Сорок сім

Привіт!!!

>> Ну от для чого в тебе сумку зпіонерили ????????
Як то для чого? Причинно-наслідкових зв'язків з цією подією можна знайти скільки завгодно.
Поперше, нарешті собі куплю нову торбу;
Подруге, маємо вдома новий замок, красивіший за попередній;
Потретє, буду розбірливішою щодо осіб протилежної статі, тобто ходитиму вечорами тільки з тими, хто доводить до клямки (не до ручки, а до клямки);
Почетверте, я оптимізувала свій "виробничий" процес і тепер вкладаюся у відведені для роботи 8 год. денно;
Поп'яте, з втратою телефонного записника нарешті дізнаюсь, хто про мене пам'ятає без мого регулярного нагадування про своє існування (от тільки шкода, що візитницю я з собою не ношу, а тримаю на робочому столі);
По-шосте, її не зпіонерили, а спіонерили (перед к,п,т,ф,х пишеться префікс с - то я знову вимахуюсь, бо сама ж є страшно неграмотною);
тощо.

>> Я зовсім не те мав на увазі...
Тішуся з прогресивності твого мислення. Бо я вже губилася в здогадках, як же мені реагувати на твої освідчення в некоханні. Погодься, воно якось трохи кумедно виглядає: чувак каже: "я тебе не кохаю", кобіта його заспокоює: "та то фігня", чувак знову: "ну не кохаю я тебе", кобіта далі: "ну та добре, не кохай собі". Подальше розгортання цієї драми могло б закінчитись втішаннями на кшалт: "Ну ціхо-ціхо, з ким не буває, от я, до прикладу, теж не всіх кохаю, і ти не мусиш..."
>> Опа, то як розуміти - а зі мною цілуєшся, чи що ???
Тут мова не про зазіхання на твою плоть і честь, а про межі моєї самопожертви. У багатьох народів у фольклорі є сюжет, коли завдяки поцілунку з якоїсь потворної субстанції робиться ясний красень. А я на такий відважний крок ніколи б не пішла.

>> А то ще що таке ????????????????
Масони, питаєш, що таке... Спробую коротко пояснити. Є кілька підвидів масонів. Одні мешкають в Антарктиді і харчуються послідом пінгвінів. Інші живуть в екваторіальній зоні і підтримують енергетичний баланс здохлими, дещо підігнилими пташатками колібрі. Але їх єднає зовнішній вигляд - великі хвости, якими вони шкробають одне одному спини під час шлюбних ігрищ, ластоподібні ноги і (це найприкметніша їхня особливість!) великі товсті задниці, якими самці закривають входи до нір. Особливо цікавою є побудова жител масонами. Це дуже складні архітектурні витвори, які бентежать уми вчених набагато більше, ніж способи спорудження єгипетський пірамід... Ну, ти зрозумів?

>> тільки не посилай до книжок
Не буду. Але читати мусиш навчитися, бо то вже якось не пасує - доросла людина, дипломований спеціаліст, провідний фахівець, а такий невіглас.

>> шо я, компот ???
Не знаю... А як не компотом, то ким ти себе уявляєш? Я тут постійно філософуваннями різними займаюся, а про твоє самоусвідомлення ми, здається, ще не спілкувалися. Говорили про впливи на формування особистості, але про те, як ти себе уявляєш і відчуваєш - ні. Тому питаю, як на сповіді,
ТИ ХТО?

>> якщо то середовище добре та світле...
Це коли у кожного німб над головою світиться чи як?
>> От мені серйозно цікаво, як ти уявляєш собі роботу над собою ??? В котрому керунку ???
Іш-ти, який цікавий! Ок, спробую... По суті ця робота відбувається на рівні підсвідомості. Бо ж не станеш перед дзеркалом і не будеш собі повторювати: "я добрію, я гарнію, я вдосконалююся". Це вже щось не те. Людина працює над собою постійно: коли спілкується, коли читає, коли мовчить і думає, тоді коли сприймає і аналізує інформацію, дає власну оцінку подіям, коли співпереживає чи залишається байдужою. Постійно. Навіть у сні. До речі, сни є найважчими випробуваннями, бо там ми позбавлені багатьох стримуючих факторів і діємо, виходячи із своєї істинної сутності. Якщо ти не вкрадеш наяву через те, що боїшся в'язниці чи людського осуду, то в сні ти на це не зважаєш. Там ти залишаєшся наодинці зі спокусою. Піддашся ти їй чи ні, залежить тільки від того, чи справді ти усім єством вважаєш крадіжку злочином, чи просто про людське око погоджуєшся із однією із заповідей Божих. Це примітивний приклад, у снах випробування бувають значно серйозніші. Робота над собою триває і тоді, коли ти дивишся фільми, слухаєш музику, читаєш художню чи наукову літературу. Мені видається, що художня навіть сильніше впливає, бо діє через емоційне сприйняття, а наукова тільки через осмислення. Саме тому небезпечно зосереджуватися на одному авторові чи композиторові. Через таку зацикленість притуплюється здатність аналізувати і ти повністю можеш перейняти чужі життєві принципи і вже не зможеш реально їх оцінити. Тобто при одноманітності інформації, яку сприймає мозок, при неможливості спостерігати інші моделі життя, втрачається індивідуалізм. Щодо музики, то сила її впливу теж дуже велика. Вона базується на висотуванні з пам'яті епізодів минулого, співзвучних з настроями мелодій. Якщо слухаєш якусь ліричну музику, то робишся більш сентиментальним. Щось таке. Є музика яка зомбує, наганяє депресію, а є й світла, яка витягує з так званих чорних енергетичних дір. Слухаючи церковний хор, ти ніколи не захочеш пройтися строєм, а ритми військових маршів діяють як чарівна сопілка хлопчика Нільса на щурів. Взагалі вплив музики на психіку - то окрема тема. Роботою над собою є вибір поведінки в екстремальній ситуації, наприклад подолання агресії, коли тобі ну дуже хочеться на комусь зірватися, при чому людина може бути невинною, просто невчасно потрапила на очі. Прикладом може бути проблема пошлюбленої особи: зневажити благословенний Богом союз чи піддатися виру почуттів, можливо єдиному на сто років і мільйон людей справжньому коханню. Коли здійснюється вибір, триває робота над собою. І т.д.

>> Всім книжки пороздавала, а мені...
Вже маю тобі книжку. Думаю над змістом дарчого напису. Чого тобі побажати? Виконую довільне замовлення.

>> от потребую твоєї довідки...
Я тут, між іншим, не довідковим бюро працюю... Вже як Андрухович не знає, то і мені не встид визнати, що не відаю я етимології тої назви.

>> "Так говорив Заратустра" - улюблена книга...
То що, саме тому, що то твоя улюблена книжка, він ексклюзивно для тебе заговорив, у той час, коли до всіх нормальних людей він просто "казав"?

От і написала. Твоя черга...

Шістдесят
Цікаво би було піддати діагностуванню фахівців (не знаю, хто тим займається, можливо, світила від психіатрії, можливо, антропологи-масонознавці) наше спілкування, бо, щоб ти не казав, таки воно дивне, сиріч ненормальне. Я можу тобі відіслати свої найхворобливіші алюзії з приводу моєї дійсності, як би сказав Покальчук "те, що на споді", поза тим мене клинить в безпосередньому спілкуванні так, що окрім "привіт", "як справи" і ще кількох банальностей більше нічого сказати не можу. З іншого боку собі я це можу пояснити: ми залистувалися так, що готові відкрити найглибші пласти своєї душі, а ті, що розташовані над ними, просто заблокувалися. Я інколи задаюся питанням, а що ж далі? Бо дійсно не знаю, що би мало бути далі. Будь-яке явище має мати або розвиток, або йти до остаточного занепаду, а я з тобою знайомлюся, здається, уже кілька місяців. Причому, якщо говорити знову ж таки про безпосереднє (очне, позаінетне) спілкування, кожного разу доводиться починати усе з нуля: наново налаштовувати свої антенки на твої частоти, а свої скорегувати під сприйняття твоїми. Що стосується листування та інших способів віртуальних контактів, то статистика свідчить, що такі взаємини тривають не більше шести місяців. Отож вітаю себе і тебе - ми рекордсмени! Це означає не те, що я вичерпала себе, аж ніяк ні. Мені б надалі було цікаво і приємно "тримати з тобою контакт", але не в існуючому вигляді. В якому саме - теж не знаю. Переконана в одному - далі так тривати не може і не буде. Принаймні треба вибирати між епістолярним жанром і цьомками-бомками. Хоча другий варіант для мене є менш прийнятним з дуже багатьох причин. Перша, і найголовніша: у виставах я беру участь тільки в якості режисера, а не артистки, а займатися маніпулюванням чужими почуттями, як на мене, просто пішло. Виводити стосунки на площину щирості теж не бачу необхідності, бо єдиним логічним завершенням тої щирості буде ще одна підстава для самоутвердження однієї високомірної тварюки. Мерсі, сама веду список, де ставлю галочки навпроти певних імен.
Вивчення, чи більш гуманніше - спілкування з людиною притилежної статі, як би там не було, але рано чи пізно таки набуває не лише дружнього забарвлення. Так, ти мені подобаєшся, так, я маю до тебе сентимент не лише як до особливої функції свого комп'ютера, поза тим твоє ставлення не дозволяє мені розвивати (вивільняти) всі свої почуття до тебе. Таки існує в природі емоційний раціоналізм. На прикладі це виглядає так: спрагла людина шукає воду аби задовільнити спрагу. Єдиним виходом вона бачить наполегливе викопування криниці з надією добратися врешті до артезіанського джерела з життєдайною рідиною. Отак і я самозречено перейнялася копанням. Глибоко забурилася в грунт, уже не відчуваючи ні болю в суглобах, ані тої спраги. Можна вважати, перетворилася на зомбі, запрограмованого на копання. А коли нарешті прийшов час спочити і я вибралася нагору, то побачила над собою таблицю з написом "САХАРА". Я таки в чомусь раціоналіст і особливо не засмутилася, бо подумала, що якщо не до води, то хоч до нафти докопаюся. Але знову питання: пощо мені нафта, коли я просто хочу пити, а не перетворитися на нафтового шейха, отримавши від знахідки практичний зиск. Ти моя найглибша шахта, але мені, якщо чесно, уже від того копання пісок між зубами скрегоче, а мої ніжні рученята якось не звикли до того, що на них натираються мозолі. На жаль, я себе не ототожнюю з класом пролетаріату.
До зустрічі. Реакція, звісно, бажана, але її відсутність буде не менш красномовною.

Шістдесят два
... До речі, за Павичем, час - це тільки частина вічності, яка чомусь запізнюється...
В книжці, яку я нарешті дочитала (все той же "Хозарський словник") є розповідь про два дзеркала - повільне і швидке. Жодне з дзеркал не відображає дійсності. Перше - показує минуле, друге - майбутнє. Останнім часом мене переслідує відчуття, що я стою саме перед такими дзеркалами. Я людина без минулого і майбутнього, і тільки кожен мій рух зараз проектується в минуле і майбутнє. Один і той же вчинок, жест, видозмінюється двічі, і двічі по-різному. А як тільки відійду вбік, в місце, звідки я себе не бачу, щезає все - навіть я сама. Можливо, у мене немає і теперішнього. Тобто мене теж нема. Бо що за такий суб'єкт, який не чує за собою минулого і не вірить у майбутнє. Я розчиняюся. Розчиняюсь в тих дзеркалах, не помічаючи уже, що вони синхронно вказують на мою відсутність. Уявляєш, як важливо часом почути незнайомий голос: "Я знаю тебе!". Тоді призупиняєш своє розчинення і благально перепитуєш: "Знаєш? Ти справді знаєш мене?! Розкажи мені про мене!" Голос спершу долає зніченість, викликану таким несподіваним проханням, а тоді береться тобі оповідати: "Ти така-то й така-то..." Дзеркала активізовують свою діяльність до наступної втрати твого відображення, а тоді чекаєш на новий голос. Точніше, ти його не чекаєш, бо ти забуваєш чекати, забуваєш пам'ятати що-небудь. Кожен голос для тебе є єдиним і першим. Бо й справді, двічі ніхто не проходить повз, а якщо й проходить, то з новими знаннями про цей світ, а отже з новим смисловим відтінком у звучанні отого одкровенного: "Я знаю тебе!"
Я б хотіла бути зіркою. Уявляєш, тебе насправді уже тисячі років нема, ти роздробилася на дрібні метеорити, космічний пил, а на далекій Землі все ще бачать твоє світло, на кожній планеті, куди крізь безмежні простори Всесвіту ретранслюють знову і знову твоє падіння, все ще загадують бажання божевільні закохані. Ти ніби і є, але насправді давно пролетіла повз цю галактику. Рідко хто задумається над тим "ніби є", і лише відлуння, якого немає у вакуумі, застрягає ще не вирвавшись з гортані, і найтяжчим каменем осідає в тобі - "є-е-е-е-е-е!".
Близькість, духовна чи фізична, як на мене це два боки тієї ж медалі (якщо вважати, що тіло тлінне, а душа вічна, проте душа запакована намертво, точніше до смерті, в тіло, то цей же статевий акт є ніщо інше, як намагання максимально наблизити душі через входження і поглинання частин плоті одне одного), так от, ота близькість врешті зумовлює неповноту сприйняття світу. На якомусь етапі, ти розумієш/відчуваєш, що в тебе є наркотична потреба думати, дивитися, слухати не лише своїми власними членами, а тобі тотально бракує отої іншої людини, по-ло-ви-ни. І ще невідомо, що легше перенести - дискофорт з приводу її відсутності як такої взагалі, чи усвідомлення неможливості присутності (тут і негайно) реально існуючої людини. В першому випадку можна навіть і не усвідомлювати причини свого поганого самопочуття, в другому залишається вити на місяць або шукати інші способи притлумити в собі відчуття неповноти світу і власної неспроможності заповнити внутрішню порожнечу. Способів існує предостатньо - від наркотичних засобів до роботи, яка, в принципі, теж є чимось схожим до наркотика. Інакше настає період внутрішнього омертвіння. Він починається з холоду. Холод призводить до заціпеніння, і у якійсь фазі процес набуває незворотності. Існують, правда, активні способи боротьби із собою, але про карнавал, ми вже достатньо наспілкувалися...

Шістдесят вісім
…Та мені і ваяти що-небудь зараз впадло. У мене в папці "архів" купа ніде ще неопублікованих текстів. Ото, щоб не забирати зі собою того мотлоху на нову роботу (якщо така вигорить), я сиджу на електронній пошті і розкидаю його по редакційних адресах і просто класним челавекам. Така собі безплатна розсилка "душевного стриптизу". Дерева листя скидають восени, щоб спокійно перезимувати, а весною вибухнути свіжою зеленню. Ото і в мене настав період скидання листя. Принаймні дерева не відлітають у вирій, а то уяви я себе птахом, бігалам би по Львову, махаючи крилами і перепитуючи в перехожих: "Таїті-таїті!!! А ви нє билі на Таїті???".
А ще маю до тебе ділову пропозицію. Є такий журнал "Четвер". Іздрик його видає. Ти на останній каві висловив намір видрукувати наші листи яко книжку. Ги-ги. Умнічка. У мене та ідея визріла щонайменше кілька місяців тому (як істинний літератор я вже тоді написала вступ, епілог і післямову), саме тому на твої слова я зреагувала досить спокійно. Ще мене втішило те, що ти не вважав за потрібне обговорити момент авторських прав. Але там є трохи роботи для редактора, а в мене не було часу ті тексти до людського виду доводити. Так от. Суть пропозиції: пропоную тобі співавторство. Бо свої листи я й без тебе уже потрохи почала публікувати ("Метро", наприклад). Звісно, в тебе не такий високий художній рівень, але зате ж як щиро! Я не заперечую, якщо ти їх і в себе на сайті розташуєш. Але такий момент. Кожне видавництво хоче мати право на першодрук. Тому на сайті краще їх вішати уже після того, коли всі авторські права будуть офіційно оформленні і застережені. Що скажеш?

Тепер текст з архіву:
Трохи далі від центра міста є вуличка, яка, мабуть, нічим і не відрізняється від десятків інших львівських вулиць - така ж камерна, з такими ж старими будинками, де на фасадах чи металевих оздобах ще можна прочитати рік спорудження. Увігнутою дугою вуличка вросла у тіло міста і наскрізно прониклася міською суєтою. Її мешканці, як і інші городяни, вранці поспішають на роботу чи навчання. Та з першого ж потрапляння в цей закуток урбаністичного ландшафту початку століття вуличка стала символом усього першого.
Того дня випав перший сніг. Автомобілі і перехожі ще не встигли перетворити біле покривало на болотне місиво. В обідню пору вуличка спорожніло вичікувала повернень домів стомлених і заклопотаних людей, задумалась перед зустріччю з вечором із засвіченими через одного ліхтарями, із сотнями кроків різної гучності та в різних ритмах. А поки панувала тиша, саме та, яка пасує до атмосфери падіння першого снігу. Єдиним звуковим сплетінням могла би бути музика вальсуючих сніжинок, проте гармонійність візуальної картини не потребувала жодного доповнення - тільки оцей клаптик старого міста і тільки цнотлива білизна снігу. У повітрі бриніла тиша, а вже уява могла висотувати із полущених стін, понурих брам звуки минулого, неймовірні чи банальні історії життя кожного мешканця, сьогочасного чи учорашнього. Вуличка має містичний вплив на випадкових блукальців - вона дивним чином заспокоює і збалансовує внутрішні сили. Зовсім би було по-іншому, якби довелося кожного ранку з одного із сіро-зелених будинків виносити сміття чи, скажімо, з вікна витріпувати хідники. Втратилось би сакральне значення вулички, яку провідуєш тільки раз на рік - у день, коли падає перший сніг.
Таких вуличок у житті трапляється чимало, але кожна є першою і єдиною. Кожен потай хотів би бути Колумбом і відкрити щось своє - байдуже, з якого боку світу розпочато експедицію, байдуже, що вуличку чи цілий континент відкривали до тебе сотні, а то й тисячі таких же піонерів-першовідкривачів і кожен називав її по-своєму. Маленька екзотична Індія залишається в серці назавжди, навіть коли її осквернено всілякими псевдоцивілізаційними благами.
Мені б не хотілося наступного року на відкритій випадково мною вуличці побачити новий, зроблений за всіма вимогами сучасності супермаркет чи супер-бупер модерну бензозаправку. Іншими вимогами, мабуть, живуть її мешканці, адже їм би зручніше було купувати хліб чи заправляти авто поруч з домівкою. Їхнє право, вони тут господарі, а правом мандрівника залишається малювати мапи своїх подожей на основі власних вражень і спостережень, які, як усе перше, уже не підвладні часові.

Про життя, зірки і все решту допишу пізніше.
Бажаю тобі різочки під подушкою, ну і всього решту.

Sonetko
sonetko@torba.com