1. Дімачкінс
Дімачкінс не пам"ятає, коли і як він народився, він взагалі нічого не пам"ятає, він не знає майбутнього, він не усвідомлює теперішнє. Дімачкінс - не особистість, він не є ніким, але і не є кимось.Це не означає, що він не існує, в тому то й справа, що він тільки існує, він не живе, він не живе минулим, не живе теперішнім, чи майбутнім, він не живе почуттями, потягами і розумом, він просто не живе. Дімачкінс не бачив себе в дзеркалі, він нічого не бачить відображеним у дзеркалі, він усе бачить, як воно є насправді. Він ніколи не дивиться на те, шо можна просто бачити, і ніколи не слухає те, що можна просто чути. Він не любить дивитися і слухати, він не любить нічого. Дімачкінс весь час помирає, але коли він помре - невідомо. Колись Дімачкінс сказав : "Я задоволений життям, я радий, що живу."
Але недавно він засумнівався.

2. Не слухайте Дімачкінса
Правильно, не слухайте Дімачкінса, він нічого розумного вам не скаже, і нічого дурного теж не скаже, він взагалі мовчатиме, а мовчання - це бездіяльність, бездіяльність - це повільна смерть, це не життя, рух - це життя, життя - це рух, а нерухомість - загибель. Не слухайте Дімачкінса, він нічого вам розумного не скаже, і дурного теж вам нічого не скаже, він вам нічого не скаже, Дімачкінс мовчатиме, він помиратиме.
Отже не слухайте Дімачкінса, бо помрете як і він.

3. Діалог Дімачкінса
Якось Дімачкінс йшов по вулиці і його запитали: "Чого ти такий сумний?" "А навіщо мені сміятися?" - відповів він. "Може щось сталося?" "Нічого не сталося, - Дімачкінс повернувся до цієї людини, але там була пустотаі він тоді знову звернувся до пустоти, - в тому то й справа, що нічого не сталося. Я живу у світі стабільності, де нічого не рухається, а тільки стоїть на місці". "Так стабільність - добре," - заперечив йому дехто. Дімачкінс повернувся на голос, але там нічого не було, і він відповів нічому: "Можливо, стабільність - це добре, але це не для мене. Я хочу розвиватися, а розвиток - це зміни, незмінність - це деградація. Стабільність - це для рабів, людей, які підкоряються теперішньому і не думають про майбутнє." "А ти хіба не раб?" Дімачкінс боявся знов нікого біля себе не побачитиі він, закривши очі, пробурмотів: "Можливо я і раб, але я раб своєї волі і своїх почуттів, адже ж воля і почуття - шлях до істини, а істина - це майбутнє." "Істина - це минуле," - відповів натовп. Дімачкінс відкрив очі, але побачив тільки простір, він відмовив простору: "Майбутнє перетворюється у теперішнє, теперішнє - в минуле, а минуле нікуди не перетворюється, тому минула істина - це істина стабільності, а я не хочу стабільності, бо це заперечує життю." "Чому? Стабільність - це ж добре." Дімочкінсу здалось, що розмова пішла по колу, тому він замовк і пішов. Пішов з Теперішнього в Майбутнє. А натовп пішов у Минуле.

4. Зміст буття.
Дімачкінсу набридло запитання про сенс життя і він вирвшив відповісти на нього: "Ми живем заради людей". І тоді Дімачкінс вирішив написати імена потрібних йому людей, заради яких потрібно жити. Список вийшов довгим, але перечитуючи його, Дімачкінс зрозумів, що він тут помилився: "Жити для того, щоб хтось тобі був потрібен - це неправильно. Треба було б вписати сюди тих, кому потрібен саме я". Другий список вийшов меншим. "Невже я - паразит, який потребує більше ніж віддає?" Хіба це може бути так, Тоді навіщо я живу?" - але згадавши, що це запитання він поставив собі ще спочатку, Дімачкінс вирішив зробити останню спробу - він вирішив написати список людей, які хотіли б бути йому потрібні. "тобто ті, які дійсно хочуть дарувати мені цю потрібність, це і є ті, заради яких варто жити". Але з-під пера Дімачкінса вилетів пустий лист, він не зміг написати жодного імені. "Отже те, що я роблю кожен день, дає щось іншим, а інші мені нічого не хочуть дати? Це можливо і егоїстична думка, але яка б вона не була - вона правдива! Може тоді і жити не варто?" "Все наше життя зводиться до ницості щоденних блукань," - промовила чиясь тінь. "Що це означає?" - запитав Дімачкінс. "Це означає, що я сказав фразу, яка нікому не потрібна, бо в нашому житті вона нічого не змінить, хіба що викличе коливання повітря."
"Тінь права,- подумав Дімачкінс, - ми кожен день блукаємо, але воно нічого не дає ні мені, ні навколишньому світу, тільки людям, що на мені паразитують."
І Дімачкінс відгородився від людей.

5. "Спочатку було слово…"
Дімачкінс задумався: "А що таке слово? Слово - це набір звуків, які переносять певну інформацію." Тоді Дімачкінс задумався про ціль.ю яку переслідує існування слів: "Чи можна словом ощасливити? Можна, але це можна зробити і діями, і вчинками, і навіть посмішкою. А чи можна словом обдурити? Так, можна, але це можна зробити і діями, і …" Дімачкінс зупинився: "А чи можна обдурити діями? Коли ти щось робиш, то ти вже це робиш і обдурити цим нікого неможливо. А словами ми обдурюємо на кожному кроці. Невже слова зроблені, щоб служити злу?" Дімачкінс вирішив це обдумати, але нічого іншого на думку не спадало. "Кажуть: слово ранить найбільше, а ще кажуть, якщо хочеш зробити добро, то не говори, а роби. Отже добро приноситься діями, а зло - словами. Тоді навіщо слово?" Дімачкінс згадав про звірів. "Вони не говорять і вони щасливі. Чи можна щасливими назвати людей? Слова ставлять нас в певні рамки, ними вирішуються долі сотень людей. Мова була придумана людьми, які хотіли влади. А мені не потрібна влада."
І Дімачкінс перестав говорити.

6. Вічне протистоянння добра і зла.
"А чи є в світі добро, - подумав Дімачкінс, - мало б бути, якщо про нього всі говорять. Але в чому його суть? Коли я щось роблю і думаю, що роблю щось хороше, то я вважаю, що я творю добро. Але напевно хтось думає інакше і каже: ні, це є зло, те що ти зробив. Отже як вирішити, чи я зробив добре, чи погано?" "А ніяк," - промовив перехожий і пішов своєю дорогою. "Він правий, - подуав Дімачкінс, - адже комусь від того, що я зробив, стає легше, а комусь тяжче. Отже між добром і злом дуже тонкий кордон." "Його взагалі нема, - промайнула думка, - нема кордону: добро і зло - одне ціле, невід"ємна частина одного і того самого." "Нічого подібного, - заперечило сумління, - в кожному добрі є частинка зла, і навпаки, але це не одне і теж саме." "А що таке добро? Правила, що хороше, а що погане встановлює сучасне суспільство, тобто сучасна влада, а влада може змінитися."
І Дімачкінс перестав творити добро, він перестав робити те, чого нема.
____________________________

Тоді Дімачкінс згадав про слово: "Я тільки недавно доводив, що слово - це зло, але ж нема зла і добра, отже те, що я казав про мову - неправда". Та Дімачкінс все одно не міг більше говорити, не було з ким - він відгородився від людей.

7. Про цивілізацію і природу.
Колись Дімачкінс задумався: "Я живу в цивілізованому світі. Всі вважають, що це добре, але чому? Не буду заперечувати - життя потрібне, хоча б заради того,щоб померти, але чи треба нам тої цивілізації? І взагалі: що це таке? Навіщо вона нам? Вона нам подарувала вогонь, але що приносить вогонь крім руйнування? Він руйнує минуле і теперішнє - це добре, та чи створює він майбутнє? Якщо і так, то це майбутнє погане." "Немає поганого і хорошого," - промовила пам"ять. "Кинь вогонь, подумай про інші блага цивілізації," - додав оптимізм. І Дімачкінс почав згадувати ці блага. "Війни… - нерішуче промовив він, - забруднення…витіснення….ослаблення…" "Абсурд," - додав він після хвилинного мовчання, але відмовився від коментарів. Тоді подивився на себе, але побачив тільки слабку понівечену істоту, озирнувся навколо, та побачив знесилений та помираючий світ.. І Дімачкінс пішов до лона природи, до початку всього (і до кінця усього).

8. Ліс.
І прокинувся Дімачкінс, і побачив навколо себе ліс. І захотів він встати і піти, але подумав: "Куди? Куди я піду? Нема куди йти. І навіщо? Щоб продовжити своє існування? Промучитись ще один день у сподіваннях на краще майбутнє? Але його вже не буде. Про мене усі забули. І я про себе забув. Я забув свою життєву ціль." "Не знав, не знав і забув," - промовила іронія. "Можливо я і не знав своєї цілі, але те, що я її мав, запереченню не підлягає…Можливо й не мав. Що нам взагалі потрібно при житті? Все. Це відлюдник намагається, щоб йому було мало що потрібне. Чи не прагне він тим самим смерті? Чи не став відлюдником я? Чи не бажаю я померти? Навіть з тієї причини, що для свого прожиття я потребую споживання плоті живих істот. Рослини - теж живі істоти. Отже своїм життям я шкоджу, а своєю смертю принесу поживу для рослин, тварин і птахів. Звісно, мені вже буде все одно, чи приніс я щастя своєю смертю, але жити з відчуттям, що ти тільки шкодиш - неможливо. Краще вже не вставати."
І перестав Дімачкінс рухатись.

9. Роздуми Дімачкінса.
Помираючи, Дімачкінс думав: "Ще недавно я був щасливою людиною. Я жив. Я спілкувався з людьми, я був їм потрібен. Я не мовчав, як зараз, я приносив людям так зване "добро". Чому ж зараз я лежу в траві, відгороджений від усіх, ображений на весь світ і на людство зокрема? Чому я помираю?Чому не можу вернутись назад? Я зараз не живу, я існую, а існуваннія - це не досягнення, а падіння. Що довело мене до такого стану? Люди?" - припустив Дімачкінс, - "але вони мені нічого поганого не зробили…Може цивілізація? Але, хоч вона мені і не подобається, вона тримала щодо мене нейтралітет…" -Дімачкінс перебирав далі, - "Час? Але час - це рух, а рух мені не заважав. Навпаки. Може простір? Що ще? Сон? Холод? Ні! Може повітря? Мова? …Хм…може дійсно мова? Але ні: мова - тільки засіб, а що ж було причиною?" Дімачкінс перебирав в голові різні версії, але врешті зрозумів, - "Це я! Я і мої думки! Я забагато думав, якби я не думав, то не дійшов би такого стану! Перестати думати - ось мій порятунок!"
І перестав Дімачкінс думати, але не знайшов він у цьому блаженства.

10. .
Сподіваюсь, ви не слухали Дімачкінса, бо нічого розумного він вам не сказав, і нічого дурного він вам не сказав, він в принципі взагалі нічого не сказав, бо мовчав, а мовчання - це повільна смерть, тобто просто смерть, яка різниця - повільна, чи швидка.
Отже, сподіваюсь, ви не слухали Дімачкінса, бо інакше - помрете як і він.

Половінкін Дмитро
14 грудня 1999