Фізіо не залишило мені вибору і я прокинувся, тим самим приймаючи ряд зобов'язань. Одного разу недоречно народившись, марно було розраховувати на спокій у світі, у якого перед тобою жодних зобов'язань нема. Поява - це вступ у ряд відносин. Неодмінна умова наявності цих відносин і складає появу. Рольовість обов'язкова - і вид, і вік, і стать, і місце перебування, і т.п. А йолопам, які цього не доганяють, або не хочуть доганяти і до яких свого часу я сам належав, життя не надто ґречно швиденько все пояснює. Ці йолопи із завзяттям вибудовують власні палаци із облишених попередниками непридатних матеріалів: кохання, дружби, віри у постійність власних переконань і принципів. Тоді, коли, здавалося б, будівельні роботи закінчено і можна розпочинати царювання, стіни замку раптом починають тріскати. Найбільш уперті чи наївні намагаються зашпакльовувати швидко зростаючі тріщини, ще лаштують підпори, які захаращують просторі зали і спотворюють гармонію архітектури. Не в силі спостерігати, як тікає двірня, заплющуючи очі, вони відмовляються вірити у невідворотність обвалу. Паралізовані жахом, увіп'явшись пальцями в бильця свого трону, вони стають свідками краху ідеалів. Мало хто відважується на відбудову, одного уроку переважно стає достатньо. Я виявився доволі тупим учнем, але тепер і я знав: аби життя принаймні якомога менше тебе "грало", доводилось йти на ці зобов'язання перед: 1.власним тілом (сніданки-обіди-вечері, мастурбація, самозахист, сон), 2.державою і співвітчизниками (конче легітимізувати ухилення від служби в лавах збройних сил), 3.друзями (на день народження задзвонити Андрію, щоб довідатись, чи він часом не надумав вкоротити собі віку в цей урочистий день), 4.батьками і родиною ("тим єдиним, що мене ще тут тримає", коли бажання післати це все і знятися кудись подалі часом зненацька мене охоплювало, я забував, що куди б не вирушив, всюди на мене чекатимуть "батьки і родини") і купою такого іншого, що неодмінно завершувало сумління, яке до певної міри живило друге, третє, четверте, п'яте, шосте … Колись підступно залізши мені у навігаційну систему, воно створювало безліч маленьких дискомфортів. Напевно, десь у лівому шлуночку жила жага безпомильного вибору. Бажання жити вірно (згідно з чим?) існувало в мені апріорі.
Звичайно, це буде втеча. Спроба. Ще одна. Невдала. А ввечері я не буду молитися і спробую чимшвидше заснути.
Як скоро не стало сил опиратися всепоглинаючій невиразності. Я склав весла, ліг на дно мого вутлого човника, випроставши затерплі ноги, і звірився на імлисту байдужість листопадового Львова, яким ми мовчки тинялися, марно сподіваючись позбутись власної присутності. Вона вимагала постійної уваги, диктувала свої права і не йшла ні на які компроміси. Ти, звісно, можеш вдавати, що відсутній, проте, причаївшись у закавулках буденності, власна присутність (чи, може, її ілюзія) буде тобі вряди-годи нагадувати про себе різким щемом у грудях. Два "ізгоя", добровільно обравши позицію аутсайдерів, намагаються таким чином позбутися обтяжливих обов'язків виявляти пошану засмерділим ідеалам і, орієнтуючись на них, врегульовувати своє життя. Натомість запропонувати свої, ми - "іздєржкі проізвоцтва", дженерейшен of positive thinking зразка 1999 року - не спромоглися. Отож нам залишалось палити "Арсенал", від якого нестримно дерло в горлі і лизькати посушені й порепані губи задубілим, як наждак, язиком. Мерзли пальці. Кутаючись в second-hand, понуривши голови, ми крокували мегаполісом (на той час Львів мав уже достатньо характерних для нього ознак: філармонію, McDonald's у будівлі профспілок міста та ІСККОНівський ашрам) крізь колючу мжичку, у якій нічого не могло не розчинитись, окрім наших загартованих титанових его. І не було нічого фатального у відсутності будь-якої цілі у наших блуканнях. Будучи фаталістом, я таки не вірив у неминучість кінця, позаяк я ні у що тоді вже не вірив. Похмуру двадцять другу зиму свого життя я зустрічав безпорадно і незахищенно. Розгубивши десь принципи, за якими я був готовий відкрито його зустріти, я губив решту.
Отак блукав я руїнами свого палацу, напевно, років зо два. Хронологічно це збіглося з виключенням мене з університету (дивно, як цього таки не сталося). У дитинстві і в підлітковому віці я, звичайно, був жвавим і веселим хлопчиною. Чого тоді було сумувати? Світ здавався класним, я - ще класнішим. Так. Я був на утриманні батьків. Так. Проблем із хлібом насущним в мене не було. Так. Мені залишалось розважатись. Для чого вдосконалюють всякого роду системи, оптимізують виробничий процес і таке інше, як не для того, щоб звести відношення затрати енергії і задоволення, на досягнення якого вона спрямовується, до мінімуму. Лише б викроїти трохи більше часу для розваг, якось їх урізноманітнити! Хіба ні? Саме бажанню насолоджуватись мусять завдячувати загальнолюдський прогрес та НТР. Enjoy yourself! А наше, засноване на ідеях гуманізму, демократичне суспільство хіба не витворилося як компромісна форма життєвлаштування, у якій доволі зручно врівноважувати дитячу смертність в країні Ангола, чи якійсь там Бірмі з полуничним морозивом, яке кожного суботнього вечора поїдає в кав'ярні на Freiheitштрассе самовдоволений позаштатний службовець мерії? "Головне, - як колись пояснив мені батько, - щоб сумління було чисте", тобто власне задоволення, а його, виявилось, треба було лімітувати, не повино заперечувати право на задоволення інших: "Тобі подобається мити посуд під магнітофон, нема проблем, але у вітальні ми дивимось "Полє чудєс", тож будь ласкавий стишити звук, аби твоя Нірвана нам не заважала". Саме це мене і не влаштовувало. На щастя, онанізм, який мені пропонували, скоро обрид, але комплекс найрізноманітніших "можна і неможна" на той час уже перекочував у сферу підсвідомого, і самоламання мене би поламало. Я перебував у середовищі, де не "все дозволено", дозволене ж або не приносить бажаної сатисфакції, або неможливе за даних умов, а зусилля, які довелось затратити на створення цих умов, не компенсувалися досягнутим кайфом. Обмежений цим замкнутим колом, я перетворився на вампіра, який смоктав власну кров (чорна яма). Але так не могло довго тривати. Я став робити все можливе, щоб не збуджувати умовного апетиту, притуплював усі подразнення і нарешті заспокоївся. Згодом це набуло форми тотального збайдужіння і деградації особистості, як це називається у розумних книжках. Коло моїх знайомих різко звузилось, впала успішність в навчанні, пропав інтерес до будь-якої діяльності, помітно збідніла емоційна сфера - я рідше сміявся, все менше і менше залишалось того, що могло б викликати у мене захоплення чи подив. Я перестав бути зразковим споживачем - батькам не вкладалося до голови, як це я міг комусь подарувати свій плеєр з навушниками, які раніше майже не знімав, і більше не просиджувати вечори, втупившись з ними у телевізор. Я ніколи багато не читав, але тепер навіть не обтяжував себе перегортати "Ом'и", які з Москви мені продовжував присилати брат. Їв коли захочеться і якість їжі мене вже не особливо цікавила, лише б шлунок набити. Штори у моїй неприбраній кімнаті, "срачужник", як її називав тато, були весь час завішані, навіть удень. Я спав 16-17 годин на добу, втричі більше нормального. Схожі результаи отримував у своїх експериментах професор Галкін: коли він руйнував у собаки три дистантних рецептори (зоровий, слуховий і нюховий), тварина майже постійно знаходилась у стані сну і просиналася лише через голод і подразнення, що йшли від прямої кишки та сечового міхура. При руйнуванні шкіряної та м'язової чутливості активізуючий вплив на кору великих півкуль мозку повністю блокувався, що приводило до безпробудного сну… Тепер я днями не вилазив з дому, і батьки не могли не помітити змін у моїй поведінці. А тоді почали мене діставати, розпитуючи, що зі мною коїться, та я нічого не пояснював і відмовчувався. Тата це все скоро почало доводити, а особливо моє постійно запухле від сну обличчя, і коли він заставав мене сплячим удень, піднімав справжню бучу і зі скандалами витягав з ліжка. Тоді я призвичаївся спати чутливо і коли лишень чув шургіт ніг на сходовій клітці біля наших дверей, зістрибував з ліжка, сідав за стіл і робив вигляд, ніби вчусь. Погрози, що "у хаті не триматимуть дармоїда", почастішали. В мені намагались розбудити гордість, вихваляючи за вечерею мого старшого брата, який після отримання другої вищої освіти виїхав до Москви і зробив там блискучу кар'єру, але мені це, звісно, було побарабану. Мене годували вітамінами, водили в гості до знайомих, щоб познайомити з їхньою донькою. "Може він наркотики вживає?" - крізь сон чув я мамин голос з кухні. "Та він постійно вдома сидить, звідки б вони в нього взялись", - казав батько і у відповідь нарікав на мого прадіда по маминій лінії, у якого я, "татарча", буцімто вдалося. Прадід мій і дійсно був татарином. Колись він мене дуже цікавив, але моя бабця сама достоту не знала ким він був, чи то фурманом, чи то злодієм. Він звабив її маму, але одразу по тому пропав, ходили чутки, що його кудись вивезли, і лише у 50-х бабці повідомили, що його посадили, а в тюрмі і прирізали.
Врешті-решт батьки запропонували сходити зі мною до психіатра. Це було щось новеньке. Ввечері, так щоб ніхто не побачив, я ретельно прочитав статтю з малої медичної енциклопедії про шизофренію. Там під жирним "симптоматика" точнісінько описувавcя мій теперішній стан. Невже я шизофренік? Спочатку я не на жарт перелякався, але дещо заспокоївся, вирішивши про себе, що поділ на психічнохворих і нормальних умовний, об'єктивно неіснуючий. Пізніше я зрозумів трагедію безвиході людей, які самі прирекли себе на існування у світі, де психіатр - законодавець життя, а його рішення - остання інстанція. До психіатра я відмовився іти. А що, як вони мене почнуть лікувати і вилікують. Це вже буду не я - майже Алісині розмірковування. Коли ж батьки знов згадували за відвідини психіатра, я запевняв їх, що зі мною все в порядку, "просто це така погода" і "навчання в універі втомлює" (заняття в університеті я динамив по-чорному - дочекавшись, коли всі підуть на роботу, я повертався додому і завалювався в ліжко). А коли через довгочасний сон починала боліти голова, я просто лежав із заплющеними очима і слухав, як рипають десь в під'їзді двері, слухав тікання годинника, слухав, як десь за вікном гавкають собаки, або проїжджають машини, я навчився слухати, як б'ється моє власне серце.
Саме так, однієї ночі у повній тиші, коли я вже не міг спати, і ембріонально згорнувшись у ліжку, повернувши голову до стіни, у місячному світлі, що проходило до кімнати, у стотисячний раз вивчав хід візерунка на килимі, я ненароком по-ду-мав. По-ду-мав. Про-сну-вся. Нічого подібного у моєму житті досі не було. Це було неначе перший неусвідомлений подих власними легенями новонародженої дитини. По-ду-мав - значить обрав. Чи можна тепер було не-ду-ма-ти, я ще не знав.
Спершу я зрозумів, що доти абсолютно не думав. Все, що формувало і становило моє життя, було суцільним нервово-психічним збудженням з ілюзією вольового контролю, в той час як кора головного мозку потрохи запливала жиром. Моїм життям керували емоції і звичка. Я робив лише те, що мені подобається, речі, які мені не подобались, але які мені однак доводилось робити, і скадали останню: з самого дитинства мене будили, я вставав - і всі довкола вставали, снідав - зі мною снідали мама і тато, і брат, снідали сусіди; я знав, що тато ходить на роботу, а пізніше дізнався, що майже всі дорослі туди ходять і "Я теж колись буду ходити на роботу!", а поки що мене відводили в садочок, куди так само приводили інших дітей… Все своє життя разом з кимось я робив те, а того не робив. Чинив так, а так не чинив, бо ж ніхто так не чинив (у іншому разі можна було й по одому місцю дістати). Все довкола оберталося, і я теж обертався, обертався. Доки я не по-ду-мав. Це був грандіозний stop і водночас початок. Початок свідомого. Я зупинився і побачив, що все рухається так, ніби нічого й не відбулося - я ж став!.. - а всі далі крокували, тільки без мене, навіть не зауваживши припинення мною руху у загальній колоні. Крокували на місці! Я ж, виявившись необов'язковим, бо від мене нічого не залежало, і ще не знаючи, що мені з цією необов'язковістю робити, безтямно - мені неначе зациндолили у голову дерев'яним баскетбольним м'ячем - стояв, як стовп, і спостерігав за цим жвавим маршем - його відлагодженість і заповзятість виконавців просто таки причаровувала. Куди я збирався з ними зайти, мені вмить вилетіло з голови, якщо тільки взагалі для всіх маршируючих існувало поняття кудись. Однак самому стояти виявилось відчутно незатишно, навіть якось позимнішало. Я трохи пом'явся і приєднався назад до рухівців. Ще трохи за інерцією порухався разом з ними, але безособова теплота колективу гріла не так як раніше, абсурд відсутності мети "обертання" не смішив, а дратував, вдавати ж, що нічого не сталося, і стібатися з них про себе мені взагалі видавалось ницим і негідним (крокуючі нічим не відрізнялись від мене, просто вони ще не знали про існування альтернативи). Тоді я остаточно зібрався їх покинути і піти собі геть. Я вирішив вийти з колони, але, просуваючись крізь ряди маршируючих, я мимоволі псував рівність шеренг і збивав тих, що були найближче, з ритму. За що на мене шипіли, а деякі навіть умисно і боляче штовхали ліктями. Я безладно пробирався, а колона ніяк не хотіла закінчуватись. Скоро мені стало душно, я змок, почувався розгублено і дивувався, де ж вона закінчується, а де починається вільний простір плацу. Довго тикався шеренгами, зустрічаючи змарнілих людей, історії яких у загальних рисах були схожі на мою власну. Я вирізняв їх серед решти манекенів за виразними рисами обличчя. Вони так само, як і я, шукали місця, де можна було б не заважати іншим, спочити самому і вирішити, куди врешті-решт іти. Ми шкодували, що нічого не можемо порадити одне одному і розходились, бо пересуватись поодинці такою перетятою місцевістю було значно зручніше й безпечніше. Та марно я намагався вибратися - маршируючі на місці були всюди, куди б ти не йшов, і не зважати, не помічати їх було неможливо.
А до того? З самого дитинства мене будили… несуттєво, що було до того! Все, що було до того - не відбулося, бо нічогісінько не важило. Важило лише "зараз" (момент чергового усвідомлення-кроку), нівелюючи вчора і вчорашнє завтра (завтра могло існувати лише за умови конечності колони і наявності вільного плацу, але це залишалось мрією). Хиже "зараз" все перетирало на нікчемний порох, порох минулого забивався у легені, і пізніше довелось відхаркувати червоним у рукав нишком або й ковтати, щоб ніхто з оточуючих у шеренгах не помітив, не дорікнув тобі за безпардонність. Як ніяково було турбувати присутніх довкола (ще одна причина вийти з системи колони і залишитися хоч на деякий час самому), тож я завбачливо посміхався і запевняв, що в мене все нормально, все о'кей. "Нічого страшного, все о'кей. У МЕНЕ ВСЕ О'КЕЙ!" Думаю, що і зараз немало хто роздратовано зауважить, що непристойно демонструвати гнійні виразки. Погоджуюсь. Але йдеться не про демонстрацію. В демонстрації це робиться зумисне, її першопричина - бажання показати, привернути увагу, а тут, навпаки, це наслідок. Цього просто неможливо сховати. Можна спробувати перестати відхаркувати, але для цього доведеться все витерти з пам'яті (що вже нереально) і пристати до загону сплячих. Окрім цього, коли ти ховаєш обличчя, знівечене виробничою травмою, яке викликає огиду в тих, кому довелось його побачити, то чиниш нечесно, проти них же - у такий спосіб допомагаєш їм дурити самих себе. Ти не попереджуєш їх про поламку верстата, за яким вони працюють.
Крізь затемнені вікна президентської машини Львів виглядав прибрано, улесливо посміхався, нагадуючи намальовану шлюшку з прихованим карієсом за стиснутими губами. Всіх жебраків тоді вивезли у Брюховичі, а будинки вулиць маршрутів делегації ще задовго до її приїзду попідремонтували і попідфарбували.
- Може звернемо, мене просто вивертає, як я бачу ці фасади - сказав Антон і ми пішли провулками.
Як так сталося, що тепер це можна читати?
- Один чоловік, тиняючись без діла своєю оселею, виявив двері у комору, якої раніше і не помічав, тобто він нею користувався, але якось не звертав уваги на її існування (в квартирі були значно важливіші кімнати, найголовніші серед них - вітальня і кухня, не згадуючи вже за фасад самої хати). Господар не знав наскільки ця комора велика, до того ж у ній було доволі темно і відразу встановити її межі було неможливо. На перший погляд вона видалась забитою всяким звичним барахлом, і господар був готовий зачинити двері та зайнятися іншими справами, коли при самому вході щось на підлозі привернуло його увагу. Він підняв предмет до рук, зняв з нього павутину і здмухав пилюку. А оскільки визначити призначення знахідки відразу не зміг, то поклав її поруч. Зацікавившись, чоловік запалив сірника й поглянув довкола уважніше. Лише тепер він побачив, що всюди, де сягало світло, на підлозі під шаром бруду, пилюки і павутиння серед усякого хламу де-не-де валялися якісь незвичні штукенції. Звідки вони могли тут взятися, не міг собі пояснити, але сам він їх сюди точно не приносив. Отут чоловік заходився робити порядки - вишукував ці дивні речі серед побутового мотлоху, чистив, відмивав і тут же складав. Поокремо вони здавались непотребом, якимись безглуздими забавками, але їхні винятковіть і виразна відмінність від звичного мотлоху породжували в господаря впевненість, що разом вони становлять щось цілісне, корисне й цінне, тому дуже важливим була наявність кожної з них, як наявність всіх деталей телевізора для його нормального функціонування, але який "телевізор" він у кінцевому результаті збирався зібрати, господар і гадки не мав. Та в той час, як він порався з черговою знахідкою, ті, вже почищені й поскладані докупи, плутались між собою, знову забруднювалися й губилися серед безлічі іншого мотлоху. Він помітив це, коли до нього дійшло, що вдруге чистить почищене. Тоді, хоч це було марудніше і забирало довше часу, він вирішив вдосконалити свої прибирання-пошуки. Тепер почищенні й відмиті речі він виносив до іншої кімнати і там складав до шафи, для кожної відводив окреме місце, деколи влаштовував перекладання з полички на поличку, систематизуючи. Але бруду і мотлоху у замкненій коморі не меншало, його тут було добіса, і це дуже ускладнювало пошуки. Звідки він з'являвся? Просто господар у минулому понатягав його сюди та й зараз часто був змушений виходити з комори по справах на вулицю, а коли повертався, завжди якось приносив зі собою речі, яким тут було не місце; на підошвах свого взуття - бруд, а на одязі - купу пилу. Господарю дуже кортіло залізти поглибше до комори, туди, де напевно були сховані найважливіші "деталі", але лізти углиб, не прибираючи на шляху бруд, не мало сенсу - знявся би такий пил, що нічого взагалі не можна було би побачити.
Саме у такій формі спочатку все це намалювалося мені у загальну картину, і коли я скажу, що комора - це мій мозок, то все відразу, як то кажуть, "заграє": порпання - ду-ман-ня, господар - це я сам, мотлох - клопоти повсякденного життя, речі-знахідки - окремі думки, пилюка і бруд - інформаційне сміття мас медія, а шафа - нотатник, де я фіксував-записував сформовані думки, часто запитуючи себе у чому їхня цінність, часом кидав, але скоро знов повертався до записів.
Отож, господар-егзгібіціоніст, що запрошує сусідів поглянути на свою шафу, щоб похвалитись - нерозумний (вміст деталей у коморі у всіх один і той самий, різниця лише у перенесеному до шафи і його впорядкуванні. Пил всюди різний, але завжди пил) і амбітний ("Шафу сам зробив, сам до неї все поскладав!", "Дивіться, що я в себе знайшов!"), а на запитання, "Що це за непотріб, нащо він тобі?" знизує плечима, та все одно залишається гордий. Деякі сусіди із зацікавленням роздивляються, мацають експонати, готові з господарем про них поговорити, порадитись, інші - відразу скажуть: "Дурний. Чого час марнуєш? Нє щоб піти по господарству щось зробити - свиней погодувати, город покопати, хату помалювати, - нє, якоюсь фігньою займається…", є ще такі, які кажуть як другі, але потайки заздрять і, прийшовши додому, шукають в себе схожу комору і згодом влаштовують такі ж покази (я, звичайно, належу до останньої категорії).
Це порпання у коморі має ряд можливих розвитків: для одних господарів це може стати справою життя, для інших - тимчасовою забавкою, ще інші під тиском переконань прагматичного сусідства (але вважаючи це за несилуваний вибір) перериватимуть це діло і влаштовуватимуть свій побут, лагодитимуть сантехніку і електричну мережу у своїй оселі, аргументуючи це тим, що "такими речами не можна нехтувати і слід приділяти їм увагу, щоб без проблем спокійно поратися в клуні". Ідучи вулицею у магазин сантехніки, вони прагнутимуть потрапити по дорозі на "шафкові" покази, наприклад, Гессе або Radiohead, або Влодка з ЛАМ'у або Віма Вендерса, або бременських музикантів, вірячи, що це їм допоможе оминути марудний процес позбавлення бруду у відшукуванні "деталей" у власній коморі. А більшість, ймовірніше всього, взагалі забуде про неї і використовуватиме її лише як склад для мотлоху і пилу.
Щоб комусь щось показувати, мусить бути певна форма, саме через це у своїх нотатках в оформленні нового та раніше зафіксованого - взяти в рамочку, на стінку повісити, освітити - з'являється якась претензія, певний понт, і це відразу кидається в вічі, адже робота незакінчена. Місця, де втрачається цілісність і відчутна сепарація на форму (деякими речами я мимоволі починаю спекулювати) і зміст, написані саме із задньою думкою про ймовірну експозицію. Там, де попростіше, - не опрацьовані через лінь до "переходів-зв'язків". Це дратує, але це не так вже й зле, - збудження примушує читача не розслаблятись; а те, що я місцями вдаюсь до докладних "розжовувань", то я це для себе.
Я вперся ногами в асфальт, наліг плечем на край поруччя, напружив свої м'язи, і тоді щось всередині каруселі заскрипіло, вона піддалась, зрушила з місця і поволі поповзла. Далі пішло легше, і скоро я вже весело розкручував її, атракціон запрацював, до зголоднілого мозку надходив найвищої проби кисень. Застрибнувши на карусель, я відчув, що десь там включився мотор і рух коловерті вже не залежав від моїх зусиль. За деякий час карусель добряче розкрутило і мене знудило. І ще раз. Я полегшено вибльовував "свої" стереотипи, імплантовані моделі сприйняття (всього підряд, у тому числі й самого себе), у яких я був запертий, як в клітці задля мого ж блага та моєї безпеки. Цей стан характерний слабкістю й одночасним підвищенням тиску: я знав - йде очищення.
Мені подобалось кататись, але непокоїла думка про включений мотор. Немов археолог, знайшовши у верхніх шарах розкопок якийсь друзок глечика, може інтуїтивно відчувати поховане у глибинах землі ціле місто, так і я відчув тоді існування певної межі у своїх експериментах з власним розумом (якщо справді думати до кінця) , за якою починається глобальний дестрой, абсолютний бєзпрєдєл (з точки зору загальноприйнятих понять про нормальність), і передбачити, чим може закінчитися подорож за цю межу, якщо до того тобі вдасться не з'їхати з глузду, було просто неможливо. Я жахався одних лише здогадів: ти почнеш їсти власне гівно і задихнешся у випарах власних екскрементів, бо не буде для чого просинатися і чвалати в туалєт? або дістанеш десь пушку і почнеш стріляти у всіх підряд? або ходитимеш вулицями нагий і співатимеш псалми самому собі? Тільки це не буде божевілля (так здаватиметься іншим), дуже важливо, що в дійсності з мозгами в тебе все буде в порядку, що за звичайних обставин видається найстрашнішим, якщо просто не неймовірним. Ні, це буде сама ясність, сама стерильність, виняткова чесність. Отут я і злажав, можна просто сказати - наклав у штани, духу не стало. Чи то, може, спрацював механізм самозбереження, вистрільнув якийсь запобіжник, наступив момент, коли напруга впала до нуля. Я зістрибнув з каруселі.

Я зістрибнув з каруселі і зустрів Антона. Саме його мені і треба було зустріти…
Того дня я сплатив за комунальні послуги, і залишок не давав мені спокою. "Ідемо в "Мюнхен", - запропонував я.
За спиною об'ємної шинкарки, яку язик не повертався назвати кельнершею (на думку "своїх" відвідувачів, пані Галя була жінкою з шармом /шрамом/ - з густо нафарбованим обличчям, спітнілою шиєю, масними червонющими губами і лакованими пазурями, мені вона нагадувала про примітивний потяг самця-кретина), виднівся скромний асортимент кнайпи, який презентували розчленовані, до неможливості зашкарублі оселедці, сифілітичні бутерброди з підозрілого кольору ковбасою і стандартний салатик з капусти. На стіні -яскравий, високої поліграфічної якості плакат "Світоч!" (підтримай вітчизняного виробника). На брудному заяложеному прилавку самотів цінник. "0.5л - 1грн" - було лаконічно написано на ньому. Пояснень що до чого ніхто не потребував. Розбавлене пиво в небезпечно тріслу на вінцях гальбу, з піною. Згадую, коли я потрапив сюди уперше, думка, що можливо посуд тут не миють як слід, що було справжнісінькою правдою, видалась мені вельми романтичною, зрештою як і запльована підлога, і таке ж запльоване бородате обличчя якогось 40-річного льоші чи діми ("Богема - це я") , з яким мене тоді, можливо, познайомили, і те як він цмулив мої папіроси, якими я важав за честь його пригостити, попільнички з консервних банок… Тепер ти цього і не помітиш.
До мене звернулися: "Що вам?" і я витрусив з гаманця гривню з чимось. Антон, вмить зрозумівши усю прикрість ситуації, мляво запропонував купити бокал на двох, але в мені заговорила глупа дитяча гордість, я вперся, дещо довго порився у кишенях, нашкрябав забраклих копійок і купив літру. Тепер треба було знайти вільне місце - корчма була переповнена. Врешті-решт ми знайшли вільний стояк попри стінку, зсунули набік брудний посуд і "впали".

- Перестань. Ну скажи, я розумію, життя галіме, але це ж як 2+2. Це вже якийсь мазохізм, або тоді навіщо на цьому зациклюватися.
- Мазохізм з 1+1. Замотоциклюватися… Життя не галіме. В цьому весь прікол, розумієш? Воно не погане і не добре. Воно ніяке. Як це пиво. - Пиво, холодне, дещо прокисле, а, втім, і справді ніяке, не йшло. - Коли ти цього не помічаєш - все здається ОК, а коли помічаєш… його не відставиш в сторону як пиво, все одно доводиться пити.

- Ти асоціюєшся в мене з кулькою всередині кубика, внутрішні стінки якого оббиті м'яким плюшем. Звичайно кулька нерухомо лежить на підлозі, але інколи без будь-яких видимих причин починає скажено скакати і невідомо чого битися у стінки й стелю, які їй так і не вдається пробити. За деякий час це припиняється, і вона знов заспокоюється на підлозі.
- Мг, - відповів я і ковтнув пива, - кулька хоче звільнитись. Таке буває, коли уві сні ти усвідомлюєш, що спиш і все довкола - лише сон, і намагаєшся прокинутись, але в тебе ніфіга не виходить. Уявляєш, який це стрьом? Коли я перший раз покурив… тоді в Тараса? А… тебе тоді з нами не було. Мене так ципануло, Тарас потім сказав, що це був справжній "чай". Йому Ларіса з Сімферополя привезла. Це був перший раз, і коли я прийшов додому і ліг спати, я боявся проснутись. Знаєш, чому? Думав, що проснусь, а все залишиться, як вчора. Я думав, у мене назавжди в голові щось перемкнуло, і я вже ніколи світ не зможу сприймати як раніше, не повернусь на звичну хвилю. Я тоді зрозумів цей жах, у якому живуть божевільні. Все життя десь у своєму світі, загубилися у лабіринті власної маячні, самі блукають по тих коридорах і їм ніколи з цього не вибратися. Це просто труба…- я замовк.
- Менше треба "Матрицю" дивитись і Пєлєвіна читати.
- Та, тільки в "Матриці", окрім сну, була ще й реальність. Та й в Пєлєвіна, - своя "внутрішня Монголія". Тут же - лише сон, а такої як в "Матриці" реальності нема, взамін ти нічого не отримуєш, окрім голого відчуття, що це все сон. Позбавлений нормального сну, взамін ти нічого не отримуєш! Парадокс - єдине, що справді існує, суть ілюзія.
Доводиться "ліпити" "дверцята" - християнський комплекс-кліше "не можна, щоб їх не було".

Інфлюенція, надибавши такий благодатний грунт, пускала коріння, і я відчував, як зараза закріплює з легкістю здобуті позиції. Всередині безжалісно пекло, починало ломити у передпліччі, сила земного тяжіння заявила про себе раптово обважнілим тілом, і враз стали відчутні його кілограми, а одяг, здавалось, закостенів і, ніби лицарський панцир, почав сковувати мої рухи. Захотілось звалитись на дерев'яну лаву, але на таку розкіш тут годі було розраховувати й доводилось стояти, опираючись на стіл. Нічого не залишалось як медитувати на залишки пива. Організм, перенасичений нікотином, протестував. Паморочилося в голові, до горла підступила гіркота, нудило, звісно через цигарку, але я вхопився за неї, як за єдиний порятунок, і ссав її, намагаючись всмоктати крізь неї хоч краплину такого необхідного мені життя. Підлога тікала з-під ніг. Знесилений, я більше не міг відмежовуватися від нічого не вартих і незручних "знань", відсторонено розмірковуючи на цю тему за гальбою пива чи філіжанкою кави у вишуканішому товаристві. Шинок під землею виявився не найкращим місцем для сховку. Але було пізно. "Царю Небесний, Утішителю…". Я закрив обличчя руками, стиснув зуби, але заплакати мені так і не вдалося. Хотілося каятися, каятися, каятися, але я не заслужив навіть покаяння. Я залишився один, і звертання луною покотилося моїм карцером.
Рідко-рідко нас виводили на нетривалу загальну прогулянку, аби подражнити насолодою злуки, а потім знов заганяли у камери-одиночки, де крізь муровані стіни інколи доносились несамовиті завивання одиноких звірів. Ти зривався оскаженіло грюкати в залізні двері кулаками, але не розбивав їх до крові, ревів, але не в надрив, не до хрипоти, оголошував голодування, але не відмовлявся від хліба й води. Ти лягав на долівці і чекав своєї черги, а коли розпука приходила до тебе, все було автентично: до крові і до хрипоти. Тоді ти ненавидів "їх всіх" лише через те, що вони були на іншій хвилі, за стінами у своїх камерах, і ніхто навіть близько не міг уявити, що тоді з тобою робилося.
Ми допили пиво і мовчки стояли, коли Антон ні з того, ні з сього запропонував "спіздити бокал". Пропозиція зовсім мене не здивувала:
- Можна було б, - відповів я, - А нащо?
- Просто, - просто відповів Антон.
Піздити бокал він не став. Його ентузіазму вистачило лише на те, щоб поділитися зі мною цією авантюрною думкою, а як більше нам тут не залишалось чого робити, ми пішли. Коли ми піднялися сходами і опинилися на вулиці, я вмить зауважив, що в світі щось сталось. Щось змінилося поза мною, "там", саме існування якого я колись акуратно розібрав, ретельно дослідив і засвідчив - імітація (хто був головним імітатором?). Невже я помилявся? Таке неможливе! Я прищулив очі, зібрався, але виявився нездатним осягнути цього. Я звик зосереджуватись лише на собі, атож, здавалося, більше не було на чому. Це ж вилізало, тобто, навпаки, влізало у мене звідкись зовні.
- Ти?…- Я не міг у це повірити, присів навшпиньки і, витягнувши руки, наважився загорнути трохи пінопласту.
- Сніг, - стиха сам до себе промовив Антон, і я відчув у цьому одкровенні чиєсь безмежне милосердя. Стало невимовно радісно, коли виявилося, що це насправді звичайний холодний сніг. Він палив і колов у руки - мені сподобалось, як він топиться у стиснутих гарячих долонях. Сніг заполонив усю мою свідомість, і я на якусь мить забув про безглузду боротьбу, на яку перетворилося моє життя. Безглузду боротьбу проти злоякісного его: або воно, або Я. Скільки я витравлював його кислотою, але цим лише його гартував. І от, коли зневіра навіки витатуювала "неможливо" у моїм серці, мені безкорисливо прочинилися маленькі дверцята (це їх я шукав поміж маршируючих), і мені здалось що зараз хтось покаже мені як працює "телевізор" … Жадібність, бажання… В повітрі щось просвистіло, і марево розтануло, тобто зникло за екраном, який металево опустився, неначе ніж гільйотини, впав. "Захлопнулись ворота королевского замка…". Моє его насупило і остаточно розчавило те, що існувало в мені ще до мого народження. Але я, напевно, народився глухим. Мені не судилося почути шепоту, що долинав з-за дверцят. Я, понуривши голову, існував у площинному світі.
"Им ничего не оставалось, как убраться по добру, по здорову и чем скорее, тем лучше…" Це був останній шанс.
А це був останній тролейбус. Пасажирів майже не було. Переді мною сиділа мама з дитиною на колінах, і, здається, дрімала, похитуючись в такт з тролейбусом. Дитина спокійно і незворушно дивилася на мене. Зазирала двома космосами своїх оченят. Присутність ще незатаврованої цим світом душі, вільної подорожувати туди-сюди крізь маленькі дверцята, нагадувала мені про існування "країни мрій" і про печатку в моєму паспорті "виїзд заборонено". Я не витримав цього і змусив себе на наступній зупинці зійти. Напевно, це був якийсь парамахамса або бодхісатва… Змучений, я приперся додому вже десь по першій. Я знав, що робити у таких випадках. Мені треба було подзвонити.
Відвертість (якщо вона не виявляється, то яка ж це відвертість?) стає непристойністю лише на великому екрані. Тому сумнівно, що у такому вигляді ці "виразки" читатиме хтось інший. Тут і відчуваєш, як би це сказати… необхідність існування Бога, з яким ти можеш бути щирий на всі 100%, та коли Його в тебе нема, ця ніша буде зайнята кимось іншим, і добре, якщо це не приватний психіатр. І добре, якщо "подружка, якій ти можеш довіряти", колись копне носаком черевика приручену тваринку в живіт. "Все, що нас не вбиває - нам на користь". Може, тоді з розпачу ти заволаєш в нікуди, а звідти до тебе звернеться Той, Хто ніколи "не копає"… Колись я був записав телефон до Бога, але там з відомих вже причин ніхто не піднімав трубку. Серед безлічі інших номерів у своєму записнику я міг розраховувати лише на "Я"-сторінку. Яна, ось кому я подзвоню. Рідкісна людина, у розмові з якою я найменше відчував цю гнітючу "різнохвильовість", "різнокамерність" і міг дозволити собі дещо повити (див. абзац "Рідко-рідко…)
Я знав, що я не маю ані грама совісті і що я ненормальний. Це було для мене очевидним і вистрілило вхолосту. Справжнім виявився постріл, коли мені сказали:
- Її нема. Вона поїхала в Одесу.
Коло "живого" звузилось до одиниці і удавлювало, неначе зашморг. Але більше я нікому не дзвонив.
Напевно, наступного ранку я не прокинувся, не прокинувся ніколи, бо ніколи вже нічого не пам'ятав, не міг і згадати. Можливо, я, нарешті, перетворився на рослину, або на машину-робота.
Дата моєї дійсної смерті невідома.

Катон