Максим Стріха. «Прощання з андеґpаундом»
«Критика», №1, лютий 1998

«Peltse and Pentameron» — це назва нової англомовної книжки молодого письменника з України. Назва дивна й незвична — запам’ятати її нелегко. Прізвище автора також українським читачам у діяспорі мало що скаже, дехто почує його, може, вперше. А шкода. Бо книжка ця заслуговує на особливу увагу: її варто не тільки прочитати, але й купити на дарунки американським приятелям. А про автора ми не один раз ще почуємо. Бо Володимир Діброва — першорядний письменник.

[...]
Хто такий Володимир Діброва? Факт, що загал української громадськости мало про нього знає, недобре свідчить про пресу української діяспори. Бо Володимир Діброва від 1990 року живе в Америці. Він був кореспондентом київської «Народної газети» у Вашинґтоні, потім стипендіянтом Фундації Фулбрайта в американських університетах Індіяна та Пен Стейт, згодом викладачем у літній школі українознавства в Гарварді, а тепер є співробітником Українського Наукового Інституту Гарвардського університету. Народжений 1951 року в Донецьку, В.Діброва закінчив факультет романо-германської філології Київського Університету і має звання кандидата філологічних наук. Він прозаїк і перекладач, член Спілки Письменників України, лавреат нагороди імені М.Лукаша. Замолоду В.Діброва належав до тих, кого сам називає «відчуженими від своєї мови етнічними українцями». І, як багато інших українських письменників, починав писати російською мовою. Але прийшов час, коли він зробив свідомий вибір. В інтерв’ю для журналу «Україна» (січень 1994), у відповідь на питання Людмили Таран, Діброва ось так з’ясував своє рішення: «Добре це, чи погано, але нам, якщо ми хочемо бути повноцінною, сучасною нацією, доведеться до багатьох речей ставитися свідомо і робити вибір там, де раніше, або за інших умов, ми безтямно плили за водою. Але вибір — це і є свобода». І далі каже письменник: «Питання бути чи не бути вирішується нині не в кабінетах безпорадних міністрів, а на нашому індивідуальному рівні». Крім англомовної книжки «Peltse and Pentameron» і згаданих вже українських варіянтів, друкованих у «Сучасності» та книжці «Пісні Бітлз» (1991), В.Діброва теж є автором збірки оповідань «Тексти з назвами і без назв», знаменитого роману із сучасного життя «Бурдик», надрукованого в харківському журналі «Березіль» (ч.1–2, 1997), та літературознавчих статей, друкованих у періодиці. «Бурдик», між іншим, — це капітальний сучасний роман для вдумливого інтеліґентного читача, з гумором, сексом, живим віддзеркаленням справжнього побуту, із сатиричними нотками і на адресу совєтської системи, і сьогоднішньої номенклятури, і дисидентів, і діяспори... Його варто також якщо не перекласти, то бодай видати окремою книжкою, щоб став доступнішим ширшій громаді зацікавлених читачів.[...]

Марта Тарнавська
«Свобода», 27 березня 1998

Автор цієї книжки («Збіговиська» — ред. «Ч-га») давно вже мешкає в Cполучених Штатах, а його книжка нещодавно з’явилася в українських книгарнях і лишається малопоміченою, чим нагадує істину, що слід бути публічною постаттю, щоб привертати увагу до своїх книжок.
Водночас у вузьких колах літературної критики немає більшого компліменту, ніж порівняти твір сучасного автора із текстами Діброви. «Це майже рівень Діброви!», «це настрої Діброви!» або й навіть «це епігонство Діброви!» — звучить як солідний комплімент із вуст метра. І, найцікавіше, ті автори, кого вимірюють за дібровинською шкалою, зазвичай Діброви не читали. Вочевидь, Володимир Діброва і справді випередив свій час, схопивши текстами щось сутнісне і в сучасній йому добі, й у добі наступній, тобто тій, яка зараз надворі. [...].

Євгенія Кононенко. «Невеселі збіговиська».
«Книжник review», № 12, червень 2001.

Володимир Діброва — яскравий представник «андеґраундної альтернативи» 1979–1980-х років, що творилася паралельно до радянського офіціозу — у самвидаві. Дебютувавши наприкінці «пєрєстройки» двома книжками в офіційному друці («Тексти з назвами і без назв», 1990, «Пісні Бітлз», 1991), він одразу став одним із найпопулярніших українських прозаїків, перекладених у Німеччині, Польщі, Угорщині, Шотландії, США, Канаді. 1996 року в престижному американському видавництві «North Western University Press» (де друкувалися твори Кундери, Мілоша, Бродського та інших найвизначніших східноєвропейських письменників) з’явився однотомник його вибраної прози «Peltse and Pentameron».
В Україні тим часом його твори друкувалися в періодиці — найширший розголос здобули романи «Пентамерон» («Сучасність», 1–2, 1994), «Бурдик» («Березіль», 1–2, 1997), повість «День народження» («Кур’єр Кривбасу», 10, 1997), п’єси «Короткий курс» та «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії (стенографічний звіт-опера)». За переклад роману Семюела Беккета «Уот» («Всесвіт» 9–12, 1990) Володимир Діброва нагороджений премією ім. Миколи Лукаша. Від 1994 року письменник живе й працює в США. [...]

«Критика», вересень 1999

«Збіговиська» Володимира Діброви — перша книжка письменника, видана в Україні протягом останніх восьми років. Принагідно відзначимо — у Штатах, де письменник постійно живе від початку 90-х, вибрана проза Діброви в англійському перекладі — «Peltse and Pentameron» — з’явилася друком у престижному «North-West University Press» з передмовою Аскольда Мельничука 1996 року. Проте і в Україні рівень приступності Володимира Діброви на сторінках періодики був достатньо помітний. Письменник продовжував залишатися «знаковою» постаттю коли не для всієї української літератури, то принаймні для того її покоління, яке дебютувало вже після «шестидесятників» і заговорило на повен голос у роки ґорбачовської перебудови.
Коли вдаватися до формальної класифікації, хоч і не канонізованої досі академічним Інститутом літератури, слід відзначити, що Володимир Діброва належить до так званої «андеґраундової альтернативи» 70-х років (Л.Подерв’янський, А.Степаненко, Б.Жолдак та ін.).
У ґрунтовній, але малоприступній, на жаль, розвідці Олекси Семенченка «Альтернатива у Києві» (польський україномовний часопис «Зустрічі», ч.8 за 1994 рік) дано доволі точний опис передумов виникнення цієї літературної альтернативи: «враховуються два табори літераторів-співців «комуни» або «застою» і борців проти комуни... які за свої переконання пройшли всі муки пекла. Авторитет останніх величезний, повага до них всезагальна й заслужена. Проте за їх страждання, біль за Україну і народ часто брали у полон їхні твори, а це позбавляло їх привабливості як для читачів з інших країн (особливо позакомуністичних), так і незаанґажованих політично прошарків: міських пияків, наркоманів, хуліганів та інших виродків того часу із вищою освітою, які десь, колись, якось вхопили краєчок айсберґа світової культури, а також втратили клепку з голови, чому й стали потенційними споживачами відповідного типу літератури».
Отже, виниклу прогалину мусив хтось заповнити. Представники покоління «андеґраундової альтернативи» писали літературні тексти (однаково неприйнятні як з погляду панівного «соцреалізму», так і з поглядів «народництва» більшості дисидентів), не маючи на меті їхнього друку (в силу тодішніх цензурних умов це було б очевидно неможливо). Формою оприлюднення цих текстів були читання в колі друзів, часто — в київських художницьких майстернях, де складалися достатньо тривалі в часі свого існування гурти (так звані «тусовки», одну з яких, за спогадами О.Семенченка, очолював тривалий час Діброва).
Написані в цей час тексти Володимира Діброви «Пісні Бітлз», «Про Пельце», «Звіздонавти» та ін. є дошкульною пародією на абсурдність існування «маленької людини» в тоталітарному суспільстві, вправною деконструкцією численних міфів, що обснували життя «радянської людини». При цьому — і це стало величезною заслугою письменника з погляду майбутніх гіпотетичних істориків української літератури — його героями чи не вперше стали не сьогоднішні чи вчорашні селяни («українська радянська література» як могла намагалася дискредитувати саму можливість чесного звертання до цієї теми), а містяни — працівники всіляких «ящиків», не позбавлені своєрідних «духовних запитів» (на думку принагідно спадає суперечка двох радянських інтеліґентів-бомжів на тему, скільки ж було в історії генералісимусів: — П’ять! — Ні, чотири! — А Чан-Кайши!).
Однією з важливих рис «андеґраундової альтернативи» було взорування на західні модерністські й постмодерністські тексти, які в тодішньому СРСР були напівзаборонені. Так, на твори Володимира Діброви незаперечний вплив справила проза й драматургія С.Беккета та Е.Йонеско. За власним визначенням письменника, його спільність із названими вище «корифеями абсурдизму» включає ставлення до мови, усвідомлення трагедії мови, котра не здатна адекватно відображати (і, відповідно, творити) світ («Сучасність», ч.4, 1992, с.62).
Друкуватися Володимир Діброва широко почав лише в кінці 80-х (слід із вдячністю згадати літературну сторінку київської «Молодої гвардії», редаґовану Віталієм Коцюком). Перша збірка прози письменника «Тексти з назвами і без назв» вийшла 1990 року ще в державному видавництві «Молодь» під однією обкладинкою зі збірками ще двох, зовсім інших за стилем і за рівнем прозаїків. Друга книжка Володимира Діброви «Пісні Бітлз», що включала найбільш виразні тексти 70–80-х років, стала чи не першим прикладом комерційно успішного українського літературного видання, яке з’явилося поза рамками тодішніх державних видавництв, і здобулася (принаймні в середовищах молодих) на місце найбільш резонансної літературної новини початку 1991 року.
У п’єсах «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії (стенографічний звіт-опера)» та «Короткий курс» (надруковано на початку 90-х) здійснено дотепне деконструювання системи «високої» радянської міфології. Текс із цих п’єс є значною мірою набором доведених до абсурду цитат із комуністичної «новомови».
З останніх творів письменника значного розголосу набув надрукований вперше «Березолем» роман «Бурдик», що є пронизливим прощанням з часами «андеґраунду», скаргою представника «змарнованого» покоління, яке не змогло реалізувати себе, коли впали цензурні заборони. Роман дає напрочуд широке тло радянського життя — від доби хрущовської відлиги аж до ґорбачовської перебудови. І точно встановлені деталі — від відкриття в листопаді шістдесятого перших п’яти станцій київського метро, «завдяки яким Бурдики матимуть де заховатися, якщо Америка скине на них свою водневу бомбу», аж до «дозволених» раптом у середині семидесятих «декількох сортів жувальної ґумки», які викликали в умах сподівання на ще «радикальніші» зміни, — разом малюють соковитий, але вбивчий портрет епохи.

Максим Стріха
«Володимир Діброва після смерті й воскресіння Бурдика»
«Березіль», №1–2, 2000

«Пельце і Пентамерон», переклад Галини Гринь, Northwestern University Press, 1996.

В традиціях совєцького соціалістичного реалізму ці два романи зосереджені на історії пересічного життя пересічного робітника та випадкового партійного героя. Однак погляди Діброви суперечать якій-небудь патетиці соціалістичного реалізму. перевертаючи соціалістичну візію догори ногами. Будуючи твір на глибоко цинічному підтексті компромісних бажань і недозволених надій та жахів, Діброва дає волю своєму значному талантові у вражаючій фантазії та гуморі. «Пентамерон» – це чудовий приклад його стилю, він розповідає про повсякденні події та думки, які поглинають п’ятиособове перекладацьке відділення дослідницького інституту. Діброва накопичує деталі так густо і так вражаюче їх зіставляє, як на картинах де Куніґа. Фраґменти потоку свідомості кожного персонажа, коментарі та спогади вплітаються у нескінченну телефонну розмову, важку роботу в офісі та монологи настирливих відвідувачів. Коротша історія «Пельце» у сконденсованій формі зображає життя дрібного партійного службовця. У прискореннях, поверненнях до минулого і через дуже швидкі фраґменти, дитинство Пелця, піднесення до зневажливої сили, ганьба та соромітна смерть розшифровуються як «spaghetti western». Ми не повинні обминути книжку Діброви не лише тому, що він належить до аванґарду української прози, але перш за все тому, що його обсервації, креативність і дотепність приносять багато веселого задоволення.

Publishers Weekly, November 4, 1996

В антології «From Three Worlds» Володимира Діброву презентують два короткі уривки з його циклу «Пісні Бітлз». Проте так насправді його письменницьку майстерність демонструє його окрема книжка (йдеться про книжку «Пельце і Пентамерон», 1996 – примітка редакції). Першу українську добірку у впливовій серії «Writings from an Unbound Europe» («Писання з неприкрашеної Європи»), яку видає Northwestern University Press, складають два короткі романи Діброви. Читачеві пропонуються, – чому допомагає знаменитий переклад Галини Гринь, – два сповнені напруги описи українського суспільства напередодні розпаду Радянського Союзу. Діброва – реаліст у найкращому розумінні слова. Його найбільший талант полягає у психологічному портреті, підкресленому довершеним, дещо іронічним стилем. Протагоніст роману «Пельце», як і герої «Пентамерона» у певному сенсі є психологічними типажами, їхня індивідуальна доля постає як алегорія колективного досвіду. Жоден із них не є насправді «поганий». Пельце – це просто дрібний опортуніст, його історія – водночас забавна й тривожна розповідь про життя взірцевого апаратчика. Головні характери «Пентамерона» – це колеґи з певного дослідницького інституту. Акція роману сконденсована в одному робочому дні та одному офісі, з епізодичними поверненнями у минуле та снами наяву. Кожний герой невдоволений своїм життям, більшу частину якого займає повсякденна рутина, що становить образу для людської гідності та інтелекту, і кожне з них бажає змін, однак всі страждають від дивного паралічу сили волі. Насправді вони знаходяться в пастці суспільного порядку, але всі погодилися на продовжування цього status quo. Цей роман є сповненою сили глибокою студією, яка дає читачеві багато поживи для роздумів і, беручи до уваги, що українське начальство, мабуть, найбільш нерішуче серед провідників Східної Європи на дорозі до реформ, можна побоюватися, що Діброва має більше рації, ніж сам би того хотів.

Slavic and East European Journal, том 41, номер 4, зима 1997

«A Threat From the Secret Police of the Mind in Ukraine»
(«Загроза з боку секретної поліції розуму в Україні»)

Всі речі, які ми чекаємо і любимо у східноєвропейській літературі: соціальний коментар, іронічна перспектива, яка дозволяє бачити гумор та трагедію водночас, – все це присутнє у романах «Пельце» і «Пентамерон». Обидва короткі твори Володимира Діброви, одного з найкращих сучасних прозових стилістів в Україні, формують надзвичайно повну картину життя гноблених та їхніх гнобителів у часи занепаду Совєтського Союзу.
Тут позначений вплив Семюела Беккета та Ежена Йонеско, яких перекладав Діброва, – починаючи від способу поведінки з текстами працівників офісу, закінчуючи фантасмагоричними уявленнями Пельця. Маємо справу із надзвичайною компактністю фразування, що, як каже в інтерв’ю Аскольд Мельничук, вказує на те, що роман «встановлений через дистанцію, з якою письменник вміє подорожувати в просторі речення», а не через число сторінок.
Ризикуючи прозвучати надто по-книжному і обминаючи факт, що це перша публікація українського автора у знаному видавництві за останні 30 років, здається, гідним зауваження у цій книжці є те, що вона є зразком визначального голосу, який поділяє більшість посткомуністичних слов’янських письменників. В часах Iмперії Зла західні читачі були захоплені тим, як дисиденти досліджували можливості мови, щоб їхні твори несли значення, котрих совєтські цензори не розуміли. Наприклад, «Листи до Ольги» Вацлава Гавела, написані в ув’язненні у 60-х рр. Гавел спеціально конструював їх так, щоб вони звучали як кліше, тому, що їх перевіряли перед відправленням. Однак і сьогодні ці листи вражають нас нюансами, які Гавел вплітав поміж рядками.
Чи Діброва так само пише, немов з в’язниці? Звичайно, ні. Проте його твори, як і багатьох інших авторів, свідчать, що техніки обходження цензури пережили совєтську систему. «Пельце» та «Пентамерон» захоплюють тим, що показують, куди прямують слов’янські письменники. Адже критики знайшли достатню кількість спільних рис поміж латиноамериканськими письменниками, такими як Ґарсія Маркес і Боргес, щоб дати їм спільну назву «магічних реалістів».
Можливо, твори Діброви є взірцем для слов’янського еквіваленту. Однак незалежно від того, тут знаходиться багато лекцій для всіх письменників.

Микола Овчар
Los Angeles Times, Friday, Feb. 28, 1997