Злапав себе на тому, що вже хвилини дві спостерігаю, як до біса загадково блимає курсор в тілі другого циклу недокінченої процедури. От чортівня. Цей код треба завтра здати на тестування Йоржесу, бо Йоржес, бідака, зараз без роботи, а Йоржес без роботи не Йоржес, а вісімдесят кілограмів кісток і м'яса в двох метрах зросту і пусті очі. Отож код треба докінчити, накласти купу, щоби він завтра мав в чому шукати баги, оті скарабеї, жуки-гнойовики, які живуть в кожній програмі.
Але код вперто не писався. Спостерігати блимання курсора було значно приємніше, аніж думати. Рука хапнула мишу, і залізла в панель управління, туди, де міняється частота мигання отого самого курсора. Позмінював частоту мигання, але на любій частоті курсор тупо компостував мозги, і ні про який код вже не було мови.
Крім того, страшно боліла голова. Не просто так, а наче в ній щось тенькало і блимкало, наче якийсь п'яний велетень вгатив по ній сучкуватою довбнею, наче голову запхали в дзвін.
"Добре, Боржч. Забудь, Боржч" - казав я сам собі. Код кодом. А душевна рівновага важливіша навіть за Йоржеса з пустими скляними очима. Я вже почав дратуватись. А дратуватись нам, Боржч, аж ніяк не можна, і дратуватись нам, Боржч, аж ніяк не треба, а треба нам, Боржч дописати цей код. Тьху. Замкнуте коло. Бо дописувати зараз отой код власне і означало дратуватись.
Добре. Стоп. Даю собі право на перекур. Подивитись на негусті вогні байдужого міста, надихатись диму, щоби аж хреново стало, а потім, може, пройде, може, піде код, десь поламається якась невидима надміцна стіна, і я все побачу, лишиться тільки тупо набрати код.
Виліз на балкон. Запалив цигарку, глибоко затягнувся. Оно, бачу, приглушене світло. П'ятий поверх, третій підїзд. Там живе товстий непривітний тип, і світло приглушене для малюка, що лежить в колисці, малий, певне, просинається від темряви, таке буває. Дружиною в товстого і непривітного привітний і тоненький, витончено-виточений символ всього прекрасного, жіночності, материнства, вічного кохання і безсумнівного щастя. Коли йду по воду, а вона трапляється дорогою, не можу відвести погляд. Усміхається всім і кожному, і від усмішки її хочеться дуріти, бігти, кричати, співати і мучити гітару. І ще жити на всю силу, без обмежень з боку нещасного дурного розуму і нещасної дурної логіки. Та вона проходить, і куди дівається все світле, бо ти пригадуєш, як товстий-непривітний приходить ввечері з роботи, і починає згодом чогось лупцювати свій символ, а потім повертає символ до себе задом і входить в цикл зворотньо-поступальних рухів, а потім настає, само-собою, кінець циклу, малюк реве, він іде на кухню жерти, а вона на балкон, плаче і смикає бідну цигарку. А ти жалієш, що в тебе перед очима бінокль, а не оптичний приціл, а то б ти поставив невеличку червонувату крапку на жирній потилиці непривітного товстого типа.
Ага. Заспокоївся. Не треба було дивитись на оте вікно на п'ятому під'їзді третього поверху. Бо почав так само смикати цигарку, як вона. Роздратувався тільки. Не допомогло. Сів за комп. Пишу щось, аж бачу - створив масив ТовстаСволіч, і присвоюю йому значення всіх відомих матюків. Ну, це кінець. Останній спосіб - прогулятись, продихати легені загадковим повітрям нічного міста.
Вдягаюсь. Скидаю вільні спортивні штани, вдягаюсь в рицарський джинсовий обладунок. Цікаво, чого це пірати не носили джинсів? Цей одяг їм би пасував. Джинси і бандани, жадібні очі, міцні руки, криві шаблі і смолянистий запах дерева. Біс з ними. Мені довіку нюхати бензинові випари міста.
Але не вночі. Вночі місто перетворюється до невпізнання. Вдень це загадкова істота, броунівський рух тисяч людей, в кожного своє життя, під черепом крутяться свої думки, кожен кудись іде, всі різні і всі однакові на долоні лялькового майстра - міста. А на ескалаторах взагалі всі однакові, всі живуть однаковими правилами і пересуваються з однаковою швидкістю. І ти разом з ними перетворюєшся в нікчемний атом, тебе кудись несе, тебе смикають мотузки, Майстер Ляльок вищирює зуби, а боги на небі заходяться сміхом. Вдень ніби й немає людей, це просто гвинтики дурної машини, взаємопов'язані і взаємозчеплені.
А вночі це не місто. Це територія незвіданого. Люди заходять в двері квартир, гучно хряпають дверима і обривають нитки Майстра Ляльок. Там їхнє життя, там вони відчувають спокій, радість, там їх чекає купа простих і зрозумілих речей, котрі, як відомо, єдині здатні дарувати щастя. Їхнє життя за вікнами будинків, і от вони потихеньку гаснуть, і за кожним вікном відходять в сни. А ти не спиш, виходиш на двір, і відчуваєш, що сни фонять, вони аж бринять, тисячі невідчутих емоцій і нереалізованих мрій.
Це територія привидів. Це територія людей. Десь ще сидить бабуся з сигаретами і хлібом, і накуручує на буханці хліба п'ятдесят копійок, і вона дивиться на тебе, і тобі навіть шкода, що хліб тобі не потрібен. Десь ходять п'яниці, компанії, десь горлають пісень. Десь в темноті сидить злодій і чекає чогось. В освітлених нічних кіосках сидять сонні продавці, і зрідка прошумить машина. Приємно отак просто йти і палити цигарку, дихати снами і не спати.
Я йду за пивом. До одного з нічних кіосків. Ось вони вишикувались в ряд, чотири штуки. Я і ду до третього зліва і до другого справа.
Це мій кіоск. Колись, з подивом зауваживши, що в мому "тупіку" набралось тисячі зо три зелених, я купив собі такий кіоск. Сигарети, пиво, соки-води-жувачки-презервативи. З шістнадцяти до восьми. Я купив його, бо мені не спалось в ті часи. Тільки засинав, як з'являлось колись кохане все ще прекрасне обличчя і починало ржати, так, ржати, щиро дивилось на мене і сміялось, як обкурене, але воно було не обкурене, те обличчя. Тому я брав книгу, йшов в кіоск, відсилав потомлену Люсю спати, і читав книгу, і пив каву, а в віконце заглядали загадкові обличчя нічних волоцюг. А коли місто прокидалось, ішов додому й лягав спати.
Тепер це не мало змісту, бо я вбив те обличчя. Я перестав його любити й почав ненавидіти, і коли воно приходило, я тішився, я брав його і товк до стіни, і ставив синяки під очима, поливав кислотою і випалював розжареним залізом очі, воно вже не сміялось, та ще довго приходило, і тоді я почав затовкати в нього цвяхи, вкручувати шурупи і дерти паси, а потім воно плакало, а потім перестало нарешті приходити, і не було ні любові, ні ненависті, а залишилось тільки пусте місце для наступної любові і наступної ненависті.
Кіоск давав невеликі прибутки, однак мені вистачало. Пиво і сигарети я брав тільки звідти, ще й трохи грошенят лишалось.
Я підійшов до віконечка. Люся кимарила, але одразу ж проснулась. Інстинкт.
- Відчини, - сказав я.
Люся відчинила. Я зайшов всередину, зварив кави, собі і Люсі, і ми з нею випили ту каву, попередньо здобривши її коньяком, і поговорили про те про се, про мого кота Фрідріка Загденбурзького, про її чоловіка Артура Соловейко, про ціни на городину, про прибутки, яких було не багато, а потім дружно закалякали скандинавський кросворд, які Люся купувала цілими книжечками і жодного ніколи не заповнювала до кінця.
Люся була дівчиною двадцяти років, і приїхала в місто з глухого південноукраїнського села, до дядька. Дядько був алкоголік, тож нікуди не влаштував її вчитися, і їй довелось шукати роботу, і вона її знайшла, бо клацати касовим апаратом це не заповнювати сканворди, це значно простіше. Вона заробляла в мене більше, аніж до того, годувала дядька, а дядько бив її і відбирав гроші, і пропивав ті гроші, а коли вона хотіла ставити його на місце, погрожував вигнати її з квартири, і вона замовкала, бо на її думку, він мав на те право. Я про це дізнався, і Люся познайомила мене з дядьком, а я познайомив його рило з моїм кулаком, і більше він Люсю не чіпав і пив лише за свої.
Якось ми пішли в кабак відсвяткувати тримісячний ювілей нашої комерції, і спочатку ми тішились пивом, а потім ми тішились більярдом, і я тішився її хижо і граційно вигнутою над столом фігурою за мить до удару, і почав дивитися на неї інакше. Потім знову сіли пити, а я й далі дивився на неї інакше, і вона зрозуміла, що я дивлюся на неї інакше, і глянула на мене трохи перелякано, але інакше. Ми сиділи, пили і дивились одне на одного інакше, а потім алкоголь перейшов за межу критичної консистенції, і ми ледве доплелись до мене додому, по черзі скористувались унітазом в неприродних цілях і завалилися спати.
Потім був бляклий зимовий ранок, було холодно, я прокинувся і зробив з дівчиною поруч те, що роблять всі мужики в шостій ранку, і ми трохи зігрілися, а потім ми попили кави, загризли бутербродами і знову зігрілися, і побачили, що це добре.
А потім я сказав їй: "я зараз", вдягнувся і вийшов надвір. Я вивісив в кіоску оголошення "вихідний", забіг в універсам, купив пляшку червоного вина, пляшку коньяку, лимон, твердий сир і чорний хліб, і вернувся додому, і світ був чомусь зовсім інакший, лише тому, що мене дома хтось чекав. Я прийшов, розігрів вино, і все було дуже просто, дуже приємно і ми були просто щасливі. Просто щасливі, бо коли людина щаслива, це завжди просто, а коли нещасна, це завжди складно, і чим складніше, тим людина нещасніша. Нам було тепло і затишно, і не треба було нічого пояснювати і нічого виправдовувати, і не треба було вішати непотрібні ярлики, і ми просиділи так цілий день, майже не розмовляючи.
І ще були такі дні, і ще були ночі. Можна було заснути, знаючи, що ти не сам, можна було не спати і дивитьсь в зиму, а потім була весна, і ми палили на балконі і не розмовляли, а потім літо, і ми йшли серед ночі до Дніпра, і я любив її тоді, коли вона бігла до мене з берега, струнка, весела і довірлива, щиро регочучи і піднімаючи каскади бризг. Але тільки тоді, бо загалом це не була любов, і вона також це розуміла. Це був союз двох людей, яким приємно разом, це було двоє щирих друзів протилежної статі, яким приємно було мовчати разом, і не менш приємно задовільняти одне одного. Але серце не билось. Здавалося б, все було, і дружба, і повага, і статевий потяг, а от любові не було, бо це химера, народжувана п'яними богами на погибель людині.
А потім була осінь і Артур Соловейко, що чудово грав на гітарі, і він став нашим другом, він грав на гітарі в нас на кухні, цмулив наше пиво, курив наші цигарки і жував наші котлети, а потім він почав інакше дивитись на Люсю, а згодом Люся почала інакше дивиться на Артура, і все вже було зрозуміло і трохи шкода.
Люся прийшла якось, і сказала, що це востаннє. Що коли я хочу, можу її звільняти, та жити зі мною вона не буде, і спати вона зі мною не буде, бо я її не люблю, а любить її Антон Соловейко, і тому вона буде жити та спати з Антоном Соловейко, і будь що буде.
Я пробував їй пояснити. Що я все розумію, і що це був просто союз. Щоби всім було приємно і вільно, щоби всі були щасливі і сексуально задоволені. Та виявилось, що це не так, бо я платив їй гроші, і вона вважала, що я маю право.
Я розчарувався. Тобто, я прозрів. Я виявляється, був сліпий, і не бачив очевидних речей.
Тоді я прийняв просте рішення. Щоби мене не вважали своліччю. Щоби не трапилось більше такого або подібного. Довго переконував Люсю, а вона потому Антона, і вона таки лишилась працювати в кіоску, і тому я зараз разом з нею розгадував скандинавські кросвоорди.
Потім я їй ще раз розповів про Фрідріка Загденбургського, яка все-таки розумна скотина, допетрала-таки, для чого я привісив на дверях, на висоті десяти сантиметрів від порогу квартири широкий вимикач, приєднаний до звоника.
І це було логічно, бо ночувати на ноговтирайці перед дверями не велика приємність, і тому він тепер приходить серед ночі, будить мене, я в самих трусах відчиняю йому двері, а він поважно і впевнено заходить до дому.
А Люся ще раз розповіла мені про Антона Соловейко, яка все-таки дурна скотина, почала пити, бити Люсю ні за що ні про що, будити малого і вести себе некультурно у вбиральні.
І це було логічно, бо Антон Соловейко був тепер не загадковим-романтичним-закоханим гітаризованим менестрелем, а був тепер Антон Соловейко звичайним главою звичайної сім'ї, і мав право тепер пити, лупцювати дружину, і приходити серед ночі, і будити Люсю, а вона в самих трусах відчиняла йому двері, а він поважно і невпевнено заходив додому.
Я сказав, що можу втрутитись, а вона, що не варто. Потім я дістав з-за холодильника почату пляшку коньяку, і ми випили першу за нас, бо ми того варті, другу за Павла Антоновича і за те, щоби біда цілувала нас у сраку, а третю, ну третю, звичайно, за любов, за Антона Соловейка і Фрідріка Загденбургського.
А потім запалили собі, сиділи і мовчали, і я мав би думати про те, що це ніби як колись, але це не було як колись, і тому я думав про тіло другого циклу процедури, в якому блимав курсор, і все стало ясно, чітко і зрозуміло. Я взяв пляшку пива з холодильника, дві пляшки пива не з холодильника і пачку цигарок, сказав Люсі "щасти" і пішов додому довшою дорогою.
Була вже десь четверта ранку, наймертвотніший час в місті. На пустій дорозі перед червоним світлом зупинилась машина, і почекала, поки ніхто не перейде вулицю, і це було нелогічно, непристойно і просто смішно.
Я відкоркував пиво об огорожу, запалив цигарку і йшов собі. Код можна було вважати дописаним, бо він вже жив в логічній частині мого єства. Логічна частина єства вважала на цьому день вичерпаний, однак нелогічна з нею не згоджувалась і хотіла ще чогось, чого - не ясно. Тому я й пішов довшою дорогою, зайшов на круг, посидів трохи. Випалив ще одну цигарку і допив пиво. Приводу для нелогічностей не знайшлося, отож я таки пішов додому.
Розбудив ліфт, піднявся. Фрідрік Загденбургський вже приперся, і тепер стояв, дивився на мене з докором, типу: "Чого ото я звоню, а ти не відчиняєш?! Га-а-а-а?! Загуля-я-яв, соб-б-бака…". Я покаявся і відчинив двері.
Хотілось їсти і писати код. По-порядку. Відчинив холодильник, примостив туди пиво. Дістав масло, паштет і кавалок риби для Фрідріка Загденбургського. Поставив чайник. Пішов в туалет, вмився і почистив зуби.
На кухні засвистів чайник. Я випив чаю, згриз два бутерброди з паштетом. Фрідрік Загденбургський догриз рибу і почвалав спати. Я помив чашку і почвалав писати код.
Прозорої надміцної стіни не було, загадковий курсор зсунувся з місця, отож через півгодини код вже був готовий.
Але нелогічна частина не хотіла спати. Тому я взяв Стругацьких, почитав трохи "Альпініста", а потім таки заснув.
Будильника я не почув, як завжди. А от дзвінок телефону почув. Я взяв трубку. В ній кипів, захлинався, заїкався і матюкався Йоржес, мовляв, чого ото вже одинадцята, а мій код ще не в нього?! Я сказав: так, Йоржес, за годину, Йоржес, спокійно, Йоржес.
Новий день вступив в свої права.

Боржч
borzhch@ukr.net