Що то за така дивна метафора — спорудження вавилонської вежі? Що то за така дивна метафора, складена раніше за саму себе?
Іноді з’являється рефренне.
Влітку було анітрохи не страшно, коли темніло.
Він приймав того, хто був на кону, коли він був молодший, і приймав того, хто виходив на кін і був молодший, ніж він.
Пригадую, як він казав: не знаю, на що вони більше чекають. Я розумію, я тебе дедалі більше розумію.
Ми любимо тепло. Ми його прагнемо і тому виходимо з тіні.
Що ми хочемо сказати? Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Оце й уся герменевтика.
Так чиниш зраду. Думаючи про це, чиниш зраду. Думанням, що чиниш зраду, обмежуєш свободу.
«Нам треба триматися за них, бо. І нам треба триматися за них, бо теж». Але чи бодай колись ви спробували триматися на власних? Не триматися ні за кого? Триматися тільки за себе? Власне, триматися?
Тут Чарльз був, такий філософ-містик, і Каська-феміністка й ти також тут був.
Відлучити його від тебе (тебе від нього) — зруйнувати фігуру надхнення.
Було чути тріпотання прапора на флаґштоці, так ніби він поруч за вікном, а не над протилежним перехрестям. Іноді простір згущується, і тоді чути навіть рух вагонів на рейках, через кілька кварталів, пів години ходи пішки.
Пустельна рептилія, яка може завмерти на годину, дві, три — і аж не віриш очам, коли вона раптом ошелешує своєю прудкістю. Тільки для того, щоб знову на години закам’яніти.
Мотор працював краще, ніж вони побоювалися. Коли дорога закінчилася, їх це не здивувало, і я зрозумів, що вони їдуть тут, очевидно, не вперше. Далі ми котилися червоною рівниною. «Бачили, який алькасар?», — вражено мовив я. Вони перезирнулися і розреготалися: «Стривай, ще буде чимало таких алькасарів. Ми щойно на початку нашого справжнього шляху».
Вони тепер ніколи не прийдуть. Отак утрачаєш не набутих друзів.
Вони вимагали: відмовся! Він казав: не відмовлюся! Вони вимагали: відмовся! Він знову казав: не відмовлюся! За якимось разом він, здавалося, несподівано покомпроміснів: Від чого, власне, маю відмовитися? Від чого він, власне, має відмовитися? — шкробали вони свої нашипрені потилиці.
Коли він сказав «Це мій улюблений об’єкт», я зрозумів, що він колись збожеволіє.
Тааак. Тебе фотографують. Фотографують невідомі жінки в затемнених окулярах з (пофарбованим?) каштановим волоссям.
Ти вперше пошкодував: чому не залишився з ними на їхньому кам’янистому острові, де вони тебе мали за рівного, — найвища гостинність, яку тобі хто-небудь коли виявляв. Вони не розпитували тебе, ні звідки, ні куди ти. Вони ділили з тобою свої південні учти й автентичні історії. Навпаки, то ти був тим, хто не зміг розрубати вузол свого куди і звідки.
Ми всі гілки одного дерева.
І вона сказала: «Ти мене ціле життя дурив з цією своєю українською мовою». І що я міг відповісти.
«Будуй з нами. Будуй, як ми». — «Не хочу будувати, як ви. Краще мандрувати, ніж так будувати». — «Гаразд. Будуй, як знаєш». — «Ну і що вийде з того будування? Мушу мати іншу територію. Що вийде, як ми будуватимемо — ви своє, я своє — на одній території? Навіть Вавилону і того не вийде».
«Я мушу йти, в мене сьогодні ще одна зустріч», — вона переможно обвела поглядом застільне товариство: Катерину, землячку, яка шаліла від двох речей у світі: любощів і нерозуміння європейцями широкої російської душі — ти хотів її розрадити, але на «широкий», крім «душа», тобі спадало таке: ширака страна мая радная, однак ти вирішив утриматися, головне не заспівати, головне не почати зараз співати, щоб не напсувати ще більше, не роз’ятрювати незаятрену рану: тобі було вкрай прикро, але кращої розради ти запропонувати не міг, відтак перелічував далі: Герберта з хустинкою і Анною на шиї; Анну; Лео, мисливця за вимираючими мовами; норвежця Оріана, по-нашому Юрка і філософа, рідну мову якого вполював Лео-мисливець; Лео-самурая — втім, він виявився потім всього-навсього твоїм оптичним обманом, даблтраблем, і ти сказав: sorry, це твоє саке, Лео; Дмитра, жонґлера й урівноважувача інтересів; Миколу, який сидів по ліву руч од Дмитра; і, нарешті, тебе, весільного генерала, — бути тобі майором, казала тобі в дитинстві пишногрудоволоса дільнична лікарка — як фатально вона помилилася, як грубо і невибачно вона помилилася.
А ти навіть не завважив, як заяскріли твої перші імена, твої герої.
Привіт, привіт, рудий псе! Ти знову тут? Нашурябуриш і цурюк?
— Як Вам пишеться? Ой, це напевне так важко, писати?
Чому вони ніколи не питають, як Вам живеться? Як Вам живеться в країні, якої немає? Яка не має тебе? Яка не має себе? Якої немає ось уже вісім років? Якої до того не було сторіччями? Якої не було ніколи? Тож чому вони не питають, як живете в країні, якої не було ніколи?
То був твій найзнаменитіший сон.
Ми вільні. Стаємо ще вільніші. Скоро будемо янголами.
Іноді ми можемо вибирати: бути генієм добрим чи злим.
Коли ти вирушаєш з міста М., не маючи на меті жодного іншого міста (Мn), ти не можеш ані скласти, ані відтак і тим більше розв’язати рівняння свого життя.
(«Мабуть, треба піти купити квитки». — «Так, піди, нехай хлопчики будуть мати на вино».) — «Я б їх роздерла», — каже на таке вона. «Розумію, — кажеш ти, — але тоді ці чудесні хлопчики в зичених м’ятих фраках взагалі залишаться без вина».
Вона каже, що він найкращий теперішній письменник.
Там теж озеро. Там на півдні є велике озеро. На його березі ми влаштовуємо пікнік з нагоди другої річниці.
«Я нічого не хочу, крім як писати добрі вірші». (Він каже, мовляв, нічого не хоче, крім як писати добрі вірші).
Ми спимо. Нас тримає міцний сон. Сон розуму. Коли прокинемося (якщо прокинемося), ми його не пам’ятатимемо, як і всі інші наші, як каже вона, «галімі» сни. If.
А вона непогана дівчинка, подумалося тобі. В її віці ти теж був нечемний. В її віці твоя чемність була однією з твоїх найнестерпніших і — з погляду техніки виконання — найфантастичніших масок.
На тенісних кортах ти з ним познайомився краще. Ви пили компот, який він приніс у коростявій консервній банці, в якій кілька місяців тому плавав перчений дебреценський салат, і він казав: Але ж ми потребуємо заліза. — Тільки не в такій консистенції, згладжував ти. Він рудо шкірився, і ви далі, ще добрих дві години, здіймали порох з тертої цегли, доки не з’явилися справжні гравці і не мовили: your game is over, панове.
Ти казав: ні, шановні, так нє пойдьот. Ось крапка і з неї починаються лінії координат. Прошу в них рухатися і їх не покидати і не шукати собі санскритів на хворі голови.
Коли станемо янголами, тоді нарешті утворимо духовну республіку, де житимемо до віку без віку: ніхто вже нам не заважатиме. Ніщо вже тобі, танцюристе, не заважатиме.
Линва билася об флаґшток без прапора. Ми хотіли вийти в море, але не можна було вийти в море на ілюзії корабля.
В них забирали все, що можна забрати. Навіть літери і ті в них забирали. В них забирали пісні і співаків, які їх співали. В них забирали все, що можна забрати, а вони кричали навздогін: Оце, оце ви ще забули забрати — ви забули забрати гірські джерела і ці поля з волошок і маків, ви забули забрати сонце і запах ясмину ви також забули забрати. І тоді ті поверталися, а вони, хто залишався, вирощували мальви міфів, щоб оповідати нащадкам, яких не буде, мовою, в якій годі дорахуватися літер.
Смерть перемагає тактично, життя стратегічно. А може, то все взагалі хитрощі життя, яке дає смерті маленькі перемоги, здобуваючи одну велику, одну велику перемогу, одну велику поразку, велику марноту, надію? Що скажеш ти, Еклезіасте? Що відповіш ти їй? Що відповість поет поетці?
І коли ми нарешті прокинемося зі сну, нам відкриється безкрая червона пустеля.
«Його вбили не повністю. Його вбили на вісімдесят шість відсотків. Відтак з метою внесення ясности суд пропонує вбити його ще на чотирнадцять відсотків, що залишилися».
Ось уже друге літо небавом. На одній шальці слово і на іншій теж слово, і рівновага — то смисл їхньої невизнаної двоїни.
«Ми, старі партократи», — казав він, і я не знав, чи це пастка, чи щирість, чи це пастка, в якій щирість, чи щирість, у якій пастка.
Іноді болить. Тоді хочеться перетворитися на крик з картини Мунка.
Він тебе застерігає: це пустеля життя. Ти хочеш заперечити, і твоє «ні» в’язне у сипучому піску твоєї ітаки.
«Would you like?» — питали вони. «Danke», — казав ти. «Danke, ja, oder danke, nein?» — уточнювали вони. «Danke, nein. I wouldn’t like», — казав ти. «You don’t like?» — перепитували вони. «I don’t like», — підтверджував ти. «Indeed?» — настирничали вони. «Indeed! Indeed I did! I did indeed!» — відбивався ти. «Du nicht like?» — розчаровувалися вони. «Ich nicht», — не поступався ти. «Hmm», — дивувалися вони. «Aus», — казав ти, знаючи, що це далеко не остання партія.
Навіщо було знову вестися на цю тему, на цю фатальну тему, без якої не життя і з якою — поготів.
Ти правильно зробив — пов’язав хустинку і вицофався геть. Колись ми зустрінемо тебе, далеко звідси, ми спробуємо усміхнутися, і ти скажеш: «Я вас не знаю».
І коли він відчув потребу побайдикувати, він не зміг. Це раптом виявилося важче, ніж робити, творити, діяти. Він розівчився байдикувати. Чи може бути щось прикріше для поета і похвальніше для ремісника?
Відколи її стрів, так і плентається за нею. Вона неповторно клацає пальцями: «Маестро, туш!» — і він як стій б’є у литаври. Коли ти їх знову побачив через вікно, попиваючи каву з захерторте, ти констатував, що нічого не змінилося, — нічого анітрохи не змінилося.
Настане час, і він запитає тебе: «Ти її належно плекав, цю квітку?». І все, що ти зможеш відповісти, і то буде, напевне, гідна відповідь: «Вона любо сміялася, мій Пане».
Її ім’я тепер прикрашає метелик. А скільки таких метеликів прикрашає його ім’я? Прикрашає Твоє ім’я?
Як легко ми гортаємо календарі. Він засміявся, і я згадав його корбутові історії. «Мені сьогодні п’ятдесят один».
Мов мандрівник на шляху між Сходом і Заходом.
Після його смерти ти перестав, хай там з якої нагоди, дарувати троянди. Ти перестав називати ці квіти трояндами, і відтоді на кожну згадку про них і на кожне їхнє побачення виринало «Rose, o reiner Widerspruch»; хто не відчує рафінованої штучности такої зміни імени? Чи винна вона, що її дарують його вбивці своїм тимчасовим коханкам? Що її дарують вбивці своїм коханкам? Якось він сказав мені: «Я не зустрічав жодного вбивці, який би подарував своїй коханці ромашку або любисток».
Ото сидиш бозна-де і горлаєш у рурку: «Це — так». — «Те — сюди». — «А їх — дідькові в зуби», — так, наче пражить спека і вже рік, як не було дощу.
Вони приходили і казали: «Поведи нас, поведи нас!» — і як йому було їх не повести?
Виймав калинову сопілку і награвав їм їхню улюблену мелодію.
«Яка гарна погода!» — мовила вона, і тоді всі в один голос проказали: «Яка чудова погода».
Вздовж паркового муру цвів ясмин — білі квіти з соняшними серцями. І тоді я сказав: Який Ти сантиментальний, Господи. Якби Ти не був сантиментальний, не було би цього ясмину з білими пелюстками і соняшними серцями.
Просив цих бесаг — а чи думав, чи подужаєш нести їх?
Вони повидобувалися на дахи сусідніх будинків і скандували: «Най жиє наша маленька царівна». Всі, хто внизу, підхоплювали їхні слова: «Хай живе наша велика цариця».
Реставрація будинку завершилася раніше від запланованого терміну. Стерши вигадливу текстуру його пам’яті, вони не дали вмерти його охлялому тілові.
— І все забрали?
— Все.
— І нічого не залишили?
— Нічого.
— Нічого-нічого?
— Сміх. Йому вдалося приховати сміх.
— Але ж на сонці тридцять сім ґрадусів. Я не знаю, як ваші люди можуть працювати на такій спеці.
— Ми дозволяємо працювати нашим людям лише в тіні, Ваша Ексцеленціє!
— А ці голосіння?
— Це в них роль така, плакальників і плакальниць. Їм треба, щоб час від часу хтось умирав. Інакше вони розівчаться свого ремесла. А що вони варті без свого ремесла — єдиного, яке справно знають? Чи бодай раз ти колись замислювався, що вони без свого ремесла? Тож навіщо пхати носа туди, де вариться редька.
Вона, до речі, вродлива була, крім того всього. Дуже схожа на тата. Її дідо набивав люльку тютюном, лічив кожне яйце, що знесли кури, лаявся і молився виключно польською — «сестрам на подив», в усьому іншому послуговувався вишуканою українською, в яку коли-не-коли впліталися братрури, бамбетлі, гендель та інший мальовничий мотлох і якесь дивно пом’якшене «с»; лягав о дев’ятій, вставав о п’ятій і розгнівано стукав у їхні вікна — як можна спати, коли вже сонце зійшло?
Навіщо він залишив її там саму. Цього не можна було робити. Цього ніяк не можна було робити.
Тобі не пасує так казати. Але як тоді тобі пасує казати?
Вже тридцять п’ять ґрадусів у затінку, а він стоїть і так відчайдушно співає арію. А може, саме тому, що тридцять п’ять ґрадусів у затінку, він так відчайдушно її співає.
Він вишерегував нас, наче гоголівських запорожців перед царицею («цариця любо і довго спілкувалася з Його Ексцеленцією, якого маю честь цього разу супроводжувати в Його черговій подорожі, і мило запрошувала ще» — з тогочасної кореспонденції, що зберігається в архіві канцелярії). А от про Олельків в архіві канцелярії не зберігається нічого. Про династію Олельків такого ніде не написано. Взагалі нічого не написано — ні в хроніці, ні в епістолі, ні в таємному донесенні. А раз не написано, отже, не було їх, Олельків. А раз не було їх, Олельків, значить, не було нас. Але ми є! That is the question. Звідки ми, яких не було, є?
Вона читала вірші, а ми казали: «Славно, славно, пані». Ми геть нічого таки не могли зрозуміти.
І тоді він крикнув «геть!», після чого жив іще багато (десятків) років.
Ми в опері. В опері життя. І сьогодні наша арія.
Вона схожа на Лайзу Мінеллі, він — на королівського пінґвіна з метрополітенівської реклами. Щодня, чекаючи на підземку, я згадую їх. У такий вік, як її, статечність завжди спокушує. Ось вона п’є каву, з широко відкритими очима слухаючи його апокрифні історії.
«Якого письменника маємо».
І коли їх кинуть на стіл, їм буде все одно. Лишень тобі не буде все одно.
Від тої миті ти нічого не міг робити. За що не брався, падало з рук. Тоді ти кричав: годі з мене вашої божевільні, — закривався від усіх і вирушав у свій jardin de Luxembourg, де тобі вже ніхто не міг стати на заваді.
Коли вкладаєшся спати, зачиняєш вікно, відкараскуючись від них, які кричать і чіпляються за підвіконня. Прокидаючись, квапишся відчинити, розчахнути його і переконатися, що вони все ще є — боїшся, що одного разу, розчахнувши, застанеш порожнечу, і не буде більше їх, і не так шкодуватимеш за втраченим привілеєм їх проганяти і впускати, як жахатиме сам факт їхньої відсутности.
Ти, звичайно, трохи блазнював, коли казав: «Не знаю, чи то мій дім». Насправді ти добре знав, що то твій дім і жодного іншого не маєш.
Вона мовби читає твої думки, і тобі стає соромно і відчуваєш, як пекуча червінь розтікається твоїм обличчям. Твоїм досі наївним обличчям. Адже в тебе досі погляд невинної дитини.
Задзеленчав трамвай. З-поміж звуків, які жадав би чути, хай обов’язково буде: а) дзеленчання трамваїв, б) той джаз і блюз, все те кохання по-нью-орлеанському, коли минає північ, а також — це все належить до б) — твої улюблені гурти в різні періоди доби в різних почерговостях, іноді pur, іноді mixed, в) передзвін, повернений на відреставровані дзвіниці та вежі, г) голоси пізніх перехожих. І, може, як доповнення, як ґ) (до речі, теж відреставроване), — цокіт цикад на внутрішньому подвір’ї серпневими ночами.
Що вдягти? що вдягти? — Метелик і краватку? — Усміх, менеере!
Він не на жарт розлютився. Вони бігали навколо того, махали пальмовими віялами і тремтіли, з тихим жахом чекаючи, кому з них світить шибениця, щоб йому покращився настрій. І тоді розлютився ти. Ти б поламав їм їхні віяла об голови, звісно, вони б померли не через це, але тоді вони померли б зі скрухи — пустувала б шибениця і вони б не мали цієї не зрозумілої тобі втіхи трясти жижками.
Замість пшеничного і житнього хліба їстимемо вату — нашу сподівану манну з неба. Зрозумілою мовою дивитимемося фільми зі смітників у кінотеатрах з провислими дахами і священними назвами, читатимемо книжки вельми сумнівної вартости у вельми сумнівних перекладах, похнюплено мовчатимемо, коли на нас тицятимуть волохатими пальцями і кривитимуться — «смердючі селюхи». Іноді нам до рук потраплятимуть чужинні журнали, і ми бачитимемо обличчя, розтягнені в оплаченій усмішці, і марно чекатимемо, коли з’явиться хтось, хто заплатить нам, щоби ми теж так могли усміхнутися.
(Б)ром: «Їхню (твою, вашу) історію не можна читати без (б)рому». Чому змовчав? Чому не додав ще «мою»?
Іноді добре. Тоді хочеться мати крила, бути птахом і ширяти над містом.
Лист — то дзеркальне відображення нас. Хто б подумав, що він ітиме так само довго, як абсурдно довго ти вертатимешся назад. Вони дивилися на тебе, то співчутливо, то іронічно — буква людського закону сильніша за людину, букви людського закону виявляються сильнішими, ніж десятки, ніж сотні тисяч людей; то чого можна було жадати від них, котрі були тільки виконавцями букви людського закону? Вони ховалися за параграф, вряди-годи виглядали, усміхалися, розводили руками, відтак ховалися знову. А куди було заховатися тобі? Чи міг ти теж заховатися за їхній параграф? Ти вивчав краєвиди Південної Саксонії, сідав у першу електричку на прикордонній станції без вокзалу і квиткової каси, ти був єдиним пасажиром, доки не вибрався з цієї утопії і аж коли перетнув умовний кордон з реальною Вільною Державою Баварією, почувся затишніше і задрімав. «Усе гаразд. Твого великого листа отримав сьогодні вранці».
Кундера каже: homo sentimentalis. Дарвін каже: homo sapiens. Гейзінґа каже: homo ludens. Анька Середа каже: homo viator. Ти кажеш: homo ridens. Однак останнє слово кажуть філософи: homo homini lupus est.
Якби вони мені запропонували: «Відмовся від тірамісу, і ми скасуємо кордони», — повірте, я б назавжди відмовився від тірамісу. Заради скасування кордонів я б назавжди відмовився від тірамісу. Заради скасування кордонів я б навіть відмовився від артишоків.
Моря. Нескінченного моря з грою небесної акварелі і гарячих пастелей піску вздовж узбережжя і човників, які залишає твоя стопа. Моря і чотириповерхових книгарень — це єдине, чого бракує цьому містові.
Вони просили: склади нам проект. Ти казав: я можу скласти вам проект, але в тому проекті не буде вас. Тоді вони казали: склади нам такий проект, де були б ми. Склади нам такий проект, де були б ми всі. Склади нам такий проект, де б ми всі були іншими. Ти пробував пояснити: навіть якщо я складу такий проект, ви через нього не станете іншими. Станьте спочатку іншими, і тоді я вам складу будь-який проект, який забажаєте. На що вони доречно відповідали: коли ми станемо іншими, нам не потрібно буде твого проекту. Ти замислився, і тобі стало не по собі, і ти кинувся їх наздоганяти: адже ти зробив найгірше, що можна зробити, — перекреслив надію. Може, якби ти склав їм проект, вони змогли б стати іншими? Можливо, ти сам би зміг стати іншим.
Ти йшов через Народний Сад, в якому цвіли троянди, площею Героїв, де на виголеній траві лежали туристи, пожовуючи снеки і розглядаючи побратимів у мандрах, яким пощастило більше, яким вистачило снаги піти далі, бодай на кілька метрів, перш ніж вони теж простягалися на траві, а ще були стійкі, які доходили до розгорненого каре Національної бібліотеки, або зникали далі в переходах, в яких знову ж таки їхні побратими у мандрах пропонували їм культурну програму на бруці, під старими склепіннями, захищеними сіткою від голубів, наче від власних душ, — їхні перші концертні зали, з чудовою акустикою. Ти йшов Замковим Садом проз відреставрованого Моцарта, позолоченого, як золотять маврів у виставах, по Ганушґассе, через ріг площі Герберта фон Караяна, Каринтійською, через площу св. Стефана, на якій знову ж таки їхні побратими у мандрах пропонували їм їхню розвагу, своє ще не відшліфоване до нестерпної досконалости штукарство — щасливці; сягнувши тієї досконалости, вони, як правило, закінчують у дещо смердючих каналах, штайнгофах або в grachtenhuizer, де їх гойдають тайфуни з ласкавими іменами, їхній delirium tremens. Далі ти йшов вулицею Червоної Вежі, вздовж набережної Франца Йосифа до Шведської площі. В Замковому Саду ти намагався розвеселити його, проте він зберігав самонавіяну поважність. Напевне, якби тонув корабель, він би теж удавав, що нічого не сталося. Коли тонув його корабель, він удавав, що нічого не сталося. Так він потопив цілу свою міфологічну флотилію. Свій хронічний анахронізм.
Мені здається, що, повернувшись сюди через кілька років, я четверговим вечором зустріну їхню гамірливу процесію, і якщо я наважуся запитати їх про причину їхньої ходи, вони морщитимуть чоло, пробуватимуть пригадати, але так і не зможуть мені її сказати. Так їхня недосконала пам’ять драму перетворює на фарс.
«Помилуйтеся нашим господарством». — «Як Вам удалося досягти таких карколомних результатів?» — «Ми робили все, що могли, щоб перешкодити розвиткові, — і це, повірте, виявилося в результаті найкращим рецептом нашого очудненого процвітання».
І коли почалося зростання, вони самі здивувалися і спромоглися сказати лише: «Отакої!». В таких випадках вони завжди казали «Отакої!». Всі їхні письменники казали «Отакої!». Їхнє «Отакої!» годі було витлумачити іншою мовою. Можливо, їхнє «Отакої!» — єдине, що вони дійсно мають. Ти теж начебто їхній письменник, кажеш вряди-годи «отакої» і час від часу «вряди-годи», інакше вони тебе розкусять, упізнають в тобі дешевого Bauernfдnger — і тобі не шкода, що постраждаєш ти, тобі шкода твоїх блудних героїв, на яких може окошитися твоє ошуканство, — здається, ти якось спробував їх упіймати неводом імен, без успіху.
І коли він помиратиме, вона гадатиме, що він укотре жартує, і все то несерйозно, і просто такого не може бути, щоб він помер, — так, ніби ми живемо вічно. Втім, ми не відаємо, скільки призначено жити їм. І навіть коли ти припиниш їхнє контурне блукання, ти не знатимеш, скільки їм після того жити.
« — Спиніться, дивні!»
« — Ми не можемо. Як би ми не хотіли, пане, ми не змогли б».
І побачивши, вони дивувалися:
« — Не може бути! Хмари?»
А один відказав:
« — Ми падаємо вгору, мій пане. Ми нестримно падаємо вгору».
Повертаєшся, а вже осінь. Ти не ставив крапки. Ти взяв за правило, від’їжджаючи, ніколи не ставити крапки. Можливо, найохочіше ти б узагалі відмовився від їхніх послуг, проте це означало б порушити гру межування і могло б мати далекосяжні наслідки, яких ні ти, ні вони передбачити не можуть. Здалося, що так легше. Відколи ти перестав налаштовувати пастки слів, розкладати сильця незакінчених речень, марно гадаючи їх упіймати, бодай затримати, бодай привернути увагу, тебе жодного разу більше не запопадав гнітючий настрій. Тобі здалося, буцім ти звільнився від невидного тягара.
Він їм сказав: це територія і тут діють закони території, і навіть якщо закони території тут не діють, то не діють саме закони території, а про жодні інші мови не може бути.
Отакої! — здивувався ти; і навіть там вони до нього прислухаються. То тільки тут вони прислухаються до дзвону червінців у своїх кишенях — і раптом він «червінців» задля більшої достовірности закреслив, однак так нічого і не додав замість закресленого.
«Не треба мені такого дому, — казала вона. — Я не хочу туди повертатися. То не мій дім». «Коли я кажу, що хочу повернутися, то я теж не хочу вертатися в цей дім. Я хочу вертатися в інший дім. Множинність уявлень про те, що таке дім, збільшує можливість нашого повертання», — пробував пояснити ти і не знав, наскільки переконливо звучали твої складні акустичні конструкції, якими, ймовірно, ти прагнув переконати передусім себе самого, що тобі від разу до разу ставало дедалі важче. Принаймні було два доми: в один, куди ти вертатися хотів-мусив, та інший, куди б ти не повернувся нізащо на світі. Але вся проблема полягала в тому, що координати обидвох домів невідворотно збігались, і до яких вже хитрощів ти не вдавався, їх годі було розокремити — і ніякий Декарт і жодний Кант тобі не могли зарадити.
«А що Ви зробили для нашої шановної інституції?» — спитав він, скоса поглядаючи на тебе. Дійсно, що ти зробив для їхньої інституції? Ти про це ніколи не замислювався, як і про те, що ти не зовсім розумієш, про що він і хто вона така, інституція, пажерливість якої не знає меж, так наче вона жива людина, що вічно просить хліб-наш-щоденний-дай-нам-днесь. А що зробили Ви для моєї інституції, хотів запитати ти, однак твоя інституція була надто вже відвертою фікцією, і ти, на противагу їм, знав, що годі щось зробити для фікції. Як можна щось зробити для фікції? Ти не розумів їхньої skurrile Philosophie. Ти і не намагався її зрозуміти. Ти вже давно спробував затраснути двері в їхню азію, в якій мистецтво шанування фікції сягло не підвладних тобі філософських глибин.
Щоразу, покинувши їхню тмутаракань, ти мовби наново з’являвся на світ.
Ти справді звільнився від тягара. Але то було там. Коли ти ішов угору, тягарі залишалися. Що вище ти мандрував, то більше їх скочувалося вдолину. Тобі здалося, що від них звільнився. Однак чи подумав ти, що рано чи пізно доведеться повернутися в долину?
«Ми тебе не забуваємо. Хіба тебе можна забути?» — лукавили вони.
На мить йому здалося, що він на незаселеному острові. Поза тим він знав, що незаселених островів немає і навіть незаселених островів наших мрій і тих не виявилося. Жодного.
Ти теж любиш яблука, проте ти б ніколи не повірив, що їх можна любити так безмежно. Вони виглядають кораблі в портах, які привозять напівстиглі плоди, що стали їм екзотичними, з далеких країн, і тоді вони влаштовують свято врожаю, обираючи яблукового короля. Вони беруть натерті до сліпучого блиску тверді плоди півдня, забальзамовані і притрушені пилком штучних пахощів, і милуються: «Sind sie nicht schцn?»
«А де ж ваші сади?» — вони здригаються, проте швидко оговтуються і ще затятіше святкують свято врожаю.
«Це ми бачили, — кажуть вони. — І це ми також знаємо». «А чого ж ви не бачили? Чого не знаєте?» «Ми все знаємо». Ти дивувався їхній делікатній науці: нічого не знаючи, знати все.
Самотній людині скрутно жити,
самотня людина сьогодні диво,
сьогодні людині потрібна свита,
ескорт ілюзій — як це жахливо, —
коли йому ставало особливо скрутно, він цитував самнезнавкого.
Він утікав. «Зрадник! — кричали йому вслід. — Ти зраджуєш своїй кармі». Крізь ніколи не миту шибку вагона, що від’їжджав, він усе судомніше вглядався туди, де залишилося позаду те, що вони називали його кармою, але, крім синтаксичної конструкції контрольно-перепускного пункту, нічого не бачив.
Вони мали араукарію у великому дерев’яному горщику. О визначеній годині бралися ходити навколо неї, поринаючи в мурмотіння. Ти і собі пробував наслідувати їх, однак твоє мурмотіння тільки порушувало їхнє одностайне murmurando. Ти зрозумів: араукарія — не моя рослина. Відтак ти самоусунувся, а вони під приголомшливе murmurando далі виконували свій ballet trockadero de monte calvus.
Ти хотів щось сказати, ти хотів сказати їм все, що думаєш. Вони сичали: ти заважаєш нам святкувати свято. Show must go on. Начувайся. І ти знав: їхнє свято — більше, ніж релігія. Їхнє свято — то їхній опіум. A co ї nad opium moїe byж.
Вони казали тобі: ось дві гори. Вибирай собі одну. Ти міркував: виберу цю — сміятимуться, виберу іншу — сміятимуться ще дужче. Ти вчасно опам’ятався: Я дякую за велику честь, виявлену мені, це дуже мило і шляхетно, про таке годі було мріяти, я зворушений і вдячний, але це значно більше, ніж можу заслуговувати — (адже для чогось вчили тебе китайської грамоти, бодай для того, щоб отак колись могти врятуватися).
Це що, роман? — допитувалися вони. Daily telegraph, — відповідав ти. Tut uns leid, — казали вони. — Доведеться конфіскувати. Можливо, якби ти їм сказав «У неділю вранці зілля копала» або «Розпрягайте, хлопці, коні», це подіяло б краще. Проте абсолютного успіху — як тільки ти не здогадався про це раніше? — ти б досяг, шепнувши їм на вухо «Рєчка двіжецца». Ти переконаний: подіяло б безвідмовно. Ти навіть знаєш, якою була б їхня відповідь, ти навіть чуєш, як вона мурашками лоскоче твоє вухо: «Пєсня слишицца», — і то був би знак, що ти безперешкодно перетнув калиновий кордон їхньої малинової батьківщини.
Коли всі засинають, ти приносиш зі спіжарки музичну скриньку і, відкривши, насолоджуєшся її старими божевільними мелодіями, забуваючи віднести, забуваючи, що її слід віднести, доки кинуться шукати. Інакше тебе заскочать, і тоді може бути не з медом.
Відтак вони почали дратуватися і нервово скрипіти стільцями: Хто ти? Хто ти? Кажи, хто ти! І ти їм казав: Ніхто. І сказавши їм: Ніхто, ти здобув свого найголовнішого героя — себе, Одіссею. Твій човен відплив, ти вислизнув, викрутився, випірнув. Ти виплутався. Перед тобою вільний простір, тобто нічого немає. Перед тобою, нарешті, незастувана Ітака твоїх нескінченних ілюзій, ґрандіозних перемог, незрівнянних поразок. Lucky surfing.
Його любили там, де його не було. Якби його не було ніде, його б любили всюди.
Ну ось, ти прочекав, а вони так і не з’явилися. Ти застерігав їх, що помилилися керунком, але вони, мабуть, вже не чули. Вони обрали свій шлях. Зрештою, вони мали добре право обрати свій шлях.
Вони, наче всохлі цвітьки, що їх тримають на вікні і кажуть: це наш сад. Погляньте, який чудовий наш сад. Ти хочеш обуритися проти цього ошуканства, хочеш крикнути їм: Але ж це мертві квіти! Їм уже ніколи не зацвісти, — однак на тебе сичать і цитькають: Мовчи, ти вбиваєш нашу надію, — і ти дивуєшся, як можна убити те, що мертве?
Вони мають імена, нащо їм тебе, роздавача імен, вони самі собі герої і філософи, факіри й голкіпери, ґвинтокрили й гелікоптери — змінюючи, нічого не змінюють, говорячи, нічого не кажуть, рухаючись, стоять на місці, вони всі дипломати, але де тоді взяти країну і ким її населити, щоб вони могли її гідно запрезентувати. Коли їм закидають: ви ні на крок не зрушили з місця, вони не лізуть в кишеню: головне, що ми рухаємося, головне, що ми ще рухаємося, і: це як подивитися, все залежить від обраної точки відліку, хіба ви не вивчали Айнштайна з Вітґенштайном і Айзенштайном?
Ти хотів було щось сказати про їхню виставу, однак промовчав. Бо хто знає, як у майбутньому розподіляться ролі? Адже це п’єса, на яку немає довічних контрактів, і бронювати місця на рік наперед жахливо безглуздо.
Чому маєш сидіти в такому лайні? Тому, що з нього народжується поезія? «Не хочу вашого лайна і вашої поезії, — протестував ти. — Ваша поезія смердить вашими неприбраними кльозетами».
Але є ще алкоголь, який називається життям, він п’янить найдужче.
[Якби вимагалося коментарів, їх набігло б багато різних, відтак відбулося б шліфування викреслюванням, доки б не викреслено всі аж до одного: nomen est omen або lupus in fabula або fata morgana або, скажімо, sapienti sat; це могла б бути будь-яка інша сентенція, яку свого часу вдалося запам’ятати, але їх було б однаково замало, щоб охопити все. Крім того, їх ніхто не вимагає і, здається, не вимагатиме]
Тож:
[no comments]