуєш моєму світові!»
«Я сказала, ти почув».
Стогін вирвався з колишнього тіла Аттика, воно сіпнулося і завмерло. Легені перестали ворушитися. Почулися голоси. Якісь люди входили до святилища з бічного входу. Анемподестові не лишалося нічого, як сховатися між задньою стіною храму та дзеркалом.
До святилища внесли смолоскипи. Почулися тверді звуки латини. Голоси прибульців були гучні, слова уривчасті, немов команди. Прочанин почув:
«Miserium est miseris insultare!»
«Monstrum informe, horrendum».
Він зрозумів, що офіцери Авреліана увійшли до храму і побачили жорстокість ламій. Він також передбачив, що, знайшовши його у кривавому капищі, римляни не стануть довго розбиратися, і він загине, або буде ув’язнений як служитель бридкої Ламашту. Він почав шукати надійнішої схованки, натискати на виступи стіни. Один з таких виступів піддався, а частина цегляного муру відбула чверть оберта навколо прихованої вісі. Анемподест протисся в отвір, закрив його за собою й опинився у цілковитій темряві. Навпомацки він знайшов сходи, що вели вниз.
Він довго йшов підземним хідником і втратив лік часу. Він би не здивувався вийти звідси до Гадоххи або до Вічної Візантії, або ж вилізти через дупло просто на Горбату гору. Йдучи, він розігнав батальйон щурів і розірвав стільки павутиння, що його вистачило б на попони кільком садхузаґам. Дорогою він тричі спорожнив сечовий міхур і впустив у себе ціле озеро байдужості. Тепер тільки Вбивчий Напис горів перед його очима і тільки клятва примушувала рухатися його стомлені і стерті ноги. На додачу, розболілися коріння вибитих Голомозим зубів. Він відчував, що попав у лабіринти Напередвизначеності, що годинами (а може й днями) ходить колом, що віддзеркалення цього хідника він вже проходив колись удвох із Гімнософістом і що невдовзі він має опинитися у черговій подобі Катарактного Театру. Йому вже було ясно, що він ніколи - навіть якщо проживе ще сто років - не спроможеться забути Нікти та Аттика і що тепер вже жодна інша земна краса не зможе його здивувати й наснажити. Він відчував себе герменевтом, якому підклали книгу, писану гіркими говірками дияволосповідників, і змушують тлумачити слова, саме лише звучання котрих викликає в нього огиду. «Спочатку, - згадував він, - Сапфіра обіцяла, що я все зрозумію про чин Витискувача, побачивши Карнавал. Я побачив той безглуздий Карнавал, але нічого не второпав. Потім вона сказала, що я все зрозумію, побачивши Музейну колекцію. І що я мав зрозуміти серед тих опудал? Потім вже Сцена мала все прояснити... І де воно, це прояснення?» Він прокляв свою цікавість і свою зупинку у Хирлицькому лісі і всі війни усіх часів, що заважають паломникам йти до Єрусалиму, молитися й занедбувати марноту марнот. А ще він прокляв червоних жуків, які спокусили його своїм виглядом, і разом із ними все незвичайне та небуденне, що уводить у гріх простих посполитих.
Так, сиплячи неблагодатними словами, він вийшов у сухий, освітлений небом колодязь, де хідник розходився трьома шляхами. Він розсміявся, упізнавши в черговій витівці Сцени стару казку: «Наліво підеш - коня загубиш...»
Але на стінах колодязя не було попереджаючих написів, а у нього відповідно не було коня. Він сів просто на землю і відчув, як гудуть ноги. Він чекав знаку і не здивувався, коли з правого проходу вискочив синій щур.
«Привіт тобі, лікувальний пацюче! - сказав Анемподест. - Як ся має татусь Марамулько?»
Щур вирячився на Витискувача і запищав.
«Ти пропонуєш йти за тобою?»
Синій щур побіг до центрального проходу. Прочанин знизав плечима й пішов за звіриськом. «Зрештою, - вирішив він, - у казках саме так і буває». Невдовзі він потрапив на сходи, що вели угору. Вони закінчувались перед глухим муром, але прочанин уже звик до потаємних входів. Він знайшов виступаючу цеглину, натиснув і вийшов до розкішної зали.
«Певно, царський палац», - здогадався учень авви Макарія, розглядаючи мармурові горельєфи з крилатими биками і списоносцями. Бронзові вінки на стінах, амфори і срібні ритони вказували на трапезне призначення зали. Анемподестові здалося, що тріумфальні вигуки солдат Одената ще гуляють між яшмових і бірюзових вітрил палацового склепіння. Щур прошмигнув у найширшу арку, прикрашену мозаїкою і срібними ґратами.
Прочанин неквапно пройшов арку. Ґрати виявилися незачиненими і прочинилися з приємним дзеленчанням. За ними відкрився широкий ункторій з круглим басейном та мармуровими ложами. Світло потрапляло до ункторію через отвір у стелі. Мозаїчна підлога, вистелена оніксом і лазурітом, сяяла жовтими та синіми блискітками. На краєчку басейна сиділа копія Кінського Каштана у білому одязі. Біля нього стояла скриня з лікарським причандаллям. Щур застрибнув старому на коліна.
«Де мій син, Парфанію?» - спитала копія костоголового.
«Нереґулярні фраґменти подібні», - повторив слова Голомозого Анемподест. Він сів навпроти батька Аттика і сказав:
«Він мертвий».
Обличчя старого посіріло, але зберегло гідність.
«Його вбили римляни?»
«Ні. Його вбили ламії Нічної Викрадачки Немовлят».
«Навіщо?»
«Він хотів припинити богиню».
Після важкого мовчання старий промовив:
«У давні часи Викрадачка забрала в мене трьох синів. Тепер убила останнього. Але ж моя родина не завинила Ламашту нічого. Мої предки були лише лікарями і робили свою справу».
«Її треба припинити».
«Ти здурів, філософе?»
«Ні».
«Хто може закреслити безсмертя богині?»
«Це я в тебе питаю: хто?»
Очі старого раптом спалахнули.
«Інша безсмертна богиня!» - сказав він і підвівся.
«Та, що повбивала змій Півночі, Півдня і Заходу?»
«Почуй мене, Ідейська Мати! - повстав старий ескулап. - Я хочу помсти, і мертві діти мої волають про помсту!» - пальмірська подоба костоголового обернулася до статуї, якої Анемподест раніше не зауважив. Мармуровий бовванчик Кібели стояв у ніші і штучне джерельце плюскотіло під ногами Матері Богів. Раптом отвір у стелі потемнішав. Хмара отінила небо Пальміри. Сталася громовиця і блискавка впала у басейн. Хоча Анемподест вважав себе готовим до усіляких несподіванок, але тут він впав на підлогу й закрив голову руками. Блакитна на доторк енергія промкнулася до його єства і розклала дійсність на різні способи дріб’язковості. Сузір’я спалахнули під повіками прочанина і вібруючі голоси загомоніли в його потилиці.
«Ти почула мене, Мати!» - донеслося до нього одночасно з плюскотом повені і голосом Голомозого: «Ти дуже вчасно допетрав, Витискуваче!» А ще він почув крики тисяч викрадених немовлят і рев Закреслюючих Істот й сирітське рохкання Мідного Паця при розтрощеній садхузаґом Сцені...

29

Блискавка, що спопелила Повноважне Втілення Карни в Опорній Реальності, була у сотні разів потужніша від блискавки в ункторії. Її бачили втікачі-зміївчани з висоти Хирлицького водорозділу. Її спостерігали вартові підскарбія Сокольського на переправі і залишки сотні Приблуди, оточені водою на дузі Костянтинівського шляху. Її світловий вибух помітили навіть у Проскурові і в таборі полковника Кривоноса, і багатьом у той вечір здалося, що світ розколото навпіл і янгольські сурми скликають сойм праведників у долину Армаґедона. Велетенська блискавка потрапила у літописи та леґенди, які розповідали свідки й діти свідків до часів Гайдамаччини, і був один, хто бачив її з відстані п’ятсот кроків. Ім’я та чин найближчого свідка перекази не зберегли, але цей невідомий божився і клявся життям рідних, що Велика блискавка була подібна до небесного дерева з пишним корінням, що огорнуло потоками блакитного вогню цілу Горбату гору. Він розповідав також, що блискавка повбивала з півсотні ведмедів, котрі рятувалися на Горбатій від повені, але цьому числу ніхто не повірив.

Станіслав
2001-2002 р.