Внутрішній зір живе в анфіладі рухливих поверхней для світлотіньових танців душі: протягами, перепадами тиснень, напливами, задухами, поривами... Найбільш невловимий простір здається дуже затемненим. Але його темнота не чорна, а опукло фіолетова, не завдяки нерухомості, а від перенасиченості рухом. Заломлення різноманітних кутів периферійних взаємовідображень тут фокусується вибухово чіткою геометрією суті, ніби виґаптуваною лазерним променем. І завжди здається: ще одна мить, ледь відчутний поворот площин довкола осі титанічної волі і утвориться єдина розколина, яка пропалить останню завісу сліпотного запаморочення, і... світ лусне кришталиками тисяч очей одного погляду.

Ти дивився на мене... Довго-довго... Ні, це був тільки доторк, але цей погляд був з такої далечини, що здавалось, ти дивишся на мене вічно. І тільки на якусь мить в русі плетення незлічимих доль наші подихи нарешті перетнулися. Чому ти прикутий до мого серця? Що змусило тебе повернутися до ритму печалі ... і прийти в мій сон таким нестерпно рідним чужинцем? Я не бачила нічого прекраснішого за твоє обличчя і не поринала глибше, ніж у твій сум... Чи то був відблиск провини моєї душі в твоїх очах... Чи твій дух століттями шукав мого лона і не знаходив... І зараз кожну мою клітину наповнював океаном єлею і приреченості, гіркотою меду, зібраного з полів Асфоделея бджолами спокути...

Ви називали мене відьмочкою, я ж обіцяла Вам зустріч, коли між нами уже не буде, ні років, ні кордонів незнання, ні страху про те, що за межами можливих неможливостей життя... Я сказала: т а м ми будемо сміятись і згадувати, як стояли тут біля Золотої Брами, і Ви, сивий мій красеню, питали мене про те, що може знати тільки молода жінка — чи справді смерті немає?!

Колись ти вперше скажеш "кохаю", а відповіддю буде мовчання. Тоді ти, ще дуже наївна, не знатимеш, що слова можуть вести у пекло, зводити з розуму, якщо вірити в існування того, що вони просто називають. Слова є дуже хтиві, вони постійно хочуть того, чого не мають. Я кохаю, бо мені добре, що я маю... тебе, мій розмаю. Баю-баю... Де це я?.. Ранок... Сонце нахабно протискується крізь туман... Якісь дерева, кущі... Біжу... Куди дітися від болю? Обдерти його об ці гілки... Боже... Зламане дерево... Не бачу... Стій... Чого воно на мене так дивиться... Ти здуріла... Та ж, воно ворухнулось! Ні... Людина чи дерево? Так... ні... так... ні... т-т-т... Жах... Зараз впаду... Т-ти хто? — питаю в дерева, а воно відповідає: це я, твій коханий, пішов тебе шукати, і знайшов отаку: очі навирячки, волосся розпатлане в колючках, ноги — тремтячим бубликом, руками повітря хапаєш... Т-ти що, люба? — Я слухала твоє мовчання...

Коли Ви т а к дивитесь, я знаю, щось має трапитись, невідворотно. Не дивіться на мене так знову, бо я знаю, чим це все скінчиться... О, цей погляд! Собою рокованого на смерть... Темний, як бездонне гірське озеро. Ви питаєте очима, чи можу я для Вас ц е зробити? Залюбки. Тільки спочатку буду довго вбивати себе у Вашому полоні... Ваші і свої власні відбитки, спотворення, ідеалізації, що зведуть між нами стіни Єрихону. Це такі правила гри. Але раптовий перший крик чийогось самонародження в іншому знищить все місто! І якщо в цю мить не бути готовим до польоту...Змії люблять грітися на руїнах... Їх шкіра переливається на сонці візерунками минулих хронік... Вони згадують... свої Трої...

Це була шляхетна родина басків. Улюблена наймолодша сестра Тея зреклася сім'ї заради любові до багатого зайди десь зі Сходу. Подейкували, що він знався на магії і причарував душу нещасної сеньйорити, яка зганьбила честь роду гріховним зв'язком і втечею з пройдисвітом. Не
зрозумілим було те, чому чужинець, який справляв враження справжнього ґранда, був прийнятий у багатьох шанованих сімействах, вчинив саме таким чином. Якби він офіційно попросив руки Теї, йому напевне не відмовили би, до того ж дали б чималий посаг. Але, здавалось, йому був потрібний її глум. Тож сталося те, що сталося. Тея, залишивши дуже дивного прощального листа, зникла. Це був невеликий аркуш паперу, суцільно вкритий початими і обірваними реченнями, що наповзали одне на одне, перекреслювалися й унеможливлювали бодай яке-небудь прочитання. Окрім однієї фрази, викарбуваної з якоюсь невблаганною силою: так мусить бути. Ні докорів сумління, ні туги за рідними, жодних пояснень... Вона збожеволіла, чи віддала душу дияволу. Її сліди вкрилися прокльонами роду, попереду чекала заповітна безвість.
Одного разу тільки пішла чутка від неґоціантів, що бачили їх у долині Ханаану. Щоправда, були у них інші імена. І говорили про них таке недоладне, що годі було й вірити: чи то живуть вони для людей, як брат та сестра, чи він при ній служить, чи вона коханка місцевого царя, а він його радник...
Він мав могутній дух воїна, приреченого на перемогу. Він обрав шлях волі, він знав, він міг. Але її серце чуло лихо. Не тоді, коли Тея полишала рідний край, не в нестямі кохання, а за таємним голосом. Вона зробилася такою невразливою до болю, хоча її серце спливало невимовним стражданням, але, здавалось їй тоді, кожна краплина її душі живить корінь якоїсь чудесної небесної квітки. Це був майже екстаз, її серце годувало божественне дитя... Дитя... Вона пожертвувала родом... Чиє дитя? Останнім часом його всевидючий погляд все частіше застилав глухий полиск сталі. І обличчя вкривала густа маска нелюдської байдужості, немилосердної втоми світом. Тоді вона пророче бачила його подальшу путь самоти, бо вже не витримувала того холоду висоти, куди він її кликав. Відверни, Боже, лице Твого гніву! На її вимогливе прохання вони оселились у долині. Але тут Тею почали переслідувати страшні сни. Здебільшого, в них вони кохалися. Дуже брутально, холодно, наче у металевих обладунках. То він височів над нею, як потвора, то пригортався до грудей, як сиротина. А де була вона? Її тіло? Його не було. Пустка. Провалля, в якому свище вітер нелюбові. Тільки воля, воля... І в одному такому сні серце Теї не витримало... Душі нікуди було повертатись... Він це сприйняв, як зраду. Він не простив.

Хірург перерізав скальпелем нижні м'язи, і око закотилося у морок. Тільки що таке приватне світло зникло ударом чорної плями безмежного внутрішнього холоду. Така ж гранітна темрява у монастирських печерах. Коли вона лупить своєю раптовою навалою, тіло відразу підскакує в повітрі невагомою шкіряною кулькою, одним рухом вивертається у вихорі порожнечі, збуреної зіткненням крайностей, і свідомість, ніби вперше, починає бути. Страх безоборонності перед правдою власного буття не дає дочекатися прояви перших контурів затілесного, бо чує, що з ними насуває не спасіння, а жах негативу...

Софа його явно використовувала. Треба тільки вловити специфічний трем у руках чи неспокій в очах, влити у вуха недбалих лестощів, відважно пограти тілом і все — пташка в сітці. Не те, щоби вона навмисно на нього полювала. Він сам підставляв для ласо свою шию, і треба бути ортодоксальною монахинею, щоб втриматись від спокуси погарцювати на чоловічій спині, якщо йому вже так хочеться. Він добрий хлопець, і вона його обов'язково з'їсть, висмокче нектар з його покори і невтолимого бажання, втішить око арабесками його болю... Ох, яка то смертельна сила — аркан нелюбові!

Після смерті він довгий час їй не снився. Аж, раптом, помчалися стрімко разом на санчатах серед зимових вечірніх гір. Він обіймав її ззаду за плечі і мовчав. І тільки перед самим спуском тихо прошепотів на вухо: я вмер... Луна пішла горами...

І чого Софі лізти в цю воду... холодно... мілко... і сховатись ніде... Та ще й ґапи з берега очі повитріщали... ну, дуже гола... як боляче... мамо... кров... скільки крові... Софу винесли на берег, заходилися бинтувати ногу... рана була дуже глибока... всюди на камінні були криваві плями... потім пили вино... червоне на червоному... гострий біль ненадовго вщух... ядучою отрутою почали здійматись тривожні марення... довкола чужі обличчя... схилилися над нею... розкоцюрблене болем тіло пручалось в дужих руках кількох чоловіків... вона нічого не тямила... чужа мова... що роблять вони з нею... як соромно... так стогнати перед цими лікарями... а цей тримає її руку і щось белькоче так жалісно... рідненький... когось він Софі нагадував... ха-ха-ха... чоловіка при пологах... Боже, як він злякався її сміху... нічого, нічого... це ще не кінець... Рамзесе...
Він всюди носив Софу на плечі, як згорнутий килим. Потім обережно знімав, дбайливо оглядав і милувався. Якою гарною стає жінка, коли нею любується чоловік, пестить поглядом, голосом, несміливим доторком... не обертає на здобич...
Авто довго кружляло горами і нарешті загальмувало. Далі дороги вже не було. Ще якийсь час піднімались крутими стежками. Софа покірно висіла на плечі, яке давило їй просто в живіт. Вона важко дихала, ніби сама сходила вгору. Насправді, падала в безодню приниження, брехні, насильства, страху. Вона хотіла вмерти. Коли її поставили на землю, вона якийсь час не розплющувала очей, так їй було недобре. Нарешті, зібравши останні сили, Софа шкандибнула навмання, спіткнулася і опам'яталася... вона стояла перед долиною троянд... її серце відчуло, що не переживе цієї раптової краси... Над долиною, виґаптуваною золотими променями призахідного сонця, пахощами квітів, скрикнув птах...

Цілуй мене... н-е-б-о... о-о-о...

Ти завжди був десь поруч. Це до тебе я дерлася в своїх снах напівзруйнованими вежами, подертими сітками, звисаючими з неба, розтрощеними мостами над безоднями... найніжніша квітка мого віковічного чекання... Важка вода забуття — така таїна твоєї появи... Якою чарівною силою ти зрушив з мого серця кам'яні скрижалі старого закону... стер тавро ганьби з мого тіла... Чиста біла сорочка, виткана ангельськими руками... дар... дар... дар... Ти дивився на мене... Довго-довго... Я стою перед тобою, як перед власним безсмертям...

І Ви думаєте, розгублена жінка Софа знає, що з цим робити?