5.
Ми зрозуміли, що заблукали. Точніше не заблукали, а пішли не тією дорогою. Дзвінка запевнила, що майже знає, як звідси вийти.
Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір – прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.
Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.
Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.
У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.
У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.
Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок – на мене, очі старих еротоманів-дідусів – на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.
Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.
Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік. Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак – очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.
Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.
Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.
Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Маґдебузського права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швеньдяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швеньдялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся й сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішання, бо ті ж сибіряки трималися за руки, а в малої хвойди – так-так – всі цицьки видні??!
Мені кортіло побігти назад і прокричати на вухо найласішому до інтимних щеґулів дідусеві, що так, курча, ми злягли разом, перепихнулися, переспали, трахнулись, перепробували все, що тільки підказували нам наша хвороблива уява та ілюстроване видання “Кама-Сутри” у суперобкладинці з кольоровим додатком для гомосексуалів! Так, перепробували все, з оральним, анальним, гіпер-вагінальним та псевдо-уретральним сексом включно! Любились у всіх позах, лишень доступних людському розумінню, починаючи класичною і “наїзниця”, і завершуючи позами “Кельтський дракон” та “Радість капуцина”, яка вимагає спеціальної багатоденної підготовки, тому що непідготовлені партнери вмирають у титанічних муках оргазму на тридцять першій секунді любощів у цій, довгий час забороненій ООН та ЮНЕСКО, позиції. Га, що скажете на таке, дідуню? Задоволені? Гадаю, Ваші посинілі губи означають “ТАК”.

6.
По багатих на незвичні вражіння Гицлях знову заморосив дощик. Але до наших домівок залишалось якихось п’ятдесят хвилин ходу. Ледве тягнучи ноги, надвечір ми поверталися додому. Була древня вичерпуюча втома, від якої навіть перестаєш боятися Фєді, якого ми в цей день так і не зувиділи.
Я провів Дзвінку до її хати, і батьки були настільки люб’язні, що навіть запропонували переночувати під їхнім дружнім кровом. Ні, хоч і вельми вдячний за пропозишн, мем. Точніш пані. Хоч і не відмовлюсь від невеличкої перекуски, бо вдома, як то мовлять, і церковна миша не мала би що з’їсти.
Поки тривало велике жертя, Дзвінці напустили воду покупатися. Мені було мило запропоновано зачекати на їхню ясочку, по чому цілою сім’єю з’їсти пишний десерт. Хоч я вже й нажерся картопляного п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.
На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт. Чи не матимете за зле, пане Михайле, якщо ми трішки проглянемо вісті? Ні-ні, що ви, почувайтесь, як у себе вдома, тобто, уявля-гайте собі, шо мене-ге тут нема-га-а... Я й сам гляну краєчком ока, чи далеко ше падати купо-гону... Шось позіхаю сильно... ви дайте голосніше, а я прикрию очі й буду уважно слухати... і ше, може, спру тако на Вас голову... о, власне так... Вас не тисне, нє?... шось я розпозіхався...

7.
Прокинувся я в неділю у себе в ліжку. Точніше на канапі. Згодом пан Юрцьо розповів, як я заснув на половині слова. Ще він додав, що я тонкий співрозмовник і пані Віра була права, кажучи, що мені властивий шарм передвоєнного Львова. Ці слова мене заінтриґували, бо я не пам’ятав абсолютно нічого.
Дзвінка заснула у ванні.
Розказують, через десять хвилин після відключки я раптово поцікавився в пана Юрця, що, на його думку, зараз уявляє собі один відвислогубий фацет зі села Гицлі. На моє щастя, я знову замовк, залишивши пана Юрця без відповіди. А потім я встав (хоч і не пам’ятаю того), ґречно подякував за справді пишний десерт (хоч так і не скуштував його) і, передавши вітання пані Вірі й молодій панні Квіті, забувши в Олельків свій наплечник, сканав додому.

8.
У неділю я чудесно відмок у гарячій ванні, після чого наслідував приклад Крихітки Поллі – відомого американського культуриста, кумира братів Нер: нажерся яєчні зі шести яєць, випив три горнятка ячмінної кави, з’їв чотири пляйстерки хліба із грубезним шаром масла на кожному, зробив собі п’юре з душених виделкою трускавок із цукром і сметаною і запив то все черговим горням рідини: цукрованим яблучним соком з м’якоттю.
Потім влігся на канапу й дочитував “Zagіade domu Usherуw” Едґара Аляна По.
По обіді прийшла Дзвінка з моїм “єрмаком” і сказала, що я запрошений на препишний десерт від пані Віри. Аби заінтриґувати ще більше, натякнула, що подаватимуть ябка-папирівки.
Цього було достатньо. Весь дощливий післяобідень я провів у родинному колі Олельків.

Розділ 5.

1.
Я подумав, що зісередини Гіацинтовий Дім не виглядає таким уже й страшним. Тим паче, на невизначений термін він перетворився на криївку від неповнолітнього Ф., а також неповнолітніх І., С.-к. та маловідомого вам В.
Сьогодні під обід, коли дощик перестав блідо цяпати, я вийшов на ринок трохи притоваритись: збагатити свій раціон чи то парою огірків, чи, може, горням гороху на зупу, чи ще якоюсь яриною. Майже дійшовши до ринку, я почав задоволено насвистувати. Чому б і ні? Приємна прохолода, смак учорашніх трускавок зі збитими вершками на губах, прохолода у голові та яскраві спогади про Дзвінчине тіло... чорт забирай, я вже чоловік!
Думаючи про ці дрібні речі, я геть чисто забув про існування громадянина Ф., котрий вже кілька днів виношував по стосунку до мене карні заміри фізичної розправи.
Про існування Фєді та іже з ним я пригадав дуже несподівано, раптово схопившись за місце вище вуха, де, здавалось, ужалив шершень. Від мого черепка відскочив камінь. Голова стала неприємно теплою і зрадницьки загула. Помацавши зранене місце, я побачив на пальцях кров.
– Ну шо, сука? Вот ти й попався, – почулося метрів за п’ять від мене. Щось в’язке розлилося всередині. Забувши про пекучий біль, я озирнувся й кинувся тікати.
Позаду мене рвануло відразу троє – Фєдя, косий Сєрий і третій покидьок, Вася. Я рвонув через засіяний травою скверик, оминаючи дерева та слизькаючись на мокрому ґрунті. Я панічно озирався через плече, але ті мудаки швидкості не скидали. Вискочивши на хідник, я зовсім не побачив Ігорича, якого поставили саме на таку оказію. На повному ходу я звалив рахітозного Ігорича з ніг, покотившись при цьому по мокрому асфальту. Тут же зірвався на прямі й погнав далі. Пси позаду мене тріумфуюче вигукували, насилу переводячи дух: “Тобі пізда, поц!”. Я навіть устигав подивуватися (вже вкотре!), як мало перехожих на вулиці. Навіть свідків не буде.
Здавалось, я втягував носом не різке гірське повітря, а розпечені вихлопні гази. Ноги – стегна й стопи – рухались у полум’ї, а печінка вже вила, немов сирена. Тиха паніка: куди тепер бігти? Де від них сховатися?
Пси трохи відстали, але тільки трішечки. Я з безнадією зрозумів: до дачі не добігти. Залишався Гіацинтовий Дім. Краще бомжі, аніж Фєдя і всі, всі, всі.

2.
Кілька панічних хвилин я гарячково намагався зрозуміти, де знаходяться двері. Ну, де ви, до біса?
Я оббігбв інтернат довкола. І серце моє защеміло, коли краєм ока побачив ЇХ, рятівні ДВЕРІ, навхрест забиті грубими дошками.
Голос Фєді надривався десь позаду:
– Зара’ ми його хапнем! Він не зможе залізти!
Та саме в цю мить я побачив одну віконницю без рам. Попередні вікна були порозбивані, або ж наглухо забиті. Та навіть якби у мене був час протискуватись крізь вузькі рами, я б напевне прирізав себе зубами скла, що розбито стирчали з вікон.
На крайній швидкості я застрибнув у вікно, протягом якоїсь миті тримався ще на ногах, а далі за інерцією покотився по підлозі кімнати й уперіщився спиною в стіну.
Голоси. Біжи далі.
А якщо двері в іншу кімнату звідси забиті? Що ти робитимеш ТОДІ? Найцікавіше те, що ніхто не почує твоїх охриплих криків, коли Фєдя катуватиме тебе брудними довгими скалками розбитого скла.
Я з відчаєм зрозумів, як по-дурному дозволив загнати себе у пастку.
Але двері не були забитими. Можливо, вікно, у яке я заскочив – головний вхід у Дім? Не роздумуючи, хутко вибіг на коридор і, знайшовши очима сходи, з гуркотом побіг на другий поверх. Знову почув голоси.
Третій поверх. Останні по коридору відчинені двері. Я увірвався туди, шукаючи притулку. Кімната: двері в наступну; наступна: двері у три інші; крайні від вікна: двері у дві наступні; ще раз крайні від вікна: вихід у наступну; наступна: остання...
– Гей! Здоров! – я підскочив із тихим скриком. Голос ішов з попередньої салі. Я обережно заглянув туди.
– Ну, і як вона тобі? – спитав мене якийсь фацет, котрий лежав на матраці в куті. Довгов’язий худорляк, років так двадцяти-двадцяти п’яти. Наркоман, чи як?
– Хто “вона”? Кімната? – поцікавився я, вже спокійніше, переводячи дух. Фацет махнув рукою, немов даручи мені мою некмітливість.
– Несуттєво... Тебе як звати? Мене Мішка.
– Значить, ми тезки.
Я кинув оком на кімнату. Обдерті стіни, загаджена підлога, від якої йшов нудотний сморід. “Ти наркоман?” – крутилося в мене на язику, але це прозвучало б нетактовно. Мішка мов прочитав мої думки:
– Я наркоман, – похвалився він. – Тебе ж ЦЕ цікавило? Сідай, почекай, поки вони підуть собі. Тута вони тебе ніколи не знайдуть.
Я здивовано глянув на Мішку.
– Звідки я знаю? Через вікно всьо було видно, – він кивнув підборіддям у бік вікна.
Цікаво, правда? Я ж бо хвилю тому дивився через нього: вікно виходить на протилежний від міста бік, прямісінько на гори.
Коло наркомана сидів великий чорний кіт. Через свою вуличну худобу він виглядав, як дружній шарж на пантеру.
– То твій кіт?
– Нє, він сам по собі. Він живе тут, зі мною, в одній кімнаті. Я хотів назвати його Астаротом, але він страшно протестував, казав, що його ім’я – Василь. Ось такий він кіт.
Я поступово призвичаювався до міазмів, що плили з дерев’яної підлоги, покритої бурими плямками.
– Чому в тебе так смердить з підлоги? Під нею труп лежить, та?
Мішка реготнув, коротко й надтріснуто:
– Нє-а, просто, коли я роблю укол, я випорскую кров зі шприца на підлогу... Раз я спустився в підвал, думав, там буде круто вколотись, – його лице враз стало наляканим. – Але то місце виявилося нездоровим. Я вколовся, а потім на мене шось найшло, і я просто почав шприцом набирати з вени кров і порскати нею по стінах. І я робив то до-о-овго. А потім дуже перелякався і втік. Сюда. Ось таке там місце.
Мене раптово знудило. Гівно, подумалось мені.

3.
По хвилі мовчання, зовсім відхекавшись і заспокоївшись, я спитав:
– А то правда, шо кажуть? Нібито коридорів тутай і кімнат більше, ніж такий будинок може вмістити В ПРИНЦИПІ?
Наркот абсолютно серйозно глянув на мене. Він виглядав здивованим.
– Ти знаєш?.. О, це таке місце... Але ти не знаєш і дещиці того, шо вдалося взнати мені.
Мішка відстовбурчив указівними пальцями свої вуха і додав:
– Треба вміти слухати... То місце особливе. ДУЖЕ ОСОБЛИВЕ.
– Тута...– Мішка підбирав вдале слівце, ворушачи пальцями в повітрі. – Тутай воздух... нє, не воздух...
– Простір? – підказав я.
Він просяяв:
– Точно!.. Ти розумієш, про шо я. Простір особливий. Не такий, як у цілому місті. Такий... інший, ніж у решті місць... Тонший, чи як? Та, тонкіший. А де тонко, там рветься, ти в курсах?
Я кивнув головою.
– Ти розумієш, правда? Ти дуже кмітливий, ти поймеш, про шо я.
Я не розумів, але про всяк випадок кивнув головою.
– Тут навіть тварини говорять. Пра’, Василь?
Кіт Василь зі всією зневагою відірвав погляд від вікна і повільно перевів його з Мішки на мене. Несподівано він промовив тихим тенором:
– Бодя... чи як тебе там... Володя...
– Михайло, – підказав наркоман.
– Михайло! – промовив кіт зневажливо. Ще раз із презирством подивився на Мішку, а потім сказав мені:
– Не сприймай його всерйоз. Він же наркоман.
Чесно кажучи, мені навіть не було соромно за себе, коли мій сечовий міхур не витримав і випустив зі себе скупу краплю рідини. Рот не хотів (чи не міг?) закритися.
– Бачиш? – продовжив Мішка. – Реальність! Я знаю все про неї в цьому місці. Під чорним* все стає ясно. Особливо стосовно простору в цьому місці.
– Та? І шо ти знаєш?
– Він витоншав. Дуже витоншав за останні роки. І ми стали ближчими до Них. Чи, скорше, Вони до нас.
– Шо ше за “вони”?
Лице Мішки загострилось.
– Глянь ше раз у тамту кімнату.
Я слухняно підвівся й заглянув. Можливо, я не зауважив з першого разу, та... Та здається мені, що ТОДІ напису просто не було.
На стіні бурими буквами було виведено:

YOG-SOTHOT PG N’NG LUEE NG’LAH
’Ktalf’hn Yog-Sotot pg’nglu’ee ’nglah’ ng’ay-e Yog-Sothot
Y’AI’NG’NGAH
YOG-SOTHOT
H’EE-L’GHEB
F’AI’TRODOGH’NG
UAAA’AKH

Ще там було багацько всіляких перекручених знаків, які в дечому нагадували арабську сув’язь.
Я зачаровано роздивлявся цю нісенітницю, відчуваючи, як сохне в горлі. Чим це писалося? Спеціальним червоним атраментом? Кров’ю? Болотом? Фекаліями? Хто це писав? Не думаю, щоб це зробив Мішка.
– Ну шо? Як тобі? – почувся голос з-за стіни. – Бачиш її?
– Стіну з арабськими буквами?
Мішка нічого не відповів.
– То ти написав? – спитав я про всяк випадок.
Він лише засміявся у відповідь. Я знову пішов до нього.
– Віриш, Михайло, я знаю, як то все почалось. І здогадуюся, чим то все скінчиться.
– Розкажи мені.
Стало цікаво, навіть незважаючи на те, що розповідь, судячи з усього, буде звичайним наркоманським маренням.
– То дуже дивна історія. Я не знаю всіх деталей, так шо не розпитуй... Але я дізнався достатньо для того, щоби сон мій перестав бути спокійним.

4.
– Ти знаєш чувака, який називається Ромком Корієм?
Я заперечливо закивав головою.
– Зараз йому десь під шістдесят. Всьо почалося від нього. Через нього. Він був, здається, штурманом на кораблі “Капітан Невельський”. Торгове судно, далекі плавання. Вони запливали десь аж у Полінезію, і ЦЕ прийшло звідти, з котрогось із островів, Увеа, якщо не плутаю. Судно їхнє випадково перетнуло лінію розподілу вод Кірибаті та Маршалових островів, які належали США. Почалися сумашедші мудки, і той корабель тримали на якомусь острові Кірибаті понад півроку – на отому атолі, Увеа, чи як там. Наші тягли ґуму, бо ті території були справою дуже делікатною, зовсім недалеко США влаштували собі театр військових дій. Тому-то й пробули вони ТАМ так довго.
І за той час із командою трапились якісь зміни. Із Корієм у тому числі. Шариш? Якесь нове віровчення, не таке, як на інших островах. Зла релігія. За ті півроку Корієві дах поїхав настільки, шо по поверненню його просто не впізнавали. Молов таку пурґу, шо його стали цуратися знайомі... для нього це стало останнім плаванням. І я чув, Корій такий не один – ціла команда здичавіла. Точніше трохи збожеволіла. Але всьо зберігалося під покровом тайни, і правітєльство, в сенсі партія, цілу історію з “Капітаном Невельським” замняла. І віриш, якби не були Мідні Буки таким затурканим містом, Корія точно засадили б у дурку.
Але я не зовсім певний, чи так вже й до кінця поїхав у того дядька дах. Бо він привіз зі собою купу всіляких сувенірчиків... Принаймні, вони виглядали на сувеніри. Різьблені скульптурки... Паскудні штуки. Я тримав одну в руках – він показував. Така хєрня, то зразу й не поймеш, шо то таке – павук, осьминог чи якийсь дракон, хрєн просциш. Похоже на всьо нараз. І дивна річ: потримаєш таку штуку трохи, і тобі стає стрьомно. Вона така важка, та скульптурка, ніби й зовсім не з вулканічної лави виточена, а з... не знаю... з жиліза. І дуже хочеться після неї помити руки. Вона таяк би шось із тебе тягне. Я взагалі офіґів, коли віддав йому ту штучку назад. Почав терти руки об штани, але все одно якесь таке відчуття дивне. Гидке. Та, точно... хочеться помити руки після неї.
Та, і ше книжки! От скажи, ти розумний: де могли ті чувачки з острова в Полінезії, абориґени, чи як їх там, де вони могли взяти книжки? Великі книжки, грубі, сам бачив. Він привіз собі на пам’ять три книжки, здоровенні, як словники які-та, у шкіряних обложках... тих... палітурках. Шиті руками. А от про шо вони, я без руля. Таке саме пише, як в тій кімнаті на стіні. Дві книжки латинською, але якоюсь не такою. Навіть я побачив, шо латинка перекручена. А одна книжка такими арабськими гачками, знаєш?
Я кивнув головою, відчуваючи холод у животі.
– Чув про такого араба, Абдула аль-Хазреда? Нє? Одна з книжок – його. Та, шо гачками. Не ориґінал, а просто переписаний від руки дублікат. А назви в них такі, шо я б ніколи навмисне й не придумав. І віриш, я їх раз погортав собі, подивився на картинки... Корій, його хтось навчив читати всі ті виїбони. Він пояснив, шо кожен малюночок означає. І про шо яка книжка. От тоді я втратив сон.
– А як вони називалися... ті книжки?
Наркот криво посміхнувся:
– Назви... Вночі в мене від них мороз іде по шкірі. Того сумашедшого араба – “Некрономікон”. Інша – “Таємниці Хробака”. Ше одна називалась “Культи ґуллів”. Ґуллі – це якась така національність, чи плем’я. Так казав Корій. Тіпа як чукчі. Але він казав, шо вони не до кінця люди, ті ґуллі. Він казав, шо деякі з них заточують свої зуби, і в них зуби виглядають, як гострі пожовклі трикутнички. Вони люблять сире м’ясо, ті ґуллі. Як монголи. Вони з долини Ленґ.
– Де є та долина?
– Кажуть, десь в Азії. А Корій каже – за Полярним колом. Людей, яких підозрюють у тому, шо вони побували на тому плато, виганяють із общини, бо вони накликають нещастя.
– Ти казав шось про “них”... Хто такі “вони”?
– Вони, ті, шо прийшли з далеких зірок, погаслих мертвих зірок, зі Старих Світів – так їх називав Ромко. З таких далеких місць, що людина ніколи не змогла б уявити саму лиш ВІДСТАНЬ до них, тих світил. Ті, Інші, жили там, і кожен з них – ніби як бог... Вищі... ІНШІ.
– А яке то має відношення до інтернату?
– А таке, шо Корій приїхав сюда ше більш-менш нормальним. А тут... Він ніби шось відчув, і то віровчення захопило його, заволоділо ним так, що він збожеволів по-точному. Всі побачили – робиться шось недобре. Надто вже все гладко було в Коріїв. А тут іще й жінка завагітніла. І то коли їй стукнуло шістдесят. Ромкові ж тоді взагалі шістдесят три було – не менше. Ходять чутки, шо жінка народила не дитину, а якогось УРОДА. Віриш? Всього покритого шерстю, тригубого і з сосками по цілому животі. Жона його порішила зі собою: задусила дитину, а потім випила повне горнятко трутки на колорадського жука. І знаєш шо? Ніхто не сказав Корію ані слова співчуття. Ніхто не розумів, шо робиться, і тому всі боялися. Забагато “НЕ БУВАЄ”: не буває, шоби жінка родила в шістдесят років першу дитину... Про таке можна почути по тєліку – десь у Швеції там, чи в Японії. АЛЕ НЕ ТУТ, У МІДНИХ БУКАХ! НЕ БУВАЄ! Не буває, шоби телиця телилася так часто і добре, а телята пропадали... всі до одного. Не буває такого, шоби горобці обсідали Корієву хату шаром у десять сантиметрів, а пси брехали головами в керунку Корієвої стайні... Там шось робилося!
Після смерті дружини Корій запив... і всерйоз зацікавився книжками. Якось він прийшов до мене, з пляшкою смаги, і весь сивий, як туман. Я спитав, шо з ним. Він відповів, шо був десь дуже далеко, де до нього не був ніхто. Сказав: “Я був у Нього вдома”, але більше нічого не пояснив.
І знаєш, шо? Він сказав, шо нарешті поняв, нашо йому ті книжки. Корій сказав, шо зробить задумане тут, десь у підвалі. І він дійсно шось зробив. Він і ше якийсь тіп, шо приїжджав десь аж із Америки. Ходив у школу, на стадіон, приглядався до дітей. Йому потрібен був хтось особливий. Потім він побачив це ЩОСЬ у малому Чорному – знаєш Ігора Чорного?
Я невизначено кивнув:
– На вулиці впізнав би. Але шоби говорити з ним – то ні разу.
– Корій казав, шо на Чорного у декого є дуже далеко ідучі плани. Він пробував зацікавити Ігора тими книжками, але Чорний спригнув з тої хєрні. Його то все дуже лякало.
Врешті Корій зробив це, разом із тим американцем. Вольтер, чи Волтер. Горбатий такий, із проламаним черепом. І те, шо вони заклали у фундаменті, діє повільно. Потоншує простір між нами і Ними. Так розказував Корій, хоч я й ніфіґа тоді не поняв.
Тепер простір тоншає і набирає нових якостей. Глянь ще раз у ту кімнату. Може, тепер ти побачиш її.
Я зробив, як радив Мішка. Зайшов у кімнату й відразу ж схопився за ніс. На підлозі під стіною лежала мертва жінка.
Мертва гола жінка.
Мертва гола вагітна жінка.
Стара, зморшкувата, з відразливими грудьми й надутим білим черевом, на якому синіли вени. По жінці повзали жучки та мурахи. Мухи вилися над трупом непристойним чорним корсетом. Мурашки повзали по круглому, надутому, як барабан, животу, заповзали у великий трикутник волосся і ще нижче... Чи добралися вони до плоду? Білі личинки ворушилися в її зів’ялій піхві, виповзали з напіврозтулених уст, із ніздрів і вух. Вони копошилися під запалими щоками – повний рот білих вертких личинок, мов у дитини, яку годує над міру старанна мама. Манна каша за щоками, манна каша між губами, манна каша на підборідді.
Я виблював тут же, коло жінки, весь сніданок. Стер його залишки з губ і побіг до Мішки. Той продовжував сидіти на матраці з попередньою серйозністю.
– Коли вона носила дитину, Корій провів над нею певний ритуал. Із тої книги... І знаєш, колись я думав: “Та, старий рєхнувся, криша поїхала”. Але не тепер... Не тепер. Реальна відстань між нашими світами колосальна. Можливо, до них взагалі не можна добратися з нашого Всесвіту. Але простір, казав Корій, складчастий. І там, у підвалі, перетинка повільно протирається, шоби дарувати Їм вихід.
Із приходом тих протиприродних нашому світові Сил наступить повна труба. Не знаю, кого з Великих задумав перетягнути сюда Корій. Він називав десятки богохульних імен: Шуб-Ніґуррат, Йоґ-Сотот, Ктулху, Ньярлатхотеп, С’нугг’ха, Даґон і Хастур, Уіцілопочтлі, Уендіґо, Ітакуа й Азатот. Корій їздив по бібліотеках. Вишукував бодай натяки на Їхню присутність на Землі. ЗНАХОДИВ! І він розказував мені геть чисто все, бо кому шо розпатякає коньчєний бобер*??? Боги! Вони прийдуть і проковтнуть нас. Той чувак, Корій, – йому саме місце в дурці. Бо він відтворив цей дикий культ у нас. Вночі, під чорним, я все думаю: Ктулху і Даґон у Мікронезії. Ньярлатхотеп в інків. Уіцілопочтлі, Бог-Колібрі, в ацтеків. С’нугг’ха в алеутів та ескімосів. Тонкі місця. Завжди за мету ставилася ціль відкрити Їм ворота. А хто ж у нас? Шуб-Ніґуррат з Тисячею Молодих? Аморфний Ктулху із підводного міста Р’лайх? Великий Хробак Йоґ-Сотот?
Щоночі я боюся задрімати, прислухаюся до шурхотів у темряві, чи не чути, бува, як чиїсь липкі лускаті щупальця пролазать крізь Діру там... у підвалах...

5.
Я не повірив жодному його слову. Не варто було й слухати, зразу ясно – глюки опіатника. Нарешті він сказав, що хлопці, які мене переслідували, давно пішли собі. Я поплентався додому також.
Брехливі історії. Але страшні. А те, що я бачив, – даю голову на відсіч – мало дуже прозаїчну причину: гадаю, наркот нюхав якісь клеї чи барвники, можливо, розливав їх по підлозі. Ну, і це на мене вплинуло. Таке цілком може бути, правда ж? Ну так? Швидше за все так і було. Звичайнісінький, сколотий на ніц наркот.
Я поцікавився у Дзвінки, хто такий Корій.
Корій? Ах, Корій! Був у нас колись такий моряк. Кажуть, його дружина скрутила дитині карк, а сама повісилася. Тепер живе один. Із хати майже не виходить. П’є.
Все одно не повірю жодному слову. Мало що могло привидітися йому під кайфом.
Єдине, у чому я переконався – Гіацинтовий Дім місце справді погане. І краще більше туди не заглядати.

6.
Вночі я прокинувся й побачив силует самотньої сутулої фіґури з важкою кутастою ношею в руках. Хвилю силует стояв у світлі місяця, вдивляючись у гори, а потім заліз крізь вікно без рами у будинок інтернату.

Розділ 7.

1.
Приїхав Хіппі зі своєї мандрівки в смт. Іній-на-Яйцях, штат Аляска, США чи куди він там їздив. Веселий, як юродивий на Паску. Хіппі зустрів Дзвінку і удвох вони прийшли до мене на дачу. Старий розщедрився: приніс цигарок і морозива. Протягом двох годин під наростаючою спекою ми слухали всілякі байки про Теребовлю та її мешканців.
Гладкий Хіппі розповів справді несамовиті речі. Про кумпанію, яка складалась із п’яти панків та двох панчих. Про те, як його прийняли у свій Панк-Клюб. Про три незабутні дні у цій організації та про ружні цікавезні забави, якими вони протягом цього часу займались, як-от: пили спирт-ректифікат із каністри, принесеної верховним панком (при цьому кожен сам собі робив коктейль відповідної міцності, доливаючи в горнятко дистиляту); про гру “Марічка”, в якій береться трилітровий слоїк пива, передається по колу, при цьому пиво з нього випивають, а на місце випитого доливають еквівалентний об’єм горілки. Ціль гри: формулюванню не піддається. Стратегія: відсутня.
Про скажену посвяту в цей Панк-Клюб, під час якої треба не митися місяць (мінімум), не побоятися зняти місцеву курву Аньку, виграти її без засобів безпеки (Гладкий Хіппі вже був готовий пройти даний ритуал, але вчасно дізнався, що Аньці восени стукне п’ятдесят, а тіло її зморшкувате, немов турецькі жмакані спорткостюми).
Про нібито заснований на теребовлянському кладовищі шинок “Некрофіл”, який відвідують сатаністи, мазохісти й кабалісти. У ньому, буцімто, роблять неперевершені шейки західного зразка: “Мертвий москалик” (одеколон “Лісова діброва”, маринад із-під квашених огірків, пучка квашеної капусти), “Оргазм кальмара” (томатний сік, ? склянки солі, червона паприка, українська з перцем), “Сестра Меліса”, “Павучок”, “Нью-Йорк – місто контрастів” (тут, кажуть спеціалісти, головне не переборщити з дихлофосом), “Сліпий музикант” (його особливістю є те, що дрінк подають із куском струни від фортеп’яно), “Чорний Ґондольєр”, “Озеро Чад” (зважаючи на мазутні плями на поверхні, Хіппі вирішив це пійло не пробувати), “Полівінілацетатний рай” та багато иньчих веселих штучок, від складу яких у мене виступав холодний піт.
Про братів-неформалів Юрка та Вову, які, власне, той мітичний шинок “Некрофіл” і заснували. Про те, як вони, ідучи у військкомат, взяли по трилітровому бутлі пива. І коли медсестра згадала за сечу на аналіз, зі щасливими лицями виставили слоїки з пивом. Коли ж почули від обімлілої сестрички, що на аналіз цього забагато, заходилися на її очах видудлювати надлишок.
Взнали навіть про директора однієї теребовлянської школи, якого всі прозивали Борманом. Якось один хлопець приніс до школи півлітровий слоїчок, в який було по вінця налито людської сперми. Сперму той хлопець отримав нібито від вуйка, що працював у медінституті, і мав тут комусь її продати. Але таємничий клієнт від сперми відмовився, і хлопець ходив по цілій школі, страшно тим бутлем хизуючись і лякаючи верескливих дівчат. Через таку поведінку слоїчок було конфісковано тим самим Борманом. Борман поклав його у свій шкіряний портфель і преспокійно пішов на урок, причому в клас, де той хлопець учився. І от, збираючись наставити купу двійок, Борман розкрив портфель і з окриком переляку та здивування дістав свої окуляри, усі в соплях людської сперми. Банка виявилася нещільно закритою. Хлопця хотіли вигнати на кілька тижнів зі школи, але він щиро зізнався, що це всього лиш крохмальний клейстер.

2.
Зелений колір.
Коли, нарешті, запас “гисторій” вичерпався, ми балакали просто так, ні про що. А я все мізкував над тим, що ми замислили. Принаймні наразі лише я та Дзвінка. На душі було презле.
Зелений колір.

3.
Оранжевий колір.
Ми сиділи на велетенському пласкому розпеченому камені прямісінько біля річки. Я, Дзвінка, Хіппі. Річка була все ще надто брудною після недавніх злив, щоби можна було скупатись.
Ми обговорювали вбивство.
Ми були за містом, у безлюдному місці. Хіппі, коли зачув, який великий гріх ми замислили, не розкричався, що ми божевільні. Він мовчки дивився у зелень мокрих листків. Дуже довго дивився.
А потім кивнув головою.
Оранжевий колір.

4.
– Найкраще було б його отруїти. Дати з’їсти шось або підсипати... – запропонував Гладкий Хіппі.
– У Пєті Дупи, – пригадав я, – була ампулка ціаніду калію. А в суботу, між иньчим, в одинадцятих класів випускний... – Фєдя, хоч і був на два роки старший за нас, проте вчився щойно в десятому. Перевели в одинадцятий.
– Я пам’ятаю, як Пєтя випробував ту штуку на своїх морських свинках. І витратив усю, – нагадав Хіппі.
Тут заговорила Дзвінка, яка до цього дивилась у сторону міста, можливо, вишукуючи очима постаті, що потайки крадуться у наш бік.
– Субота. Ми повинні зробити то в цю суботу. Випускний збігається з Днем молоді. Ви ж самі чули: приїдуть чувачки з “Кривої люфи”, буде Левко Дурко... В місті стане дуже гамірно, а нам тільки того й треба. Ну, якшо ми дійсно будемо то робити.
Вона запитально глянула на нас.
– Та. Субота.
– Мало часу...– скептично промовив Хіппі. Він боявся, я знав, але також відчував, що він не відступить. Він також мав досить. Усі вже мали досить.
– Тиждень. Навіть менше. Але після випускного знову таке саме безлюддя. Як ми, по-твоєму, замочимо його, не привертаючи уваги? У маленькому місті перший хуліган на цілі Мідні Буки, що зник безвісти, приверне увагу кожного.
Гладкий Хіппі мовчав, покусуючи верхню губу. Нарешті сказав:
– В мене є пістоль, ше від тата. Макаров, якшо не плутаю. З одним повним маґазином.
– Ну, добре, – сказала Дзвінка.– Припустімо, взяли ми і кропнули його тим пєстіком. Вистріл почують, це раз. А тіло де подінемо? Знайдуть, два. Кулю віддадуть на аналіз, три. Га?
– Можна його якось заманити за місто. Там узяти під конвой і відвести в гори. Там і кропнути, як ти сказала, – запропонував я.
– Старий, де тіло подінемо? І куля, як ми з нею будемо поводитись?
Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити нас буде простіше, ніж два пальці обісцяти. Коли вияснять, що стріляли не з табельної зброї якогось міліціонера, почнуть перевіряти цивільних. Мама, за його словами, знала про пєстік, і вона довго не приходила б до тями, якби мєнти прийшли до них на хату і сказали, що куля, вочевидь, належить пістолету системи Макарова.
– А може, коли він нап’ється на випускному, – заговорила Дзвінка, – скажімо, я заманю його до річки, десь на глибоке місце. Він би міг спіткнутися...
– Не без нашої помочі, звичайно.
– Звичайно... Спіткнувся, впав лицем на камінь... а може вдарився головою об шось. Нахлебтався води... ну і... сталося неминуче. Цікаво, чи судмедексперти вміють відрізняти, вдаряються жертви головами об камінь, чи то камені б’ють жертв по голові...
– Струс мозку... П’яний... Ми змогли б налити в нього ше водяри. П’яні... п’яних часто виловлюють мертвими з річок чи озер.
– Ненадійно.
– Небезпечно.
– Ненадійно, небезпечно і малоефективно. Все рівно, шо кидатись під колеса авто в центрі.
Автомобілі в центрі, та й узагалі в Мідних Буках, проїжджали рідше, ніж на вулицях збирався натовп.
– Гаразд, – сказав я. – Уявімо собі, шо ми вже замочили його. Конкретно, так шо пряма дорога в морг. І нехай інших слідів, окрім тих, що на тілі, ми не залишили. Де подінемо тіло?
– Можна затягнути високо в гори, щоб його з’їли вовки.
– Хіппі, такого не буває, – резонно заперечила Дзвінка. – Найвірніший спосіб – це закопати. У безлюдному місці.
– Може, на цвинтарі? Ніхто би не звернув уваги на свіжу могилу, крім як трунаря. І мєнти би там не шукали, а це вже щось та й значить.
– Та, колєґи. Якщо ми вже вирішили замочити його, треба приготуватися до зустрічі з органами, – я побачив, як зблід Хіппі.
– А спалити? Міську, можливе таке? Спалити, га?
– Майже неможливо. Треба, щоб у Мідних Буках був якийсь крематорій. Або якась теплостанція на вугіллі, шоби мали куда тіло запхати. Сране тіло, де його подіти?!
– Слухайте, а може... Може, закатрупити його, розрізати, ну, розчленувати на кавалки, спакувати в наплечники і поїхати електричкою десь дуже далеко? А там викинути на якомусь смітнику?
– Слухай, ти ЗМОГЛА БИ таке зробити? Розпиляти його і всі такі діла? До біса, ми не якісь там садисти, ми...
– Ми просто хочемо замочити одного мерзотника, який вже всіх задовбав. Я права? Ми невинні, як ягнята.
– Я просто кажу, що нам після того треба ще буде жити. ЖИТИ З ТИМ. Я не хочу збожеволіти від спогадів того, як я відпилюю Фєдіну голову кухонною пилкою до костей.
– А можна його просто-напросто прирізати, наприклад, розбитою пляшкою. Зробити все в рукавичках. Шоби все скидалося на п’яну бійку. А нас навіть не буде до чого прив’язати...
– Хріна з два ми його приріжемо. Він же здоровий, як бугай!
– О, Михаську! А пам’ятаєш про болото, ну, яке я тобі показувала? Тоді.
Я кивнув головою. Якщо йти по дорозі, якою ми з Дзвінкою мандрували, то десь на п’ятнадцятій хвилині убік збігає стежина. Веде вона углиб лісу. А там розгалужується. Одна дорога веде до велетенського мурашника, а інша – у величезне багновище. Воно також огороджене і ззовні нагадує милу оку галявинку зі сочистою травицею. Однак під тонкою кіркою прошитого травою ґрунту – підступна каламуть болота. Повідають, колись там утопилася ціла корова. Люди туди не лазять, бо знають, чим це загрожує. А тин довкола багна – для туристів і худоби.
– Ти, Хіппі, знаєш, пра’? Так ось: припустімо, ми його замочили. У випускну ніч беремо його, і лопату, і ще шось важке, і кидаємо тіло в болото. Рискалями перед тим трішки розпушимо то місце. Щоби добре пішов. Ну, і його засосе. Чи засмокче. І все, квітка... Ніхто в життю не здогадається шукати його в тій баюрі. Шо скажете?
Ми з Хіппі обмінялися поглядами. Ідея досить таки непогана. Бо якщо все зайде справді далеко, і почнуться серйозні пошуки тіла, то жоден акваланґіст туди не полізе. Принаймні ми на те уповали.
– А його точно затягне? Ну, не буде такого, шо ми з Міськом кинемо його на середину болота з рельсою на шиї, а він там залишиться лежати?
– Затягне полюбе... Була злива. Воно розкисло. Там, певне, вода навіть через траву проступає.
– Послухайте, – перебив їх я, бо саме в голову сяйнула непогана думка. Звісно, за умови, що у такому ділі бувають хороші думки. – Ми зачекаємо, коли Фєдя вже буде достатньо бухим... Котрийсь із нас заманює його в ліс. Там б’ємо важким чимось по голові. Він падає без свідомості й опритомнює аж на дні болота. З отим важким чимось на шиї. Ну, як вам?
– А якщо вдаримо недостатньо сильно... Або занадто сильно? І замочимо завчасу?
– А нам хіба є різниця? Однаково він уже мертвий.
– Нє-а, Михасю. Заманюємо за місто. САМОГО. То дуже важливо...
– О, чуєте, а може відразу заманимо його в болото?
– Хіппі, Фєдя, тим більше будучи бухим, не побіжить ТАК далеко. Він махне рукою.
Запала тиша. Кожен розмірковував над власним варіантом, вдосконалюючи всілякі щеґули. Наші тіні згорнулися маленькими чорними котиками біля наших ніг, з довгими пухнастими хвостиками, що тягнулися вздовж тіл. Тіло. Ми вже маємо куди його подіти. Я був упевнений, що це спрацює.
Знову заговорила Дзвінка. Повільно, підбираючи точні слова, перевіряючи, напевне, у голові, чи не суперечать її твердження одне одному.
– Хтось заманює бухого Фєдю до лісу. Де нікого немає. Там вискакує решта, один із пістолетом, інший з ізолєнтою. Поки перший тримає його на прицілі, решта змотує його руки, заліплює рота. Тоді відконвойовуємо його до болота. Заліплюємо носа і змотуємо ноги. Ви двоє кидаєте його на середину полянки, тонкий шар землі під вагою тіла тріскає, і Фєдя йде на дно без усіляких зайвих тягарів.
– Але мерці переважно спливають...
– Ну добре, почіпимо йому на груди кавалок арматури, о’кей? Він лежить собі на дні, а до нас ніхто не домахується.
Мені стало направду лячно. Думаю, Гладкому Хіппі, та й Дзвінці, теж. Від власних слів. Мабуть, саме тоді ми ДІЙСНО усвідомили, ЩО заміряємося зробити. Але, холєра, мене вже так трафило все те лайно, яке я відчував на собі, відколи запізнав Фєдю, що єдиною реакцією у відповідь на страх стало бажання якнайшвидше то зробити. Просто щоби відчути, як це – замочити свого найлютішого ворога... Замочити і вийти сухим, і забути, що таке гівно, як Фєдя, колись топтало Божу землю галицьку.
– Ну, блін... – тихо видавив із себе Гладкий Хіппі. – Ми… Фєдя… Ми зробимо то. І воно залишиться тільки в нашому колі – між нами і Фєдьою.
Чи отак просто стати вбивцею? Не знаю, чи так уже й просто.
Але ми ставали, отак. Ми вчилися, як ними стати.
І слід сказати, ми були ретельними, старанними учнями. Фєдя змусив нас.

5.
Ми розійшлися по домівках, бо у кожного ще була якась робота. Коли я вертався на дачу, постійно озирався через плече, чи не видно де Фєді.
Захотілося з’їсти чогось такого, на зразок омлєтте ду фромаж із перепелиних яєць під соусом із слимачиних ніжок.
Кілька хвилин перевертав уміст холодильника і вирішив насмажити бульби на шкварках.

6.
По ситному обіді полежав трохи на канапі. Раптом зіскочив на ноги і підійшов до дзеркала.
Чорне волосся, яке я зачісував виключно розчепіреними пальцями правиці. Від цього воно, хоч і було у загальній масі спрямоване назад, буяло смоляними пасмами, що нагадували пера крука у якогось шамана племені сіу. Це мені імпонувало: у Львові такого андеґраунду не бачити мені сто років.
Хворобливо бліде обличчя. Шкіра матінки, подумав я. Виразні вилиці. Рухливий рот і губи, завше такі, ніби я вже три дні, як утопився. Синювато-фіолетові. Це, кажуть, від батька.
Посмішка й очі. Холєра, очі – невідомо чиї, а вишкір на губах точнісінько, як у тата. Очі кольору товченого льоду з кришталем. Ледь підсинені.
У кожного з нас блакитні очі, подумалося раптом. У Гладкого Хіппі – шалений кобальт, нічим не стримувана переможна синь, берлінська лазур зими 1941-го. Вони магічним чином могли палати, його очі...
Дзвінка? М’який, глибокий відтінок. Як небо під час бабиного літа в погожім листопаді. Добрий колір.
Я ще раз глянув на свої. Товчений лід із дрібкою мідного купоросу. Занадто малою, щоб надати їм того сексуального відтінку, що властивий Дзвінці. Холодні очі та холодний рот в усмішці. Підозрілий вишкір, радше скидається на защемлення нерва, фізіологічну ваду, пошкодження щипцями під час пологів, аніж на вияв дружніх емоцій. Звичайно, Місько Крвавіч уміє широко посміхатися на всі тридцять два, весело махаючи рукою друзякам – цього в нього не забереш.
Інша, альтернативна першій, була лиш вигином кутиків губ.
З такою посмішкою й очима чомусь дуже легко вірять, що зранку ти затовк своїх старих роздвоєним кінцем молотка.
Що ти, коли краля-однокласниця не захотіла з тобою зустрічатись, облив ту на великій перерві бензином і спалив живцем прямо під вікнами учительської. І при цьому ти, можливо, гриз яблуко, і взагалі – непогано провів час. Зняв, так би мовити, зайве напруження. І що кусень яблука точно не ставав поперек горла, коли дівчина катулялася по землі, намагаючись збити вогонь, молячи тебе, обіцяючи дати тобі ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ тільки погаси вогонь бо вона ГОРИТЬ, вона ЗГОРАЄ...
І тому Дзвінка звернулася до тебе, просячи допомогти вчинити вбивство. Бо у тебе, Михайле, це завжди було. Як сталева голка від крапельниці десь у мозку чи як шматок чарівного люстерка в серці. Особливо холодний шматок. І, якщо ти вирішиш похвалитися перед сербом-татком, що вбив одного смердючого покидька, який обмацав твою дівчину, холєра, він повірить тобі! Відразу ж! І, можливо, скуйовдить однією рукою твоє буйне волосся, а другою поплескає по плечі. Можливо, навіть пригостить пивом і скаже: “Який ти вже в мене самостійний, Михайле! Так тримати, синку!”
З такими очима й посмішкою завжди вірять у подібні речі.
Чому мені по спині подер мороз? Тому що ти знав, що воно є в тобі. І ти знав, що єдиний з вас трьох здатен зробити ЦЕ у найжорстокіший спосіб. І після цього спати без нічних жахіть.

7.
Пробач нам, Боже.
Це буде божевільна жертва Ящірці. Шалене поклоніння Їй.

Розділ 7.

1.
“Кохані Віруню, Юрцю, Дзвінцю та Квітуню,
Вітаю Вас усіх сердешно із Зеленими святами. Як ваше родинне здоровлячко? Чи завершила вже Квітуня студії в Кийові? Чи завершила Дзвінця черговий рік на перфект?
У нас все досить добре. Христя сподівається внука (альбо внучку, на що дуже уповає). Мовить, що внуку назве Роксолянкою, а внука Богданчиком, хоч Анаміка дуже протестує і має власну опінію щодо імені своєї дитини. Ричард почуває ся зле, і доктори кажуть, жи мус робити операцію. А він на то ніяк ані не відреаґував, бо й надалі палить по пачці сиґаретів на день, і сорок годин на тиждень нерухомо сидить перед компутером.
Нам усе ще прикро, жи до влади прийшов не Чорновіл, а той східняк. Сливі, Чорновіл обіцяв автономію для Галичини. Як ваші реформи? Чи падає купон далі (тричі стукаю по дереву)?
Надсилаю вам наші світлини. Під нумерком 1 то Христя, Стефко, Рональд та їх песик Скиппі. Під нумерком 2 Ричард, я та наші сусіди Лищенки на пікніку у Саус-Блюр Парку.
Найщиріші цьомчики та привітаннячка,
Ольця, Ричард, Христя та Майкл
P.S. Омаль не забулам! Надсилаю моїй Дзвінці тасьми для філмопружектора, фільм одійозного містера Стовна про гурт “The Doors” (бо пам’ятаю, маленька, як мі писалась), а також поціновуваного тутай Аляна Паркера фільм “Pink Floyd. The Wall”.
Конфіденційно:
Дзвінцю! Остання тасьма – для того твого батяра, шо має татка-серба.
Цьом-цьом, твоя тета Ольця.”

2.
Вищезгаданий філмопружектор належав Дзвінчиному таткові, але той люб’язно дозволив недовго ним покористуватися. Пан Юрцьо був великим любителем фільмувати геть усе, що потрапляло в об’єктив його аматорської кінокамери. Він накручував вінчання, першотравневі демонстрації, дні народження, хрещення, посвяти в піонери, відкриття фігури святої Анни, перші дзвінки обидвох донечок тощо. Навіть блюз-сейшн “Покет-Гаузу” не уникнув бензиново-фіолетового погляду його камери. (Правда, він досі шкодує, що не залишився назовні: там ТАКЕ побоїще діялось, що просто ого-го!).
Якось, пригадую, запросили мене до Олельків на гербату з м’ясивом на рушті, чи то пак із шашликами. Ми саме збиралися тихцем втекти із Дзвінкою від того гамору, диму та їдчих шпильок Квітки десь за хату. Але того дня Дзвінчин тато був у настільки піднесеному настрої, що під кінець святкування впав у справжній кіноаматорський екстаз: змусив цілу сім’ю переглянути весь кіноархів, супроводжуючи німу картинку захопленими пояснювальними репліками, що стосувались найдурнішої дрібниці (чи навпаки – найдрібнішої дурниці), починаючи тим, яка того ранку була погода, закінчуючи детальним переліком, хто з ким був тоді у сварці й чому не посміхався в об’єктив.
Я, звісно ж, завив від задоволення, коли Дзвінка розповіла про плівку. Я ніс важкенний проєктор, Дзвінка – плівки й сумку митих яблук-папирівок. Хіппі побіг додому за простирадлом на екран.

3.
Він уже чекав на нас, нахабно розвалившись у лежаку, закутаний у біле простирадло – не то як примара, не то як Ґай Юлій, не то як потенційний клієнт психлікарні.
– Чуваки, ви Фєді не бачили?
Я стривожено сіпнувся.
– А шо таке?
– Та, вспів замітити його. Він, Сєрий косий і ше Ігорич. Сидять у затінку на бордюрі, навпроти хімчистки... Жруть сємочки і втикають на дівчат. Я б, напевне, закричав, якби він подивився на мене таким поглядом. Ніби тебе соплями обмащують. Серйозно.
Ми засміялися, надто нервозно як на щирий сміх. Відчув плечем, як внутрішньо напружилася при згадці про ту падлюку Дзвінка. Хіппі зрозумів, що не варто було бовкати про дівчат, і сказав:
– Ідемо на кіно, чуваки.
На горищі, де мав би відбутися сеанс, стояла задуха, але витримати можна було. Там, у темряві, десь була розетка. Поки Хіппі світив мені запалками, я млів від передчуття, що котрийсь непогаслий сірник упаде на діл і за півхвилини перетворить нас на печеню з яблуками. Поки Хіппі під Дзвінчиним керівництвом витягував колонки, я пропихав повз коліщатка вузеньку стрічку з кольоровими кадрами. Якщо її згорнути у кільце, плівка скидатиметься на браслет на нозі Крішни.
Було щось магічне в тому, що ми замірялися переглянути такі славетні фільми на широкому екрані. Віяло ностальгією і дитинством, коли тато водив мене щонеділі на мультики в кінотеатр “Левеня”. “The Doors” i “Pink Floyd” – і це в той час, як иньчі пруться в не надто чистий льокаль вже вкотре помилуватися на “Зіту і Ґіту” чи “Хон Гіль Дона”.
Спершу ми поціновували харизму пана Стовна. І хоч фільмик був так собі, ми вищали від задоволення, від ревіння Джима Моррісона і Лу Ріда, від того, що колонки аж гойдалися від заборонених децибелів – але для того їх і створили, правда ж?
Після прем’єри Хіппі заспішив додому. Його мама пообіцяла відродити призабуті традиції племені навахо і здерти із сина шкіру тонкими смужками, якщо сьогодні той не прополе буряки.
Фільм “Стіна” гримнув мене по голові ще сильніше. Ми сиділи на дертому матраці на розпеченому стриху, і Дзвінка тулилась до мене, незважаючи на спеку. Коли у фільмі здох щурисько (“мишка”, як ніжно згадувала вона), Дзвінка не витримала і розплакалася, тихо схлипуючи десь на моєму плечі.
У Мідних Буках стін було забагато. Поміж дітей. Поміж дорослих. Між поколіннями, між батьками і дітьми, між учителями й учнями. Чи зуміли б ми троє зруйнувати стіни бодай всередині нашого гурту?
Я знаю: ми злі діти, раз надумали вбити когось. Зате ми не споруджуємо стін усередині. Ми залишаємо їх назовні.

4.
шукаємо двері виколюємо очі блукаємо сліпі відчуваючи шкірою присутність ящірки
прийдімо поклонімося ящірці злизуймо кров життєдайну з її Ран з Рани ран терпку холодну кров із присмаком заліза

THE DOOR

Звуки Вогню
свистки брязкальця кастаньєти

я Король-Ящірка
я можу зробити все на світі
я можу затримати Землю на її шляху
я прогнав блакитні авта геть

сім років мешкав я
в просторих залах вигнання
в сумнівні ігри граючи
із острів’янками

тепер я повернувся
у землю мудрих сильних
справедливих

брати й сестри блідого лісу
о Діти Ночі
хто з-поміж вас піде на полювання?
– Крики схвалення –
приходить Ніч із пурпуровим леґіоном
ідіть назад у свої шатра й свої сни
завтра вступаємо у місто мого народження
я хочу підготуватись
Музика
Затемнення
Кінець

хто вибирає: ти чи ящірка?
з’ясуй це на дозвіллі.

Розділ 8.

1.
Синій колір.
Пройшли чотири дні, достатньо гарячі, щоби зрозуміти: тиждень завершиться небувалою грозою.
Бурю передчували всі, але ніхто не надавав цьому значення, оскільки неспокій притуплювався очікуванням свята. Старшокласники скуповували єврейську горілку “Стопка”, від якої, як уже згадувалося, блювотиння набирає приємного динного запаху, пиво, яскраві турецькі лікери найнесподіваніших кольорів, дешевий самопальний коньяк, поповнюючи власну нехитру бакалію десь у шафі, подалі від батьківського ока.
У центрі, там, де в будень продають молоко й сир, розпочали спорудження подіюму. Для себе я зробив цілком вірний висновок – місто оживає тричі на рік: на випускний, День Незалежности та Паску. Усі решта дні містечко скидається на Мачу-Пікчу.
Хіппі підластився до мами й вивідав сценарій випускного вечора, так що ми могли розробити детальний план.
Отож уся дефіляда мала вовтузитися від костелу до фіґури святої Анни, де покладуть частину квітів на честь жертв НКВС (весело, правда? Але Український Випускник має навіть у хвилину найбільшої радости пам’ятати, що наші предки помирали у страшних муках. За нас із вами), решта квітів – для Батька Нашого Тараса Григоровича. Затим назад до школи, де вже пріє нарізана полядвиця, течуть холодці, а зелені мухи апетитно повзають по мисках з вінеґретом. Директор ще пробує когось напоумити (“Не пити, не курити, поважати старших, допомагати слабшим, думати правильно, трахатись обережно” і т.д.). А поки випускники розливають під столами прикуплені запаси, решта молоді розважається на концерті від Левка Дурка. Під вечір – ґрандіозна дзіскацєка для всіх, аж до самісінького рання, доки оббльовані, оббухані випускники не підуть зустрічати сонечко. Одним словом, буде гамірно й весело, і невеличке вбивство зауважити ніхто не повинен.

2.
Наш тріумвірат не витрачав часу надаремно. Протягом чотирьох днів перед гуляннями ми уважно вивчали ареал проживання та живлення такої незвичної й аґресивної інфузорії, як Фєдя. На саморобну карту нанесли маршрути пересування, точки живлення та місця тусівок.
Найчастіше піддослідна тварюка відвідувала:
а) бляшаний фурґон, де за двісті купонів можна подивитися “Еммануель”, “Зловєщіє мєртвєци” чи “Поліцейську академію-2”;
б) високий бордюр навпроти хімчистки “Дністер”, що за два кроки від центру. З бордюра класно видно таке:
— дівчат, які йдуть у музичну школу, що по вул. Лисенка, 3;
— малих дітлахів, які купують у кіоску біля хімчистки сиґарети татам чи собі. Вилучити в них курево простіше, ніж запісяти штани.
— власне кіоск, де продавала сестра Фєдіного знайомого. До неї можна позамаланюватись або разом пити пиво на халяву.
в) клюб, де по вихідних бувають гульки.
г) бордюр у парку, де Фєдя з компанією має звичку бухати.
– Ну шо, стратєґ? – спитав у мене Хіппі. – Шо ти на це скажеш?
– На випускний вони за звичкою підуть у парк. Заливати. У парку безлюдно.
– Дивися, – перебила Дзвінка. – Ми взнаємо, де конкретно він сидить. Тоді я проходжу повз нього, вихиляючи стегнами. Він іде за мною, я біжу за місто, до вас. Розумієте?
– А якщо він буде таким п’яним, шо не захоче бігти за тобою?
– Ми почнемо операцію ще завидна. Вони, можливо, вип’ють лиш по пляшці пива. Але ше не налижуться, як свині.
– Ну добре, Дзвінко, а раптом за ним піде й Сєрий? Ми ж не будемо обидвох мочити? І не скажемо йому: “Звиняй, старий, сьогодні не твій день?”
– Та, або, наприклад, вони нап’ються і ВСІ підуть за тобою? І доженуть? – Хіппі обережно скосив очі, перевіряючи мою реакцію.
– Я заризикую. Скажу, врешті-решт, що мені треба поговорити тільки з Федьком. І він клюне, це я даю ґарантію.
Раптом я нагадав собі одну цікаву річ.
– А знаєте стару буду за містом? Ту дерев’яну, шо ледве тримається?
Гладкий Хіппі наморщив чоло.
– Така, яку роблять на будові для інструментів, тільки що не обшита руберойдом? Знаю... Її мали двоє старих. Пасли корови, а там, в разі потреби, перечікували бурю.
– О’кей, тоді слухайте. Ти, – я глянув на Дзвінку, – втікаєш від Фєді. Чи йдеш із ним попід ручку. В ту халабуду. А там вже сидимо ми, з лопатами, ізолєнтою і пістолєтом системи Макарова. Ти забігаєш, він слідом за тобою. Ми зачиняємо двері, стукаємо по голові дошкою і змотуємо руки й рота. Шоби не розкричався. Всяке ж може бути... Ну, і... І всьо.
– Точно. Але нам бажано засвітитися на святі. Щоби нас побачили. Правда, Михасю?
Все-таки мені було тривожно. СИЛЬНО тривожно. Те саме читалося на обличчях моїх компаньйонів. Однак ми не відступимо.

3.
Ми готувалися. Ретельно, немов до випускного екзамену з історії. Проробляли різні можливі повороти ситуації. Я зауважив: чим більшої уваги приділяємо дрібничкам, тим примарнішою стає мета, до якої ми так уперто прямували. Я був вдячний Богу (хе-хе!), що таке можливе, і ми не зациклились.
Ми готувалися. Що ти будеш робити, якщо Фєдя побіжить за тобою і дожене? Скажу, що хтіла серйозно побалакати, “ти-знаєш-стосовно-чого”.
Ну а що зробиш ти, якщо тебе злапають інші васі саме в той час, коли вона власне наближатиметься до стаєнки разом із Фєдьою? Буду кричати, як дурний.
А от що МИ робитимемо, якщо Дзвінка забігає в халабуду, а там нікого немає? А Фєдя по п’ятках? Ми сховаємо пістолет десь там, під лахами. Просто так – про всяк випадок. А там уже хай болотяники розбираються, мертвого їм кинули, чи тільки оглушеного.
Ну добре. Шпокнули ми його. В понеділок приходить до тебе молодий, але дуже падлючий мєнтик і каже: “Неповнолітні С. та І. стверджують, що бачили Вас, громадянко Д-ко, останньою, хто спілкувався з пропалим безвісти Ф. Що Ви скажете у своє виправдання, шановна п. Д-ко?” І шо ти на те?
А те, шановний, шо неповнолітній Ф., котрий учинив спробу ґвалту ще у школі, про що може свідчити добродій Г.Х., вчепився за мною. Я втекла до свого товариша М. на дачу, господар же в той час був на святкуванні. Я просиділа близько двох годин, після чого вищезгадані Г.Х. та М. повернулися, і ми втрьох дивилися фільм “Стіна”. Ну не стала б я Вам брехати!
Ну а що ви скажете на те, що вашу трійку бачили випускники? Вони стверджують, буцім є свідками того, як ви відконвойовуєте громадянина Ф., пригрожуючи тому пістолетом системи Макарова, десь углиб лісу. Що ви зробили з нещасним хлоп’ям, ви, нелюди?
А ви впевнені, що ваші випускники не наплутали чогось? Вельми, вельми цікаво, адже Г.Х. рано вернувся додому; так, його бачили мама і сусіди, ще було видно, а я заночувала в М. Так, я часто залишаюся в М. на ніч, хіба це карно? Боюся, ваші випускнички трохи перебрали... бо що б вони робили надворі в розпал дискотеки, як не пили?
Холєра... маєте рацію. Як я не подумав! Бля! В натурі! Ну що ж, привіт сестричці! Па-па!
Па!

4.
Синій колір.
Щоночі мені ставало все важче заснути. Прокидався із важкою, затуманеною головою. Все через погоду, заспокоював себе доволі невпевнено. Я надто багато думав.
– Слухайте, – поцікавився я у четвер. – Якщо ми дійсно надовго затримаємося? Що скажете ви батькам?
– У мене мамця буде на випускному, – радо повідомив Хіппі. – В неї випускний клас.
– А в тебе?
– А я сказала, що не знаю, чи прийду пізно з Дня молоді... Але буду разом із Михасем, і в разі чого, ночую в тебе. Круто, нє?
– Ше би.
Чи могли виникнути проблеми з батьками? Раптом старому пердунові пану Юрцеві спаде на гадку перевірити, чи, бува, не курить його доня на дачі у того шмаркача. “Ні, пане Юрцю, вона не курить, – запевнив би я його. – Але в неї неприємна манера квитатися з боржниками. Однак не найприємніша із можливих звичок, скажу я Вам. Деякі дівчатка в її віці, знаєте, вже люблять і випити”.
Треба мати безліч готових версій на всі випадки життя. І щоби вони якось трималися купи.
Синій колір.

5.
Оранжевий колір.
П’ятниця.
Ми не панікували. Якщо хтось і піддався нервам, то хіба Хіппі, та й то глибоко всередині.
Я почав тихо поскрипувати зубами. Часто зауважував, що руки гудять і ледь помітно тремтять, як після підіймання штанґи. Хіппі ж раз по раз проводив рукою по волоссі. Занадто часто.
Ловив себе на тому, що несвідомо чіхраю руки, зовнішню сторону передпліччя. До суботнього вечора я, мабуть, зможу виколупувати з-під нігтів шматки м’яса. Змусив себе перестати.
Того дня ми сиділи в мене на подвір’ї. До теми Фєді навіть не поверталися. Я нагадав Гладкому Хіппі, щоби той не забув занести завтра у буду пістолет, ізолєнту й лопату. Про всяк випадок. Я не зовсім уявляв, у які ігри ми гратимемо з лопатою... можливо, копатимемо яму в болоті, якщо Фєдя не піде на дно добровільно. Одним словом, про всяк випадок.
Небо вкрилося легкими хмаринками. Назавтра, певно, слід чекати дощу.
Дзвінка була самим спокоєм, залишалася жвавою, немов бджілка.
Ми узгодили, де зустрічаємося завтра; Хіппі пішов додому на панщину, Дзвінка залишилась.

6.
Через десять хвилин Гладкий Хіппі повернувся. Ми з Дзвінкою саме пили малинову зупу в затінку веранди.
– Слу!.. ух!.. – він тяжко дихав, розпашілі щоки вкрилися пилюкою, а погляд став не на жарт стривоженим.
– Слухайте! Я... ху-у... Одним словом, я щойно зустрів малого Зеника, і він мені ТАКОГО наговорив!
Малий Зеник був братом великого Зеника. Справжнє ім’я малого звучало якось інакше, але всі звали його саме так: малий Зеник. Зеник-старший вважався в компанії Фєді поважною птицею. Його тато мав свій кіоск, і Зеник міг виносити спиртне та сиґарети.
– Так-во: малий побачив мене і сказав, що чув від брата, буцім Фєдя має на гадці усіх нас запасти на День молоді. Малий розповів, що нас чекає, якщо Фєдя побачить нас на святі. Нічого приємного. І ше малий сказав, шо ніколи не бачив Фєдьку таким злим і нервовим. Він стає все нервовішим, чим довше ми вислизаємо. Фєдя, за словами малого Зеника, навряд чи заспокоїться вибитим зубом. Фєдя казав, що любить, коли хрустить зламана кістка. І ше сказав: “Шоби береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.” – Хіппі виразно подивився на Дзвінку. Прецінь, вона сьогодні вперше виглядала стривоженою.
– Малий Зеник – сопляк, – із показною недбалістю кинув я. Йому справді не було й дванадцяти, і старші мають звичку не зауважувати малих сопляків. – Він сопляк, і хоче трохи полякати нас, аби відчути себе крутим, як брат.
– Міську! Ти не збагнув пришпилу! Малого Зеника не підіслали залякати нас. Він сам казав, що особисто проти нас нічого немає, тому й почувається зобов’язаним розказати нам про Фєдькові плани. Це серйозно, це не жарти!
Хіппі і Дзвінка запитально дивилися на мене, ніби я знав відповіді геть на все на світі. Можливо, в їхніх очах я саме так і виглядав. Але чому вони
(очі)
так легко
(очі й посмішка)
зробили з мене лідера? За що возвели мене в кумири? За красиві очі? Пес срав!
– Ми підемо туди, на свято. Якщо... – я поволі підбирав слова. – Якшо розпочнеться бійка, серйозна бійка... Хрін його знає, що ті мудаки приволочать зі собою: кастети, палки – це як пити дати. Так от: якщо пахне смаленим, я стріляю пєстіком у повітря. Вони нашугаються. Я завтра зайду до тебе, і ти даш мені. А ми будемо в кожного у полі зору.
Сам того не зауважуючи, я спростував власні рішення, ні на мить не задумуючись, що ж робитиме Дзвінка у буді без пістолета... який буде в цей час у мене.
Але тоді все виглядало на булку з маслом.
– Якшо справа набирає серйозного тону, переносимо операцію.
І вони не сміялися з набуньдючених слів: “серйозний тон”, “операція”... Вони розуміли, ЩО САМЕ чекає нас завтра. Можливо, нам не просто дадуть копняка в дупу... Можливо, Фєдя хоче крові.
“Шоб береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.”
Поза всякими сумнівами, ми ВСІ мали що сказати Фєді.

7.
Гладкий Хіппі з тим же затравленим обличчям поплентався додому. Дзвінка знову залишилася.
Хмаристий день, гарячий, ніби п’єц. Магнітофон награвав “End of the night” від “The Doors”.
Лежати з нею на веранді, на старезній скрипучій канапі було просто і спокійно, так, як буває при звільненні від ілюзії існування світу, як розуміння того, що Фєдя – всього лиш сон Будди, напрочуд невдалий; сон, як і все навкруги. Дзвінка перекотилася з канапи на мене, і важко сказати достеменно, хто кого почав цілувати першим.
Ми кохалися, й це принесло відстороненість. Зненацька, тоді, коли Дзвінка лежала поруч, обійнявши рукою мене за груди, видихаючи тепле, ледь солодке повітря мені у щоку, зробилося пекуче самотньо. Не за себе – за нас. Якимось чином ми виявилися відгородженими від цілого світу – хай навіть цього літа весь світ помістився в одне провінційне містечко. Відгороджені грубезним цегляним парканом, через який не докричатися до невидимих, але неодмінно присутніх там жалюгідних людців. Людців, котрим немає діла до того, що трійко ненормальних підлітків, ще зовсім дітей, надумали уколошкати одного скурвого сина. Людців, яким не було ні найменшого діла до того, що скурвий син мало не трахнув ту дівчинку, що зігріває диханням мою щоку. Кричи хоч тисячу років, а хочеш – бийся об стіну головою, розтовчи її до крови, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками
МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!
але все одно до тебе нікому не буде діла.
Бо кому ти, врешті-решт, потрібен, крім оцього дівчиська поруч?
За якусь крихту секунди в голові пронісся вихор думок: спакувати наплечники, взяти те дівча за руку і поволочитися у Країну туманів, де тебе приймуть за свого; спробувати почати все з чистої сторінки, забути тата, маму, забути Гладкого Хіппі й Фєдю, забути власне ім’я й вигадати собі нове. Пам’ятати тільки про неї і про блиск її шаленого діаманта. Знайти країну туманів, відшукати там Моррісона, Гендрикса і Баррета, і ще Керуака з Дженіз Джоплін, і Короля Елвіса, і спитати в Чарлі Паркера, яку музику він слухав у дитинстві, а потім потиснути руку старому доброму Джону Леннону і вигукнути: “Старі! Як добре, що ми, нарешті, разом!”
Але вся пекельна хитрість у тому, що Другий шанс отримується лише з новим життям. І Ящірка, якщо ти Їй знадобишся, віднайде тебе й там.
Ми кохалися ще і ще; я спостерігав зелені спалахи в голові. Ми кохалися, щоби задусити ту жахливу пустку, вакуум між нами й НИМИ. Кохалися, щоби, боронь Боже, не збудувати муру між собою.
П’ятниця.
Оранжевий колір.

Розділ 9.

1.
Все навколо чорно-біле.
Субота.
Повітря стало вогким і гарячим. Прокинувся близько сьомої і від того, що все зробилося чорно-білим, я періодично втрачав почуття реальності. Як у старому кіно. За дверима хати кольорів забракло теж – біс його розбере, що трапилося. Зрештою... так навіть краще. Було б у стократ гірше, якби барви стали вбивчо-яскравими. До обіду я б уже кричав на все горло.
Вони там, усі вони, подумав я. Фєдя та його друганчики, Гладкий Хіппі й Дзвінка. Живіт зрадливо нив, як перед страшенно важким і відповідальним іспитом.
Десь поза горами, затемненими хмарами, чулися погримування бурі. За кольори судити важко, мабуть, класична передгрозова сірість. Самі знаєте, як воно – у горах.

2.
Близько обіду заскочив Хіппі – приніс пістолета. Останній мені не сподобався: дуже важкий, липкий і смердить якоюсь мастикою. Надто вже недвозначна його ціль. Та й вигляд не вселяє оптимізму (зрештою, тут ще як подивитись...). Хіппі зізнався, що забоявся простувати центром, а тому йшов до мене обхідною дорогою, тою, що веде на цвинтар. Сказав, що здибаємося близько п’ятої.
Хмарова плівка на чорно-білому небі загусала, немов сіра старка на молоці, вона спускалася все нижче, вкриваючи собою гори. З’явилося непереборне бажання сісти отак на ґанок, запаривши доброго чаю, попивати собі з надтріснутого горняти, почитувати книжку й очікувати грози... А там, диви, прийде і Дзвінка, будемо чекати на грозу удвох. Хто ж не любить сидіти на порозі з коханою, чекаючи на грозу – перфектну нагоду сховатися в хаті на веранді, цілуватися й кохатися під блискавиці. Не піду я на свято... зачекаю на Дзвінку... чай... книжка... Дзвінка...
Я гірко посміхнувся, розуміючи незбутність власних мрій. Добре, що ніхто не бачив цієї посмішки. Я знав: так посміхаються дорослі. Вона не віщувала нічого доброго. Люди з такою посмішкою відрізають псам хвости, вибивають немічним із рук милиці, розсипають назбираний дитиною-жебраком дріб’язок, а потім пускають собі кулю в рота. Я знав ту посмішку як облуплену.
Говорячи начистоту, у нас не було можливостей відступати. Знаєте, мене вже трафило те, що я боюся вийти в місто. Боюся, що мене поб’ють ті вар’яти. Боюся, що якогось дня Гладкого Хіппі може не виявитись поруч із Дзвінкою...
Бо якщо не ми Фєдю, то Фєдя нас. Дилему сформульовано, шановні Високі Сторони.
Я читав, чекаючи та чіхраючи руки.

3.
Пістолет я запхав за пояс джинсів, під сіру блюзку без рукавів (ту, що з химерними мандалами). Потерті “ранґлєри” заправив у шкіряні “мертензи”, зашнуровані мало не до середини гомілки. Підперезався грубим шкіряним ременем із важкою сталевою бляхою: взагалі-то в ремені потреби не було, але він краще притискав до тіла зброю. А, крім того, у скрутну хвилину цілком реально проламати бляхою чиєсь низьке чоло. Я всією душею сподівався, що до цього не дійде, що ніхто не принесе металевих прутів, не прихопить оберемок київ із набитими в них цвяхами. Сподівався, у них вистачить розуму не робити такого... а мені не доведеться копати когось у лице обкованим носаком саперного черевика. Усім серцем, усією душею я надіявся, що мене не спровокують на такі дії.
Із площі вже линули звуки музики та чийсь п’яненький голос, продубльований мікрофоном. Забава починається, тож
прийдімо й поклонімося Ящірці.

4.
– ... з піснею “Ноу проблєм”! Вітайте його! Левко Дурко! – чоловік із пишними вусами тупцявся на одному місці, бо нога саме заплуталась у мікрофонному кублі дротів. Нарешті він передав мікрофон весело всміхненому, однак дещо розгубленому Левкові Дуркові.
Публіка вже балділа. Входила в раж. А я от відчував страшне напруження. То гарячково вишуковував у натовпі Гладкого Хіппі, то, з надією,– Дзвінку, то, з переляком у животі,– Фєдю. Руків’я різало в живіт.
Раптом із натовпу замахала чиясь рука. Дзвінка, а поруч неї Хіппі. Вони примостились у найдальшому куті площі, поблизу невеличкого муру, викладеного річковим каменем. За муром була трав’яниста галявина із клюмбами й розлогими, щедрими на тінь деревами. Бордюр виявився вельми зручним для сидіння, і бабці, котрі продають молоко, успішно з цього користали.
– Ну як? Ти їх бачив? – тихенько поцікавився Хіппі.
Я заперечливо похитав головою.
– Вони в парку, – відповіла мені Дзвінка. – Сидять, так, ніби на горщиках какають, спльовують і попивають водяру із пластмасових горняток.
– Пєстіка не забув? – знову пошепки спитав Хіппі. Я значуще поглянув на свою матню. Можна було би подумати, що в мене почалася нескомпенсована гіпер-супер-бупер-ерекція. Я підтягнув пістолет трохи вище, щоби він не здавлював так сильно яєчка. Те, що Фєдя й иньчі гопніки бухали десь у парку, трохи мене заспокоїло.
– Ну шо? Коли починаємо?
– Спершу трохи постоїмо тут, замельдуємося. Тоді у парк іду я. Тоді біжиш ти, трохи згодом Хіппі.
Ми посиділи ще зо чверть години, вислуховуючи, як глядачі беруть участь у різних конкурсах та змагах, вдумувалися у спів Левка Дурка, накладений на гру духового оркестру для випускників, зрідка перекритий гуркотом грому. Чекати далі було несила.
Нарешті Дзвінка стисла кулаки і тихо сказала, що йде. Мені задерло в горлі: забава починається. Тривога моторошно пестила сечовий міхур. Ми побажали їй щастя; дивлячись услід зникаючій у натовпі фігурці, я раз по раз облизував пересохлі губи. За кілька хвилин іншою вуличкою для здійснення самі-знаєте-чого побіжу я сам.
Перед тим, як зникнути за рогом, Дзвінка озирнулась і помахала рукою. Тривога темною павутиною вкрила її лицею.
Ми замахали їй у відповідь.
– Ти боїсся? – поцікавився Хіппі.
Я прислухався до свого нутра. Так, ти боїсся, відповіло моє нутро.
– Та нє... – відказав я. – Ну все, за п’ять хвилин ти відчалюєш також.
– Еге. Тримайся!
Я теж махнув рукою на прощання (хоча яке тут, до біса, прощання? Хвилин за двадцять знову будемо разом...) і бадьорим кроком занурився у вузьку тінисту вуличку.
Коли все навколо чорно-біле, а ти йдеш вуличкою з одностороннім рухом, почуваєш себе персонажем із похмурої уяви Кафки. Ані вітерця, лиш безбарвна сіра парнота. Десь зі сцени, після чергового шляґера Левка, почав промовляти громовим голосом, кращий футболіст Мідних Буків, бомбардир ф/к “Аннігілятор” Остап Кумик, відомий серед уболівальників як Золота Бутса. Він подобався мені, бо цікавився більше футболом, аніж пацанізмом.
За кілька хвилин я про всяк випадок перейшов на біг, ловлячи внутрішнім вухом стогін тривоги, вивчаючи на слух фізіологію її росту. Дзвінка, як там вона? Із вузесенької вулиці Людкевича я вискочив на широкий, засаджений декоративними кленами проспект Паші Анґєліни, довгий, мов пітон Каа, найкращий корєфан Мауґлі, людського дитяти. Через його довжину мене почала прихоплювати печінка. Чомусь подумав, що Хіппі зараз стоїть собі й цигаркує, як ні в чому не бувало... а як же побіжить він? Не витримавши темпу, я перейшов на швидкий крок. Замріяно почав розглядати затягнуте небо, а, опустивши очі додолу, побачив картину, від якої температура підскочила ґрадусів на десять.
На перехресті проспекту Паші Анґєліни й вул. Комунарів засіла ціла банда: я розгледів Сєрого, Зеника-старшого, Ігорича і ще кількох почварок того ґатунку, з якими я не наважився би спацерувати темним парком тет-а-тет.
Фєді не було, і я не міг розібрати, тішитися цим, чи ні. А що як Дзвінка саме зараз вбігає у халабуду, гарячково перебирає лахміття, знаходить ізолєнту, лопату... і жодних слідів пістолета! Я похолов, збагнувши гіркоту прорахунку. Дзвінка потрапила у пастку, а я навіть не можу витягнути тую люфу, бо всі заяви – стріляти у повітря і т.д. – на перевірку виявилися суцільним блефом. Якщо я засвічу зброю, а Фєдя зненацька щезне, то... То висновки будуть більш ніж очевидними.
Треба пришвидшити крок і приготуватися чкурнути у будь-яку хвилю. “Може, – закралась у груди надія, – може, без ватажка, сиріч без Фєді, вони не стануть чіпати якогось там волохатика?”.
Майже біжучи, я пройшов повз їхню купку: насмішкуваті вишкіри, лиховісні смішки, шепіт, невідривні погляди. Хтось позаду мене став – тихенько хруснули коліна. Я зрозумів, що найкращий час для втечі вже прогледів.
– Ей, пацан, п-с-с-с-с... – тихцем заговорив той, що взявся мене переслідувати. Не інакше, як Сєрий. – Слишиш? Дєло є. Чєкай... падажді...
– Немає часу, – промурмотів я, прискорюючи ходу.
Несподівано Сєрий забіг перед мене і сильно штовхнув плечем.
– Я тобі зара’ найду врємя! Падажді, ти шо?.. Пацани хочють с табой пабазаріть...
Я відскочив, але Сєрий схопив мене за руку і професійно заламав її за спину, від чого в моїй голові замерехтів цілий феєрверк іскор.
– О, блядь, Фєдя тобі таке здєлає! Тобі піздєц, пацан, атвєчяю!
Мені хотілося прорипіти йому в лице, що я ніякий не пацан, але в ту ж мить Сєрий упіймав мою другу руку,
(що ж тепер із Дзвінкою? Він її)
якою я вже замірявся
(зґвалтує там, у халабуді)
заїхати кудись по ворожій печінці.
– Знаєш шо, хіпарь? Вони пішли з твоєю поблядушкою їбатися! Фєдя вже її в десятій позі грає!..
Я загарчав, уявивши себе на якусь мить лютим зубастим звіром зі здоровенними пазурами, здатними роздерти в шмаття будь-якого сучого сина. Штовхнув себе в обіймах Сєрого до стіни, намагаючись розчавити його власним тілом. Десь далі, під кленом, випрямилось іще кілька гопніків; вони відчули, що все пішло не так, як планувалося. Це додало мені сил. Хоч із лівої й надалі виривався лютий біль, пальці нападника ослабли. Між моєю спиною та стіною брудно лаявся зачавлений Сєрий. Пістолет, якого я не мав права витягувати, дер шкіру на животі й дряпав прицілом яйця. Я ще раз гупнув Сєрого спиною, і той випустив руку. Замість того, щоб утікати геть, бігти на допомогу Дзвінці, втекти від прибуваючої гопівської підмоги, я що було моці копнув Сєрого по господарці – саме так, як і уявляв собі: сталевим носаком черевика. Сєрий тоненько, по-дівочому завив, сповзаючи стіною, як харчок. Швидкий удар мені у голову – від незнайомого пацана, удар кастетом десь між вухом і потилицею. Тепер гавкнув я: перед очима все почервоніло, і я боляче зіткнувся з асфальтом. Гоп діяв дуже швидко – мабуть, мав найбільше досвіду. Він копнув мене в живіт. Мої бебехи неначе віднесло вбік бомбою, від чого у грудях зникло повітря. Я почав судомно ковтати ротом, нагадуючи поранену рибину, відкочуючись при цьому від злої ноги у мешті. Встиг побачити налякане лице Ігорича, який не знав, куди себе подіти. Я відкотився від чергового копняка і зірвався на ноги, пробуючи бігти. Незнайомий гопнік кинувся за мною. На ходу я витягував ремінь,
(лиш би не випав пістолет, інакше капець)
у голові гув рій джмелів, а за ковнір сповзала цівка крові. Нарешті вивільнив пасок, запхавши поглибше люфу. Гоп, напевне, вирішив поквитатися за страдаючого Сєрого, бо не відступав ані на крок. Він доганяв мене, тому що був повний сил та алкоголю, а я біг кривезними синусоїдами, не маючи змоги вирівнятися після подачі у вухо. Зненацька гоп копнув мене по п’ятці, майже догнавши. Я покотився хідником, здираючи об асфальт шкіру на ліктях. Але відразу ж зірвався на рівні й засмалив грубою шкірою ремня тому по писку. Якраз по найболючіших місцинах – зачепив клапоть вуха, розпашілу від гарячого бігу щоку, вигнуті губи. Хлопець заскавчав, точнісінько, як поранений пес, і впав на коліна, притуливши руки до лиця; десь із-під мізинця виступила кров – гадаю, варґу я йому порвав. Нехай дякує, що не поцілив бляхою.
Більше гопів гнатися не сміло: їх лідери, побиті, як собаки, зойкали за спиною.
Пробуючи не слухати джмелів у черепі, я збігав униз, розглядаючи червону кров на чорно-білій, безколірній руці.
Нарешті вибіг за межі міста. Кров змушувала неприємно пульсувати судини в очах, а місце за вухом зробилося тривожно-гарячим, хоч юха вже й не цюркотіла. Тримаючи, мов дохлу зміюку, ремінь, я витяг пістолет і вбіг у хатину.

5.
Протягом якоїсь жахної секунди я не міг втягнути в себе повітря – на землі лежали два тіла, хлопця та дівчини. Язик розпух у роті, наче жмут паклі у підвалі, але я придивився уважніше. Дівчина, яку я на мить сприйняв за Дзвінку, була у довгій сірій сукенці з бантиками й стрічечками, тоді як моя подруга (вона була кольоровою – це я добре пам’ятаю) сьогодні в легкому платтячку кольору зеленого авокадо в сутінках, чи, може, води в Тасманському морі.
Суконка на дівчині закотилась, і були видні квітчасті трусики. На внутрішній стороні оголеного стегна я побачив розкішний зразок целюліту.
Я підійшов до неї. Перевернув із живота на спину. До її розпухлого лиця з розмазаною косметикою додалося кілька прилиплих соломинок, якими був устелений діл цієї будки. Від дівчати валив пресильний спиртовий дух. Вона розплющила затуманені очі й посміхнулася. Потім, утямивши, що я не той, за кого мене прийняла, насилу стала рачки і зі стогоном піднялася на непевні ноги. Вона тяжко дивилася на мене – гадаю, пробувала упізнати в мені свого однокласника. Дівчина сперлася об дощану стіну і потерла долонею лице.
Тим часом я підійшов до хлопця у чорних вельветах й дорогій сірій маринарці. Цей теж орав носом землю. Я перевернув його на бік і з відразою побачив, що на білій сорочці, строкатій краватці та карточці-квітці “ВИПУСК-1993” засихало білувате блювотиння, від котрого йшли нестерпні міазми. У риганині я розгледів дрібні кубики моркви, ковбаси і пожмаканий зубами зелений горошок. Не інакше, як король застілля олів’є.
Я зайшовся хляпати його долонею по писку, приводячи до тями. Хлопака щось непевно замуркотів і почав із заплющеними очима вставати на ноги. Не втримався і впав. Від нього тягнуло прокислим вином. Я знову почав роздавати плескачі, як озвалася дівчина:
– Не трогай Андрюху! – мовила вона низьким голосом і тихенько гикнула. – Ой блін, – прошепотіла вона, потираючи чоло й облизуючи пересохлі губи.
Я вже підняв Андрюху за пояс, і тепер він дивився на мене таким самим, як і в дівчини, поглядом. Він мовчки шукав чогось очима, коли дівчину зігнуло навпіл, і вона вернула свій обід прямісінько на лаковані мештики.
– Давайте-давайте, валіть звідси, – підганяв я несподівану пару. Нарешті хлопець натрапив на те, чого шукав: пляшку самопального коньяку “Слинчєв Бряґа”, буцімто чеського, а насправді турецького розливу. Хотів було прикластися до горла, але скривився від запаху й пішов до світлого прямокутника дверей. Дівчина вхопила його попід руку й попленталася геть. Крізь шпари поміж широкими теплими дошками я спостерігав, як ті двоє ідуть дорогою на цвинтар.
Я сів за дверима, так, щоб мене не було видно тому, хто нагло вривається досередини, наготував пістолета і став чекати. А Хіппі й Дзвінка сьогодні кольорові, пригадалось мені.
Усе було чорно-білим.
Я чекав, слухаючи, як росте мій страх.

6.
Вбіг захеканий, зарум’янілий Хіппі.
– Вони... вони ух... вони вже зараз тута будуть! Тс-с-с!
Я знову причаївся за дверима, Хіппі позаду мене. Кольори... вони не повернулися, ні – просто чорно-білий фільтр замінили на оранжевий. У халабуді панувала страшенна спека, яка наче перебувала в гармонії з оранжевим кольором. Я відчував, як повільно зупиняється час.
Хіппі штурхнув мене кулаком у бік: вже зараз, приготуйся.
Несподівано – настільки, що я аж здригнувся – благенькі двері розчинилися, боляче гепнувши мене по плечу. Влетіла Дзвінка. Вона трималася за правий бік, нагнувшись, щоби трохи зменшити біль. Вона могла тільки показати рукою на двері, злякано на них дивлячись.
Ті вдруге рвучко відчинилися (дякувати, я вже відсунувся), і всередину зайшов Фєдя. Мене пройняло жахом.
– Ну шо, блядь? Фанарь тобі? Аблом? – спитав той, не зводячи з дівчини очей. Ну, пройди крапельку вперід, щоби я зміг закрити двері. Давай!
Фєдя дав крок уперед.
– На хуя ти побігла? Я ж...
Я беззвучно випростався за його спиною і що було сили ввалив по потилиці руків’ям. Від удару Фєдя буквально склався, як старий матрац, і дуже пластично сповз на діл, не перестаючи лаятись і кричати.
Взагалі-то у всіх фільмах після такого втрачають свідомість. Можливо, я вдарив надто ніжно? Фєдя стояв рачки, трусячи головою, як пес, котрого в носа вжалила оса. Забувши, що у нас іде далі за планом, я копнув ногою під дих, поваливши того на солому. Нарешті Фєдя побачив мене, і в його очах спалахнуло розуміння.
– Я тебе замочю, сука! – прогарчав він, але я націлив на нього дуло, а Гладкий Хіппі копнув у груди.
– Заспокійся! Не нервуйся, – то, певне, стосувалося обидвох. – Дзвінко, тримай дуло, а ми його зараз змотаємо!
Я передав пістолета Дзвінці. Вона взяла його обидвома руками, випняла нижню губу і здмухнула з лиця пасмо волосся, що вибилось із косички.
Фєдя, хоч і збагнув, що потрапив у пастку, наразі не осягнув її серйозності. Він із презирством глянув на пістолет і промовив, готовий кинутись на мене:
– У мого дєда є такий! Стартовий! – він майже стрибнув на мене, як Дзвінка швидко підняла руки з пістолетом вгору й натиснула на курок.
Її руки шарпнуло вниз водночас із заглушливим пострілом. Фєдя здригнувся й замовк. Із дула завився кислуватий димок. Можливо, саме тоді я побачив перший страх на його білому й пористому, як сир, лиці.
– А тепер завали мордяку й не рухайся, – процідила злісно Дзвінка.
– Ти не вистрілиш у мене, поняла? Блядь дурна!
Дзвінка й справді не вистрілила, але я не втримався й копнув ногою в лице. Під п’яткою щось хруснуло. Фєдя притис руки до носа й дико заверещав.
– Ди беді доса здобав, БІДЕР!
Останнє слово я почув дуже чітко, тому й подумав, що Фєді мало. Копнув ще разок.
– Хочеш більше? Нє? Ну то сиди тихо.
Фєді просто не вірилось, що його влади вже немає. Для себе він продовжував бути Великим Винищувачем Хіпаблудів. Може, копнути втретє? Щоби не надумав утекти?
Дзвінка мене випередила, сильно влупивши дулом по голові. Такого Фєдя стерпіти не міг. Він спробував зірватися на ноги і дати всім, м’яко кажучи, прочуханки, але мої носаки та каблуки Хіппі відрадили його від подібних ексцеців. Фєдя жалібно завив, тримаючись за ніс. З-під пальців юшила кров.
– Хіппі, – нарешті розліпив я губи. – Давай ізолєнту.
Гладкий Хіппі якось ніяково залишився нерухомим. Глянув через плече, ніби шукаючи щось поглядом, і знову завмер.
– Чуєш? Давай, старий. Зв’яжемо його. Ну?
Нарешті Хіппі винувато промовив:
– Міську, я забув її сюда принести. Разом із лопатою.
Фєдя – повалений божок – злякано переводив погляд з одного лиця на інше.
Я голосно зітхнув. У мене вже не було сил щось казати. Вся лють на Фєдю вийшла з тими злими копняками. Залишився нерозчинний осад тривоги.
– Ну як ти так? – спитав я втомлено. – Я ж учора нагадував...
Дзвінка розгублено стріляла очима то на мене, то у бік нашого полоненого, продовжуючи міцно стискувати зброю.
Я втомлено пляцнув себе долонею по лиці. Хотілося махнути на все рукою і сказати Фєді: “Гаразд, старий, ми просто невдало пожартували. Більше не приставай до Дзвінки, о’кей?”. Із кожною хвилиною це бажання дужчало. Щоби не підкоритися його упертому поклику, я промовив:
– Гаразд, пильнуйте його добре, аби не втік. А я зганяю за ізолєнтою.
Обличчя Хіппі набрало ще затравленіших рис та відтінків. Він нахилився до мене і прошепотів, зиркаючи на Фєдю:
– Старий... розумієш... без ТЕБЕ Фєдя втече, май ми при собі хоч кулемета... Він не боїться нас. Він боїться ТЕБЕ. Ти підеш – він утече.
– А шо ти пропонуєш? Залишити його і піти додому пити чай з пляцками? Сказати: “Давай якось пізніше, Фєдь. Ми сьо’дні лєнту забули”, та? Давай іди.
Раптом озвалась Дзвінка:
– Міську, давай піду я. Я не приверну такої уваги, як Хіппі.
– А якшо там ще будуть ці гопніки?
Відповів Хіппі:
– Міську, я проведу її. Тим паче, ізолєнта схована в мене під вікном на хаті. Ти сама би не знайшла, – це вже адресувалося Дзвінці.
Спершу та спробувала щось заперечити, але хутко змирилася й дала мені пістолета.
– На, стережи його добре.
Вона легесенько поцілувала мене в губи й пішла до виходу. Хіппі слідом. Їх побачать удвох. Це видавалося правильним, хоч я й не міг пояснити, чому.
У хавірі залишилися ми двоє й пістоль поміж нами. Я зовсім не був упевнений у тому, що Фєдя боїться мене. Тепер він уже сидів рівно, не зводив із мене чіпких очей, рогівка яких запеклася від ненависті; сидів і розминав кісточки пальців, як це заведено робити у забіяк перед сутичкою; о ні, я зовсім не впевнений, що той скурвий бик мене боїться... Я повільно переконувався в одному: це я боюся його. Незважаючи на те, що нас розділяло п’ять метрів прогрітого простору і чотириста грамів холодної сталі. Із центру долинали звуки попсової дискотеки, яку раз по раз заглушував постріл грому.
Усе буде добре, заспокоював я себе. За півгодини прийдуть Дзвінка з Хіппі – і це лайно попливе у найкращий світ.
За кілька хвилин на обличчі мого ворога заграла легка посмішка. Ця класична, академічна усмішечка, яка за все його життя ні разу не віщувала чогось хорошого. З такою посмішкою він підходив, бажаючи трохи розім’яти на комусь свої руки.
Я чув: напруга наростає. Здавалось, у буду запхали невидимий ґенератор Ван дер Ґраафа. Вмить стало незатишно у цій просоченій пилюкою оранжевій спеці. І ця напруга з
(ящірки)
нізвідки...
Усе буде добре, заспокоював я себе.
Усе й справді було добре. Минула чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж – і вони повернуться. Я дивився на його білу
(але на оранжевий манер)
сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.
Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.
Тоді неприємності й почались.

Розділ 10.

1.
– Вам усім пізда, поц. Я тобі базарю.
– Сиди тихо, – стримано відповів я. Деякий час він мовчав.
– Твоя дєвка мене хочє.
– Та ну?
Він сплюнув кров’ю.
– Та. Коли та сучька сказала, шоби ми йшли сюда тікі двоє, я бачьив, шо було в її очях. Вона хтіла мене.
Я промовчав. Бо чув: скажу не те.
– Чюєш, мудак? Вона тобі розказувала, як я її чють не виїбав у школі?
Я не реаґував. Косив очима на шпарини, крізь які виднілися блимання блискавиць. Дивився, чи не йдуть ще мої.
– Нє? Ну, блядь! Значьить, вона мене в натурі хочє, – Фєдя скривився у неприємній посмішці. Мені все частіше свербіло копнути в ту підленьку усмішечку, розчавити її каблуком, проламати всі зуби й примусити Фєдю проковтнути їх усіх – один за одним. А потім ще вискочити на грудну клітку і втерти її в порох, розмазати його лице по землі, лиш би стерти, стерти геть ту лиховісну посмішку, від якої в мене ворушилося волосся на шиї.
– Знаєш шо, поц? Я тобі розкажу, як усе було, якшо та сучька не захотіла. Знаєш, шо ше? Я буду їбати її ше сьо’дні вечором. Коли ти здохнеш. А перший раз я трахну її в тебе на очях, шоб ти здох від заздрості. А після твоєї смерті – шо десять хвилин, до самого ранку. Пойняв, ти, поц?!
Я сильніше стиснув ручку пістолета. Курок вмостився прямісінько під пальцем – мій новий маленький друг, який тільки й чекає, щоби на нього натиснули.
– Ти, мудак! Чюєш, шо я базарю? На твоіх очях! Бо тобі, кастрату, вона в жизьні не дала би, будь ти хочь сто раз її друган! В натурі, поц. Я просто поняв, яких пацанів дєвкі в натурі хочють... Ти копнув мене в носа, – ніби щойно нагадав собі Фєдя.
Я кивнув.
– Я тебе за то замочю, – проконстатував він ймовірний факт. – Замочю, і ніхто навіть не буде знати. І знаєш шо?
Я міцно стис зуби.
– Знаєш шо, мудак? Твоя тьола в мене буде по десять разів на день раком ставати.
– Заткни рило, – процідив я крізь стиснуті зуби.
– Ти ж гомік, пра’? Ти, і той твій волохатий підар-кєнт. Вона тє в жизьні не дасьть, а я буду її грати, скільки захочю, і коли захочю, поняв, ти, балбєс йобнутий? А ти будеш дохлим лежати, врубався?
– Завали свій риляк, бо зара’ схопиш кулю в лоба.
– Хрєна з два ти мені цими пустишками шось зробиш! Шо я, пустишок по звуку не відрізняю? Я до тебе доберусь. А потім – до неї. Знав би ти, які в неї м’які соски...
– Ти заткнешся сам, чи мені тебе тут притишити? Думаєш, я...
– Коли провести по них пальцем, вони тверднуть...
Я дивився поверх нього, на покриття буди: три балки, сухі й трухляві, як сірнички. На балках тримається весь дах (не слухаю). Дах складений із (не слухаю!) соломи. Солома стирчить з-під (не слухаю!!) балок у різні боки. В кутку халабуди – стара, хитка табуреточка (не слухаю!!!) домашньої роботи, притулена до стіни. Я визирав крізь шпари, вивчав фактуру дощок, рельєфність скалок – робив усе, щоби не слухати... не чути.
– Знаєш, шо мене тоді попросив зробити Сєрий? Він сказав, щьоби я розвів їй ноги...
Ще трохи, не звертай уваги на придурка, медитуй на грозу, просто...
– ...бо він хочє запхати їй туда п-п-п-п... – Фєдю почало трясти від реготу.
– ПАЛЬЦЯ! ХОЧЄ ЗАПХАТИ ЇЙ ТУДА ПАЛЬЦЯ, ТИ, УРОД ПАТЛАТИЙ, ДА? І СЄРИЙ ЗАПХАВ ЙОГО, А Я БАЧИВ КОЖНУ СКЛАДОЧЬКУ...
просто...
– ЕЙ, ДЕ ТИ?! ЧЮЄШ, МУДАК? ВОНА АЖ СОЧИЛАСЯ, Я БАЧИВ ТО НА ВЛАСНІ ОЧІ!..
Я зірвався з місця – блискавично, так швидко, як лишень дозволяла земна реальність – і навідліг уперіщив Фєдю пістолетом, десь далеко усвідомлюючи, що кричу на все горло, а сльози затікають до рота.
Один удар Фєдя отримав сповна, але чому я не втямив, що мене на таке й провокували? Він врізався мені головою в живіт, а зверху, по шиї, гупнув руками, зчепленими в замок. Затим прийшовся боксерський гук у скроню, і я пірнув у глибоку темряву.

2.
Вибух грому десь під вухом. Довжелезний, ціла музична фраза.
Хоча ні. Я прийшов до тями від легких поплескувань по щоці. Плескачі, котрі у безсвідомому стані видавалися мало не ніжностями, насправді були лютими ляпасами.
Чорно-біле лице Фєді, від якого разило перегаром, нависало наді мною. На обличчі, немов розарій у квіту, буяла дика, непідробна радість. Такі веселощі не пророчать нічого доброго. Лице то потрапляло, то зникало з фокусу.
– Давай, вставай, підер ванючій! – Фєдя шкірився ще веселіше. Я спробував зіп’ястись на ноги, але на власну прикрість зрозумів, що руки за спиною надійно зв’язані. Не сумніваюся – моїм ременем, біс його забирай.
– Вставай! – він не надто сильно копнув мене в ноги. Збагнувши, що самому зробити таку операцію не під силу, Фєдя шарпнув мене догори за зв’язані руки. На коротку божевільну мить, коли біль впився зубами в плечі, спалахнули і погасли кольори.
Біло-бузковий спалах. І майже відразу відповідь грому.
– Чюєш, казьол? Вилазь сюда, – Фєдя рукою з пістолетом вказав на хитку табуретку. Я звів очі до стелі й побачив ремінь, котрий звисав зі середньої балки. МІЙ РЕМІНЬ, скручений у петлю.
О ні, в це я не вірю, не можу, НЕ ХОЧУ вірити. Бо такого не може бути. Це він так жартує на свій брудний манер. (Така версія більш подібна на правду, їй я довіряю.) Так, це вже дуже подібне на правду... БО...
Грім.
– Шо, поняв, да? Залазь на стульчік, башку в петлю. Поняв?
Я прикинув, скільки часу пролежав без пам’яті. Сливе дуже мало, якщо Дзвінки й Хіппі все ще нема. Чи обов’язково кожен струс мозку супруводжується втратою свідомости? Точніше навпаки... Чи кожна втрата означає струс мозку? Якщо за кілька хвилин почну ригати,
(якщо ти ще будеш дихати)
значить, мені капець. Я хотів сказати Фєді, що він робить усе неправильно, він НЕ МОЖЕ робити все отак СПОНТАННО – ми ж бо скільки готувалися, та й де ж таке бачено, щоби дітлахи убивали дітлахів... Однак я піймав себе на доволі провокативній думці, після чого внутрішній голос замовк.
Фєдін черепок варив досконало, принаймні, у цьому руслі. Що це – рудиментарний інстинкт убивства? Жодних слідів він не залишить. Побоями та пістолетом змусить пропхати голову в петлю. Бо на таке він здатний. О, Фєдю, ми відкриваємо нові площини твого таланту, суко ти дурна.
– Рєзко! На крісло. Чи ти думаєш, я не вистрілю, да? Я провірив, то не пустишки.
Він штрикнув мене дулом у рану від кастета. І знову спалах кольорів болю.
– Ти шо, поц, не поняв? Лізь!
Я глянув на його веселе бліде лице паскудника. Радість від передчуття ЧОГОСЬ ЦІКАВЕНЬКОГО. Моє серце вило з розпуки, бо то ж мені доведеться бути ЧИМОСЬ ЦІКАВЕНЬКИМ, розхитуючись у конвульсіях від удушення.
Ногою став на непевний стілець. Спалах – грім. Виліз на нього. Фєдя перевів люфу пістолета з мого серця на пахвину.
– А тепер у петлю. Рєзко! – він боляче пхнув пістолетом у те місце, куди цілився. Із зав’язаними за спиною руками (Фєдіним паском, чи як?) я погано втримував рівновагу. Табуретка хиталася під ногами. Я не міг сковтнути слину, немовби у мене миттєво виріс зоб. Не було чим дихнути. Концентрація кисню через високу вологу різко впала. Неперервно спалахували блискавиці, але дощу, котрий приніс би полегшення, ще не було. Це вже кінець?
– У петлю.
На ремені я чув запах власного поту й потаємний, нереальний аромат Дзвінки. Звідкіль йому там узятися? Фєді видалося, що я пробую тягнути час, і він сильніше надавив на дуло. Щоби пропхати голову в петлю, довелося зіп’ястись на пальці. Стопи жалібно застрекотали кісточками. Втримуватися на кріслі в такий спосіб стало ще складніше. Мене повільно огортала паніка. Втрачаючи надію, я закутувався у безвихідь, немов черговий безумний ампакетаж Христо Явашина.
– Затягуй. Петлю.
– Ідіот, у мене ж руки зв’язані.
Він сердито штовхнув стілець, від чого той мало не вискочив із-під мене. Почало нудити.
– Сліди за базаром, а то зара’ задриґаєш ножками.
Від моїх балансувань на кришці табуретки петля затягнулася сама собою. Важка бляха, яка мені колись так подобалася, різала в шию. Ноги, хребет від такої незручної пози починали поболювати. З мене котився важкий піт, але я чув не свій запах, а різкий дух Фєді, гострий і незвичний, що нагадував перепалені кавові зерна. Сорочка з малесеньким крокодильчиком
(чи, може, ящіркою?)
посіріла від поту на грудях, на спині, під пахвами. А Фєдя продовжував сяяти, як начищений срібний гріш.
Фєдя сів спиною до дверей. Так, щоби добре бачити моє лице. Поклав пістолет собі на коліна.
Сухожилля та литкові м’язи вже гуділи, як перетягнуті струни. Гарячий біль лишень починав клекотати. Тягнуло спину і шию. Тепер я панікував не на жарт. Блискавиці спалахували, роблячи темне чорним, а світле – геть чисто білим. Литки занили, перетворившись на пекучі шматки м’яса.
Фєдя враз посуворішав.
– Зара’ прийде той твій друган-підарас і вона. Шлюшка. І знаєш шо? Того поца я стукну по голові, а тобі виб’ю стульчік. А з нею... Поки ти будеш здихати на шнурку, я здеру з неї спідницю і зніму труси, як тоді...
Він лиховісно посміхнувся, ледь розхитуючи носаком і без того нестійку підставку. Я спробував стати на повну ступню, але п’яти не дотягувались, а шкіра здавила горлянку ще тугіше. Язик зробився сухим, великим і шорстким, як наждачний папір. Я не міг ним поворушити, дихати ж ставало все важче.
Тільки не піддатись паніці, якщо я почну розхитуватися тут, на стільці, я поламаю його, й тоді... Але про паніку забути неможливо.
Спалах блискавки. Страшенний грім. За громом чутні фантасмагоричні звуки: Афрікан Сімон виспівував коронне “кукарелла”, що посилює сюрреалізм ситуації. Ось так: не копай яму ближньому свому – може, у нього вже є така. Як боляче, роз’їдає буквально, наче пірогель на голий м’яз, як боляче.
Сили покидали мене наодинці з болем. Вони витікали, немов плазма з еритроцита. На хвилю перестав розуміти, де я. Потім згадав і почав шарпати руками, запанікувавши. Горло стиснуло сильніше, голова буквально розколювалася від задухи, від звуків, від потоку запахів. Повітря, яке я втягував із тихим свистом, затікало у груди розпеченою цівкою. Повітря бракувало. І знову паніка.
Зненацька по мозку хльоснула жахлива за своєю можливою правотою здогадка: Хіппі засцяв і підмовив Дзвінку йти по хатах, мовляв, Місько побачить, що нас довго немає, то й піде собі додому також... Бо Фєдя, мовляв, уже дістав своє сповна...
Хай йому трясця, таке ж ДІЙСНО могло статися! Ба може й сталося! Гладкий Хіппі не витримав напруженості ситуації й здав позиції. Адже міг? Цілком міг... Все, тоді кінець.
Я повільно, дуже повільно опустився на стопи, стараючись на секунду зняти напруження з литок. Відразу ж перед очима зароїлися чорні мушки, які все перемішали. Вони почали переростати в страхітливих рябих метеликів – зелені, жовті плями на сітківці. Я зробив останнє зусилля й знову випростався.
Фєдя поглядав на мене з відвертою цікавістю. Спокійне лице відстороненого обсерватора. Легке тікове пошарпування кутика лівого ока. Ох, як хочеться сісти на землю, дати ногам перепочинок, ковтнути мокрої-мокрої води, подихати на повні…
Фєдя замислено похитував ніжку стільця своїми стопами, чимраз збільшуючи амплітуду. Я тримався з останніх сил, ось зараз біль стане нестерпним настільки, що я збайдужію і зіскочу з табуретки сам, лиш би дати спокій ногам... як болить, як болить, як болить... Просто повисну в петлі, тільки не цей пекельний вогонь у м’язах.
(біль сильний, як ін’єкція напалму внутрім’язево)
– Ну всьо. Думаю, з тебе хватить нанині.
Ох, ну нарешті, подумав я, НАРЕШТІ все закінчується! А я так переживав, думав, Фєдя й справді здатен утнути щось таке небезпечне... Ну, і яким дивом не в’їхав я відразу, що це чорний жартик-відповідь? Фєдя мене більше не чіпатиме, якщо вже сказав: “Насьогодні досить”, можливо, ми навіть поколєґуємо, забудемо всі давні образи...
Але Фєдя сильно штурхнув ногою стілець, і під моїми ногами вибухнула порожнеча
ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК
Я відчув, як сечовий міхур не витримав, але ж серед вішальників кажуть і не таке буває трапляється полюція
(Боже я й справді відчуваю оргазм найсильніший за все своє життя от чорт я справді кінчив!)
а буває й випорожнення кишківника а не якась там безневинна сеча і сперма дихати дайте дихнути шия зелені жовті тюльпани розцвіли зелені тюльпани розквітлі барви
Ремінь нестямно давить на адамове яблучко стискує горло і я чекаю коли вага мого власного тіла зламає перший і розкришить другий шийні хребці о! я чекав цього сухого звуку з нетерпінням а видавалося час зупинився в один момент я відірвався від часу й завис десь між пластами реальностей у позачассі я чітко бачу кожну детальку кожну риску цієї чорно-білої ґрав’юри здається вона навічно закарбується на сітківці
Час рушив знову, двері прочинились, і першою зайшла Дзвінка, несучи в руці лопату. Фєдя причаївся там, де годину тому крився особисто я. Дзвінка голосно закричала, конкуруючи по гучності з громом, коли побачила, хто це витанцьовує ногами в повітрі. Я ж бо вимахував ними, вказуючи на Фєдю. Але надто пізно – він вискочив із пістолетом у руці й направив дуло на Дзвінку.
– Ну шо, сучька, попалася, да? Нє ажидала?
Дзвінка розпачливо скривила рота, і я впевнився, що з цим образом у свідомості я й помру,
(прекрасна блакитноока німфа у платті кольору авокадо, прекрасно-зелена, мов наймолодша коханка Посейдона)
як почувся сильний тріск – інший, відмінний від грому, значно сухіший, і я встиг побачити, як ґвалтовно наближається земля. Від удару об діл я прикусив язик, а колінами заїхав собі в щелепу. Рот затопило солоною гарячою кров’ю.
Фєдя, не втямивши, що трапилося, повернув до мене голову.
Дзвінка, не гаючи ні миті, з розмаху заїхала йому в макітру гострим краєм рискаля. Ноги у Фєді підкосились, і скинутий божок повалився.

3.
Дзвінка кинулася до мене, наче то не вона щойно розкроїла лопатою Фєдькову голову. Вона спробувала розмотати ремінь на руках, у той час як Хіппі стягував мені пояса з шиї. Насичене запахом паленої кави повітря обпікало груди. Нарешті руки вивільнились, і я обережно притулив їх до горла, що пекло й стогнало від болю.
Я плавав десь дуже далеко. Дзвінка обціловувала мої фіолетові затерплі губи, сіре, як попіл, лице, шепотіла: “Я так боялася, так боялася” і тихесенько плакала, стискаючи мої долоні, холодні й німі.
Я не міг промовити ні слова, бо повітря буквально шматувало горло на смужки м’яса. Здавалось, я дивлюся на світ через перевернутий бінокль. Повертаючись і знову відпливаючи у мряку, я залишався байдужим до її розпачливих сліз.
Нарешті мене закинуло у суху темряву, де мешкала безболісна тиша.

4.
Це було як випливання з чорних глибин Стіксу на прозору поверхневу водичку. Я стис її долоні й спробував сісти. Голова йшла обертом, горло й шия стогнали вогняним дуетом. Вітайте мене, многогрішного, у світі кольорів...
Я боязко торкнувся шиї, дивуючись, наскільки та розпухла. Спробував сковтнути слину, але це відізвалось у горлі гострою різзю. Я навіть не міг нормально сплюнути, тільки трохи висунув язика і здув із нього мокроту.
Дзвінка й Хіппі курили. Обоє виглядали не на жарт переляканими. Кольори, я зауважив, були лише на Дзвінці. Бо тільки вона зараз мала для мене бодай якийсь сенс, саме зараз, коли так просто повернути це відчуття у потилиці й знову зануритись у тиху темряву, де кличуть.
Вона притулилася до мене так, що я відчував передпліччям її груди. Сенс був у ній, зеленій ундині, морській нереїді, у її кольорі в чорно-білій буденщині реальності, у її теплі, у справжньості її тіла, яке існувало насправді.
Я вдивлявся в її блискучі розширені очі, до яких так пасувало платтячко, я не хотів
(повертатися у порожнечу де кличуть)
залишатися без неї.
– Шо з Фєдьою? – видихнув я обережно.
Дзвінка змовчала, тільки тицьнула пальцем у груду в куті халабуди. Розповідати взявся Хіппі:
– Ми йшли навмисне за містом, шоби нас ніхто не бачив з лопатою. Ми думали... е-е-е-е... я думав, шо всьо о’кей. А потім підходимо ми, першою заходить Дзвінка і починає пищати. Я ні чорта не втямив, заходжу за нею, ну і... – Хіппі сковтнув слину, – ...ну і бачу: ти висиш. Я подумав, обман зору якийсь, бо в хавірі темніше, ніж надворі… А потім мене як під дих влупили...
Дзвінка погасила недопалок і поклала мою голову собі на коліна. Вона відвернула лице до стіни.
– О, а тоді все й сталося, – продовжив він. – Фєдя вийшов з-за дверей, шось сказав, я не почув, шо, бо саме вдарив грім. Я ше подумав, що нам всім прийшов кінець. А ти все махав ногами, і балка, на якій ти висів, трісла. Фєдя повернувся, а Дзвінка... по голові лопатою... Вже по ньому, Міську. По Фєді. Я провірив: не дихає. І серце не б’ється.
Дзвінка не сказала протягом розповіді ні слова, тільки зрідка жалібно дивилася на мене, немов просячи вибачення.

Ми таки зробили. Ми позбавили життя ту скотину. І, хоч не я зробив це особисто, відчував дивну внутрішню спустошеність. Ніби вичавлений лимон. Звичайно, мені не шкода того покидька і, як наразі, я не шкодую, що він здох. Врешті-решт, хто якихось півгодини тому спробував повісити мене на власному ремені?

– Давайте почекаємо ще трохи, щоби засутенілось. А там понесемо його в болото, – промовив я тихо, боячись накликати черговий напад болю.
– Там все затягнуло хмарами, – кинула Дзвінка. – Вже практично темно. Можна хоч зараз нести. Народ балдіє на дискотеці, – її голос ледь тремтів.
Я знову спробував піднятися, на цей раз успішніше. Фактично на даний момент мене турбувала тільки шия, та ще литки, які голосно заволали від болю, коли я спробував пройтись. Але то дурниця. Сподіваюся, через кілька днів я зможу вертіти й головою.

5.
Фіолетовий колір.
Болото стояло прямісінько перед нами. Без особливих зусиль його можна було би сплутати з невеликою гірською галявиною, якби не чималі калюжі води ближче до центру та невисокий тин із довгих палиць, попід які легко пролізти. Я підібрав із землі невеличкий патик і спробував запхати його у трав’янистий ґрунт за тином. Спочатку тика лізла повільно, як у розкислу землю, а через якусь мить повністю занурилась у підґрунтову воду. Земля під “мертензами” мокро хлюпала.

Дзвінка вийшла з халабуди перевірити, чи нема поблизу кого зайвого. Із проламаної голови нашого знайомого набігло чимало крові, але мені здалося, що череп пошкоджений зовсім несильно. Я попросив Хіппі перекопати ту землю, де крові було особливо багато, проте спершу сам старанно промочив її Фєдьковою білою сорочкою. Сумніваюся, чи приховає перекопана земля наші злодіяння, але спробувати варто. На перекопаний і наново втрамбований діл я насипав свіжої соломи зі скирти, що стояла надворі поруч. Поставили табуретку на місце. Я знову заперезався ременем, прихопивши Фєдьковий зі собою.
Дзвінка стежила, чи ніхто не йде.
Ми крадькома перенесли тіло у затінок дерев. Там, у сховищі, я міцно взяв трупа за ноги, а Хіппі – за кисті. Важкий, до біса.
Тіло тягнули не дорогою, звісно ж, ні. Обхідним шляхом без стежин. Зупинялися кожні п’ять хвилин відпочити, бо мені голова йшла обертом і сильно нудило. Один раз я виригав скупим обідом.
Хіппі нервово здригався, гадаючи, що нас накрили.

6.
Спалах блискавки. Грім.
– Ну шо? Жбурляємо його і пензлюємо додому, нє?
Ми з Хіппі скинули черевики, щоб їх, бува, не засмоктало, і по черзі перелізли через тин. Дзвінка допомогла перекинути тіло на ту сторону. Я ж усе розмірковував, коли воно, до біса, почне остигати. Ми грузли босими ногами у мокрій траві, крізь яку проникав холод і дух болота – важкий і гострий.
– Хапай, Міську.
Я взяв.
– Давай розхитаємо його, шоби дальше закинути.
І ми розхитали тіло, як, пригадується, тато з дідом не раз розхитували в дитинстві мене.
– І р-раз... і два... і тр-р-ри! – тіло важко, невисоко злетіло в повітря й так само важко бухнуло на ґрунт. У трьох метрах від нас. І болото відмовилося засмоктувати його.
Кілька хвилин ми стояли абсолютно нерухомо; мовчали, силкуючись зрозуміти, чому наш геніальний план з потопленною головного доказу взяв і не спрацював.
– Чорт, а він не тоне...
Мені прийшло в голову, що нерухоме тіло може пролежати на поверхні болота до кінця літа. А ми не можемо підібратися ближче, щоби достойним чином перепоховати нашого колеґу.
За моєю спиною Дзвінка розпачливо вдарила себе по нозі.
Хіппі з тремтячою губою спитав:
– Міську, а що тепер?
Я знизав плечима. Сів на тин, обмірковуючи ситуацію.
– Спробую помаленьку підійти до нього, тримаючись за зв’язані ремені. Якщо почне засмоктувати мене, швиденько витягнете. Я візьму рискаля і трохи розпушу під ним ґрунт.
Вони зв’язали докупи пояси, і я, немов новачок-сапер, обережно, дуже повільно порачкував до трупа. Ямки, що залишались на землі від моїх долонь, неквапом наповнювалися водою.
Спалахнула блискавка.
Я дивився собі під руки, щоби не провалитись завчасу. Несподівано Дзвінка голосно скрикнула.
– В-в-в-в... він!
Я повернув голову, продовжуючи стояти рачки.
– Шо, Дзвінко?
– Він! Порухався! Підняв руку й опустив! Він живий! О, ЗНОВУ!
Я глянув на тіло. На секунду мені здалося, що я от-от прокинуся від невдалого сну. Фєдя, якого ми вважали передчасно усопшим, зараз ворушив рукою, силкуючись встати. Дзвінка скрикнула ще раз, притисши побілілі руки до рота. Я вкрився великими мурашками, а серце закалатало, як після ін’єкції адреналіну в міокард.
Демонічний Фєдя, спершись на руки, сів і тепер трусив головою, мабуть, пробуючи в’їхати в суть подій. Він підняв лице (блискавка надала його шкірі неприродної синявості) і з диким виразом озирнувся навкруги. Кров повністю залила ліве око, і Фєдя рухав ним, наче риба.
Раптово наші погляди перетнулись. Я побачив там смерть і відвів очі першим. Неймовірно, але Фєдя зіп’явся на ноги і рушив у моєму керунку. Мене спаралізувало. Десь за спиною тихо повискувала Дзвінка.
Фєдя, освітлений спалахом блискавиці, у закривавленій, перемазаній землею сорочці, з бідою надітій мною, ступив два кроки вперед і знову щось проревів. Із неба впали перші дрібні краплини дощу.
Я піднявся на ноги. Мої коліна тремтіли, і здавалось, я от-от впаду Фєді в обійми. Жах, викристалізуваний, наче ґранула кокаїну, всепроникаючий, мов гелій, тік моїми порами замість лімфи. Я підняв лопату навпереваг, тримаючи її, як алебарду. Фєдя наблизився ще на крок. Здавалося, він готується до вирішального кидка, щоби забрати мене на той бік зі собою. Я заніс лопату над головою.
Спалах блискавки. Удар грому.
Грім ще виводив свій реквієм, а події стали відбуватися зі швидкістю смерчу. Із грізним бойовим риком Фєдя кинувся на мене. За спиною запищала Дзвінка. Лопата в моїх руках описала блискучу дугу і врізалася Фєді в ліву скроню, проламуючи кістку, краючи м’які тканини лиця, як застигле морозиво. Фєдя завив, і в цю ж мить ми обидвоє провалилися під воду приблизно по пояс.
Десь позаду метушилися мої друзі, пробуючи витягнути мене з багна... Від холодної болотяної юхи яйця вмить стали тугими й болючими. Відчайдушно, з останньою надією я стиснув пряжку свого ременя. Ривок (відчуваю, як рука мало не полетіла на берег без мене) – і я вже на твердому. Фєдя мукав, розмахуючи руками. Після стількох ударів у нього було щось негаразд із координацією, але від цих поривань багно засмоктувало ще сильніше. Шар ґрунту колихався, ніби трав’яна ковдра на вітрі. Раптом його пурхаючі руки впали на мою гомілку і впевнено потягли до себе. Я заволав на все горло й опустив що було сили рискаль на його передпліччя. З-під металу цвиркнула кров, і хватка послабилась. Я висмикнув ногу й відрачкував подалі.
Дрібна мжичка переросла у грозу. Дощ вперся в землю холодним сірим стовпом. Фєдя продовжував мукати, багно засмоктувало його, а я не міг відірвати погляду від траншеї, проробленої рискалем на його чолі. За кров’ю проступало щось бліде, про що думати зовсім не хотілося.
Кожне з нас спостерігало зі свого місця, що буде далі. Фєдя гріб руками й дер нігтями дерен, силкувався вхопитися за корчики трави, але вони провалювались услід за ним, у чорне озеро води, що розросталось із кожним його рухом. Фєдя мукав, а темрява засмоктувала його все глибше й глибше.
Нарешті під киплячою від дощу поверхнею зникла й ця закривавлена голова.
Я перевів подих, як пекельний Фєдя випірнув по груди. Він виплюнув воду... але відразу ж провалився назад. Тепер уже назавжди.
Залишилося тільки чорне око на зеленому килимкові трави. Від дощу вискакували бульки, які довго не тріскали. Я переліз до своїх друзів. Злива сильнішала, і ми побрели додому.

7.
Проґресивна молодь веселилася під накриттям у клюбі. Старші люде гріли кості біля телевізора, дивлячись капітал-шоу “Полє чудєс”. Хіппі пішов до себе, я, разом із Дзвінкою, – у моє бунґало під кипарисами.
Ми переодяглися в сухе (довелося дати Дзвінці одну зі своїх футболок) і сиділи на теплій кухні. Разом із дощем зникла паркість. Похолодало й прояснилось у голові.
Дзвінка зварила мені манки, як малій дитині. Щось твердіше їсти я би не зміг. Запарила страшенно міцного чаю. Я закалатав нам ґоґоль-моґоль з ваніллю та корицею.
Чай і ґоґоль-моґоль їли на прогрітій за день веранді, не вмикаючи світла, обмежуючись спалахами знадвору. А потім кохалися на старій канапі, бо в нашому віці це люблять робити щодня. Кохалися, щоби забути все на світі.
Гриміло і блискало, напевне, до самого ранку. Дзвінка вся скулилась і притискалася до мене, шукаючи розради; я потребував її тепла, щоби заповнити ту порожнечу, яка утворилася всередині. Ми говорили ще довго, до глибокої ночі – вона щось розповідала мені на вухо і сама сміялась, а я чекав, коли вже заповниться та порожнеча.
Так ми вчились утікати від накоєного. Вчилися жити.

Розділ 12

1.
Дзвінка сказала, щоби ми пішли на прогулянку, бо я надто блідий. У ранковому захмареному світлі я й справді скидався на вицвілого трупа. Горло та боки шиї заплили широкими синцями. Вони не на жарт стривожили мене: сіро-жовті, місцями з червоними прожилками. Під щелепою, куди заскочила петля, затвердли бурі болючі гематоми. Ліве око бажало кращого – геть затекло кров’ю. Весь білок став червоним. Такі-от справи.
Позаду вуха – набряк. Болючий. На скроні черговий зеленавий синець. Загалом я нагадував троля, якому звечора добряче перепало від забобонних і темних селян.
Було ще рано, лиш доходила восьма, але люди, певне, вже ходять. Я начепив на носа великі дзеркальні окуляри й одягнув дощівку з високим ковніром.
Ми пішли на прогулянку.

2.
(Часопис “Патріот”, м. Мідні Буки, число №35 (146), 7 сторінка)

МІСЬКІ НОВИНИ. ПУСТОЩІ З ВОГНЕМ?
Не минув День молоді й без неприємних моментів. У ніч зі суботи на неділю зайнялася копиця з сіном, від якої вогонь перекинувся на дерев’яну криївку для пастухів. На жаль, зливі вдалося зупини пожежу щойно тоді, коли від копиці й хатини залишився один попіл. Обставини пожежі з’ясовуються.

3.
– Я просто думав, шо так буде краще! Бо так і буде краще, – очі Гладкого Хіппі блищали нездоровим збудженням. – Дуже, дуже багато слідів. А так – нічого! Кров!.. Розумієш?! Розумієте, ви обидвоє? Купа крові з його башки. А так – купа попелу. Навіть куля, певно, – і та розплавилася. Ні фіґа не вціліло!
– Ти дурний, Хіппі. А раптом тебе хтось бачив? Як ти біг під дощем зі слоїчком бензину?
– Ніхто не бачив. І тепер пацани можуть мєнтам вішати на вуха хоч тонну макаронів, ні фіґа під нас не підкопають.
– Ти дурний, Хіппі. А якщо хтось додумається?!
Але ніхто не додумався.

4.
(Часопис “Патріот”, м. Мідні Буки, число №39 (150), 11 сторінка)

ДОПОМОЖІТЬ ВІДНАЙТИ
Увага! Пішов з дому і не повернувся Круговий Федір Васильович, 1976 р.н. Одягнутий у чорні джинси, білу сорочку на короткий рукав, на шиї ланцюжок із металевою бляхою з вибитим написом “ІV(Rh+)”. Взутий у білі спортивні кросівки.
Лице широке, бліде, очі карі, волосся темне, коротке, зачіска коротка. Особливі прикмети: на горлі біло-сіра родова пляма завбільшки з сірникову коробку.
Щире прохання усіх, хто бачив пропалого чи знає місце його перебування НЕГАЙНО повідомити райвідділ міліції за телефоном 3-17-33 або 02.

5.
Ми гуляли по мосту, тримаючись за руки, у різкому вранішньому повітрі. Похмуре небо затулила стеля туману. Повітря безжально пахло осінню й близькими холодами. Я подивувався, як почуття можуть сплавлятися в химерну амальгаму: було сумно, зимно і водночас приємно. Пахло ностальгією. Дзвінка поруч, її рука в моїй. У животі тепло й легко. Такий сум і тепло – хіба не це звуть щастям?

6.
Jim:
ми зібрались у цьому древньому
й шаленому театрі
аби поширити жагу життя
втекти від мудрості натовпу вулиць

7.
Ми будемо втікати. Все життя. Від мудрості натовпу й порад родичів.
Будемо носити цеглу й будувати високі мури.

8.
Місто, приховане туманом, цим незрадливим сторожем секретів, все ще перебувало в стані алкогольного токсикозу після вчорашнього гуляння. Річка під мостом стала повноводною і брудною від потоків з гір. Довкола, наче лялечка, сулася холодна тиша.
Я думав, як же воно все-таки легко: ставати поганим. Та хіба ми дійсно були поганими дітьми? Всілякі тітоньки з вуйчиками ох як кричатимуть на нас, коли дізнаються, що отой блакитноокий симпатюлька з не менш блакитноокою кралечкою (справжній пупсик!) вкупі з гітлер-юґендом Хіппі зробили цього літа. Для них ми криваві виродки, гаспидові діти, які безжально вбили свого товариша, хорошого друга, прекрасну людину, надзвичайно обдаровану дитину, чуйного сина й люблячого внука, законослухняного обивателя й заслуженого мешканця Міднихів Бук Федька Кругового.
“Ви чули? Федька застрілили! – Господи, Федька?! Як у когось тільки змогла піднятися рука! Це... це була золота дитина! Такий слухняний... Завжди чемний і ввічливий. Боже, Боже, куди котиться наш світ?”
Достоєвський написав цілу книжку про переживання чувачка, котрий уколошкав стареньку. Ми вбили й нічого не відчули.
Покоління байдужих. Покоління пофіґістів. Але то тільки зовні. Всередині муру ми існуємо, ба навіть живемо.
Чи я шкодую за накоєним? Ні.
Чи мене якимось чином це зачепило?
Ні. Мене це абсолютно не гребе.

Червень-липень 2000