Радіоп'єса на три дії

Персоніфікації: Він
Вона
Монтер

Сторонні голоси: швейцар, мешканці будинку.

І

Потроху напливає приглушений гамір Великого Міста. Дія відбувається побіля житлового будинку. Від'їздять авта, гуляють двері, іноді іскрить безжурний сміх. Здалеку чути звуки вуличної оркестри, ну і, звичайно, поліційної сирени, куди ж тепер без неї? Повз швейцара проходять люди. Вже трохи ближче чути буденну суперечку.
Я вельми заскочений, мадам, і співчуваю вам. Але це лише на один день, не більше, запевняю вас.
Добре-добре, милий, це не так важливо.
Скажи тому швейцарові, що це якраз важливо. Адже ми поспішаємо! Не розумію, чому через їхні негаразди ми мусимо пхатися півтора квартали!..
Я співчуваю вам, сер. Dans deux minutes.
Tres bien. І покличте, будь ласка, шофера...
Згодом суперечка губиться у звуках оркестри, що потроху наближається до слухача. Вже далі з приглушеного човгання та цокання підборів стає зрозуміло, що дія переносситься до затишного холу. З автоматичним кляцанням зачиняються вхідні двері, відрізаючи вуличний гамір. Лунає тиха музика, чути приглушене гудіння ліфтів, десь неподалік бемкає годинник. Можливо, дзюрчить струмок у декоративній водоймі та іноді озиваються пташки.

ВІН (трохи задихано). Чи не заперечували б Ви, коли б і я поїхав разом із Вами?
ВОНА (приязно). Ні, аж ніяк. Навпаки, мені було б дуже приємно. Прошу, заходьте.
ВІН (з полегшенням). Знаєте, подорож це приємна річ, коли ви в доброму здоров'ї і недто обтяжені різними справами. (Чути, як двері автоматично зійшлися і ліфт з м'яким гурчанням посунув). Коли ж до того ви ще й молода і вільна від усякого клопоту та ще й маєте приєм-ість супроводити гарного пана, тоді ваша подорож може стати для Вас... (далі каже набік) Навіть не знаю, як закінчити цю патетичну конструкцію!.. Одне слово, може стати для вас чудесною подією.
ВОНА (зітхає). Господи, як це мені набридло!
ВІН (запопадливо). Так-так, я розумію. Рефрен пристойности і штуч-ности позір. Отже, розмова про новини і погоду.
ВОНА (твердо). Гадаю, Вам треба було затриматись.
ВІН. Можливо. Але я бачу, Ви дивитись на мої ноги? (Каже набік). Й крижинкою примерзла в серці лють...
ВОНА (зневажливо). Лю?..
ВІН (заскочено). Любов, гадаю. Лі-лю-лі, мосьпані.
ВОНА. Сказились?
ВІН. Винуватий, авжеж. Ви дивилися не на ноги. На чересла? Ой, ні, ще раз перепрошую. Простіше казавши: Ви дивились якось стривожено мені в очі. Отак я хотів.
ВОНА (з усміхом). Ах, Ви отак хотіли? Тоді інша справа. Але, дозвольте, я вийду, мій пане.
ВІН. А Ви що собі нагадали, мосьпані? (Далі мурмоче). Якщо вам подобаються чиїсь ноги, то так і кажіть. І не слід вередувати. Ви теж можете щось показати, ніхто не злякається.
ВОНА. Чи не хорий єси? Що Ви там мимрите?!
ВІН (ображено). Нічого. Але якщо Ви конче зібралися десь покласти своє око...
ВОНА (вигукує). Але ж досить, чуєте мене! (Далі мовить вже заспокійливо). Мабуть, мій пане, нам краще не зачіпати цієї теми. Наші думки з цього приводу дуже розходяться, і нам не принесе нічого доброго така суперечка, як оця.
ВІН (по паузі). О'кей, зрозуміло. Але мушу признатися, що я, дійсно, без штанів.
ВОНА. Що, прошу?
ВІН (роз'яснюючим тоном). Кажу, що я... Штани це ознака варварства. Освічені римляни ходили без штанів. До того ж, якщо Ви дійсно...
ВОНА (обурено). Припиніть це! Негайно!..
ВІН (примирливо). Добре, добре, заспокойтесь!.. Але наостанок хочу звідомити, що я також без капців. Вибачте.
ВОНА (знеможено). Пане?!
ВІН. Ну, там, без черевиків, абощо. Вони лишились біля кроваті. А вже у шафі... (сміється) У шафі я знайшов свої старі еспарден'ї, і одразу відчув себе персонажем якоїсь п'єси!
ВОНА (стомлено). Я, мабуть, мосьпане, Вас недобре розумію. Що Вам таке?..
ВІН (відпружено). О, то ніц не важить! У цей час я майже завжди зустрічаюсь з ким-небудь у цьому ліфті. (Плямкає губами). То, знаєте, здебільша усе мадяри, але є й гуцулка із Клівленду... Щоправда, вона поганенько бачить, тому вітається зо мною вірменською.
ВОНА (причмелено). Невже таки вірменською?
ВІН (зневажливо). Ге, ну звичайно ж! Ми також встигаємо трохи поджерґотіти з нею і навіть похвалитися родинними знимками. Останнє їй вдається краще, бо я, на жаль, постійно забуваю ті фотки вдома.
ВОНА (уїдливо). Ну, а як з чаєм?
ВІН (заскочено). Ні, що Ви, дякую дуже! Хоча, дивлячись, хто фундує...
ВОНА (у розпачі). Сили небесні! Коли ж нарешті ми приїдемо!

Раптом мирне гурчання ліфта припиняється. Неподалік щось починає тріщати, іноді коротко вибухаючи. Далі западає тиша. Іззовні чути приглушені звуки буденного життя: час від часу гримлять двері, чути голоси мешканців. Час від часу дзявкає пес.

ВОНА (вигукує). О Боже, це що таке?!
ВІН (запопадливо). Це, вибачте, "L'Origan de Coty". На жаль, лишилося не більше третини флякончика. (Зітхає). На лихо, нічого подібного вже не маю. Як Вам подобається їхній запах?
ВОНА (роздратовано). Ах, я не про те! Падку мій, та що ж воно сталося?! І що се має означати?!
ВІН. Паршиве діло. Ґди не просто собі так.

Деякий час обоє тиснуть на ліфтові цяти, час від часу гукають "Галльо! Галльо!" в надії викликати монтера. По тому Вона починає гупати в двері, нарешті стомлюється, важко дихає. Він і собі, спантеличено мукаючи, намагається розтяти зсунені автоматичні двері. Далі вже заспокоюються, деякий час мовчать.

ВОНА (відсапуючись). Оце вже дійсно... приїхали. Що робитимемо?..
ВІН (уривчасто). А ще... не дай Боже, вісьта-вйо... (Далі наспівує). Прийдеся погибати, гатьта-вйо...
ВОНА (раптом підспівує). Як не заб'є тебе гостра куля-га-га-га.... То копитом від фаркюхе вб'є кобила.
ВІН (нервово схлипуючи). Га-га-га... Припиніть, прошу Вас!
ВОНА (сміється). Отакої! Як лань у сміх, то в сльози олень?! Що Вам, мій пане?..
ВІН (вибухає, гримаючи у двері). Агов, чи ж є там хто нарешті!! Агов, прошу вас! Агов!! (далі сповзає на підлогу, сопе)
ВОНА (стомлено). Спробуй гукнути це по-російському. Спробуй. Звикнеш...
ВІН (розгублено). Алеж...
ВОНА. Та покинь. Добра з вашого українсьтва!
ВІН. Не заколисуй ненависти силу...
ВОНА (іронічно). Ага, коли б усі одурені прозріли, коли б усі убиті ожили. Давайте, гукніть ще раз.
ВІН. Оффенбах, увертюра до "Прекрасної Гелени"?.. Ану цитьте, я ще послухаю. (Чути, як підводиться, знову торгає двері).
ВОНА. Говоріть, mein Herr, по-російському. Що там чути?..
ВІН (роздратовано). Я і кажу: дме вітрюга. Що там чути?..
ВОНА. Ну, і що Ви собі з того думаєте? (Чути, як кляцає замок її сумки, дзеленчать у флякончику піґулки).
ВІН. Що проминуть роки... І напевно любо мені буде згадати цю ліфтову шахту в занедбанім харківськім хмарочосі.
ВОНА (іронічно). Куди впаде, як у роззявлену могилу, останній на плянеті шовініст?..
ВІН. Авжеж, мосьпані. І заб'ється насмерть.
ВОНА. Ну що ж... Я вже стомилася стояти. Дайте мені руку, будь ласка.
ВІН (затинаючись). Тут нема де... Тут нема де сидіти... Але якщо Ви... Обережно... Ось так.
ВОНА (по паузі). Пригадуєш, як малими ми хотіли винайти ліки проти смерти? Щоб люди жили скільки хочеш...
ВІН. Дуже зворушливо. Ви, дивлюся, вирішили тут ночувати?
ВОНА (задумано).Не знаю... Як товкли молотком і змішували таблетки з маминої аптечки...
ВІН (флеґматично). М-да.
ВОНА (розпачливо). Алеж була ще тяжка проблєма: як примусити мертвих прийняти порошки та ще й запивати їх водою?!
ВІН (уїдливо). Мені вже плакати? Чи сміятись?
ВОНА (гірко). Грубо виходить, милий. Хоч, певно, це я розбалакалась. Але, віриш, я справді завше боялась смерти. Боялась чути про оті армії калік, рахітиків, ідіотів... Не люди, а обмилки з двома вуха, з пащею, з носом...
ВІН (сміючись). Таж вони сонце обліплять, затьмарять життя!
ВОНА (ображено). Який Ви одначе... Іноді буває важче, ніж мовити "люблю".
ВІН. Ну то не говоріть!
ВОНА. Ні, ну справді, якщо це дійсно так!
ВІН (твердо). Навіщо ти дрочиш уяву?..
ВОНА (гірко). О, для цих слів треба таки поета!
ВІН (напівголоса). Одного вже маєте.
ВОНА (по паузі). Яка несподіванка. То ти, виходить, пишеш?
ВІН (знехотя). Виходить.
ВОНА (явно розмірковуючи). Можна тим заробити багато грошей?
ВІН. Ні, але пізніше, як станеш відомим, так.
ВОНА. Цікаве це?
ВІН (твердо). Ні, не цікаве. Даруйте мені, моя пані, але мушу звідомити Вас, що ми тут, здається приречені на повільне вмирання. Що Ви скажете, якщо я...
ВОНА (задумано). Ви не любите говорити про свою працю?
ВІН (заскочено). Працю, мосьпані? Ах, ну так, звичайно... Ні, це раніше мені думалося, що як говорити про це, справа втрачає гостроту своєї безнадії, але вже нині я знаю, що гострота від того не слабшає. (По паузі). Від того стає тільки огидно. До речі, як з сиґарою?
ВОНА (хапаючись). О, ні, дякую! Ще цього тут не вистачало! Я не курю, мій пане.
ВІН. Зрозуміло. Я також ні... Це брудне призвичаєння.
ВОНА (по паузі). Ну добре, якщо все це дійсно так, як Ви кажете, то навіщо взагалі люди пишуть?
ВІН (знехотя). Легше спитатися, нащо люди кохаються, або приймають опіюм. Метедрін, чи що... Словом, усякі амфетаміни.
ВОНА (заскочено). Чи не джанк?! Здається, там, де подивляємо наркотики, не лише сексу немає, а взагалі нічого... (По паузі). Якщо ж це направду допомагає...
ВІН (скептично). Навряд. Сексуальна творчість нашої доби, по суті, нічим не ріжниться від печерних ігрищ наших далеких предків. Майже все дово-диться робити власноруч.
ВОНА (задумано). Де, у ліфті?..
ВІН. Ні, мається на увазі в печері...
ВОНА. Ну, а все ж таки, навіщо?
ВІН (по паузі). Гм, як би це тобі пояснити?.. Розумієш, в людині завше живе така річ, що називається "бажання вічного кайфу". (Далі пожвавлю-ється). Ось диви... Хіба релігія не пропонує нам вічне блаженство як відплату за все?! Тільки уяви собі вічне! Га! Алеж це нереально! Вічного кайфу не було ніколи й ніде, і бути не може! Повір мені! Ніде!
ВОНА (розгублено). В усьому білому світі?
ВІН (гірко). Білий світ? Це хіба для сміху... Білий світ одсвітив давно!..
ВОНА. Ви атеїст, мосьпане?
ВІН. Скоріше абстинент. Сьомого дня.
ВОНА (лагідно). Що Вам таке?..
ВІН. Нічого. До речі, атеїстом я ніколи не був. Хіба за винятком одного разу, коли мені, десь так в одинадцятирічному віці, не вистачило кількох копійок на квиток... (Затинається). Ну, скажімо, на квиток в кіно... При чому, зважте, не вистачило при самій касі, і я зрікся був Бога щось на два або три місяці, аж до наступної розмови з моєю бабусею.
ВОНА (зворушено).Це було дійсно цікаве кіно?
ВІН. Ні, це був цікавий пубдом. (Далі каже тоненьким голосом). На сорок спальних мєст. Вибачте.
ВОНА (по паузі). Ти... Нещасний з того? Скажи, так?..
ВІН. Щастя це слово, якого і досі немає в моєму словнику. Бути щасливим для мене все 'дно, що бути мертвим.
ВОНА. Не потрафлю, мабуть, зрозуміти, мій паничу.
ВІН (заспокійливо). Це нічого, нерозуміння, дейкують, не може роз'єднати близьких людей.
ВОНА. Алеж і непорозуміння часом не пришвидчує зустрічі розкиданих світом. Чи не так?
ВІН. Не знаю, не знаю. Але я переконаний твердо, що заяложення усього найкращого в житті це й є Ваше розуміння щастя. А ось коли мене питають, чи я щасливий, мене нудить.
ВОНА (ображено). Знаєш, хто ти є?
ВІН (ліниво). Не треба, серденько... Невже мусимо геть усьому давати назву?
ВОНА (їдко). А то чого?.. Отже, стривайте!
ВІН (несподівано зацікавлено). Нумо, скажіть! Може, гадаєте, я бабостріл?!
ВОНА. Чекайте!
ВІН (наполегливо). Може я обріс козлиною бородою?! Мені пику тнуть зморшки?!
ВОНА (перелякано). Аж ні, що Ви таке кажете?!
ВІН (майже кричить). Аж ні?! То, може, з очей мені тече густа амбра, сливовиця, живиця?! Чи в мене нестача розуму щедра і при тім ущербні бедра?!
ВОНА (вигукує). Ні, чорт би Вас ухопив!! Припиняйте вже!!
ВІН (продовжує). Чи я стидкий, гидкий, бридкий... (гикає). Як там іще... ме-е-ерзенний? Га?! Розвалююсь на тисячу кусків?!
ВОНА (кричить). Ні-і-і-і-!! Ви цілий-цілісінький! Лише не чіпайте мене, прошу!!
ВІН (заспокоюючись). Щодо цілости, між іншим. Що Ваша цілість? Ніщо. Отак собі, Гекуба. (Далі деклямує). Хулі мені Гекуба? Хулі я Гекубі? На хріна мені?..
ВОНА (по паузі, стиха). Вам лячно?
ВІН (сердито). Найбільш боюся звички до оточення.
ВОНА. А ще?
ВІН (з надривом). Виродження боюся, пристосування до каменя протоптаних стежок. Приречення, долі. Що ще?..
ВОНА (лагідно). Заспокойтесь. Доля лячне слово. А я ось боюся мишів. (Зітхає). А Ваша фільозофія про долю слиняві інтеліґентські витребеньки.
ВІН (по паузі, засмучено). Ну то й що? А хіба у Вас не було отак... (Вимовляє з патосом). На брилу прийнятого місяцем льоду навиворіт нашитий сніп вусатих трав і круглобоких троянд...
ВОНА (зворушено). Чому ж ні, поете? Було. Почуття було пишна уява, а направду проявилася мізерна місткість думки. Щоправда, з викриттям.
ВІН. Як це?
ВОНА. Гадала, піду в педагогічний інститут. Стану вчителькою французької мови. І літератури, звичайно. (По паузі). Сибірська тундра потребує м'яса для комарів.
ВІН. Зрозуміло. Мабуть, це було не для Вас. Я, здається, уже чув про таке. Про французьку літературу, що вона тоне в живописанні. Про її сюжетне недокрів'я і таке інше.
ВОНА (раптом рішуче). Ви невиправний романтик. У Вашій уяві лише Україна друга Европа. А такої України немає! Її не побачити ні в телескоп, ні в мікроскоп... Знаєте, в чому полягає певний успіх тепе-рішнього письменства? У вузькій спеціялізації на дурнях, ідійотах, тупаках і блаженних! З якою заздрістю ви завше любувалися Заходом!!
ВІН (гірко). Яка розкіш! Бачу, розумієтеся на тому.
ВОНА (несподівано лагідно). Не звертайте уваги, прошу... Що поро-биш, я отака. (Стиха вигукує). Дивіться, вони ще й світло згортають!
ВІН (тихо). Дійсно... Світ згортають.

ІІ

Чути його приглушене мугикання. Монотонно повторює якийсь невиразний мотив. Іноді за ліфтовою стіною щось здригається, певно, вантажні троси. Звідкись капотить водичка.

ВІН (напівголоса). Коси в тебе, як мишачий хвостик...
ВОНА (так само тихо). Знаєш, іноді мені хочеться, як раму, вийняти нутро, вміст якого затишного ранку й заховати його для себе.
ВІН. Смішна. (Раптом схоплюється, мацаючи стіни, притискається до дверей. Тепер ЙОГО голос лунає згори, якось відчужено). Цитьте, ану! Чуєте?! Здається, кроки...
ВОНА. Ні, не чую... Ох, якби ж це був...
ВІН (неуважно). Хто? Командор?..
ВОНА (з докором). Який Ви! Невже Вам нецікаво?
ВІН (покректуючи, знову сідає). Було вже колись. Хтось невідомий наближавсь, а ми забігли були кудись до підвалу й чекали. Вибачте, почулося... Ще й були, пригадую, в самих піжамах.
ВОНА. О Господи, невже таки в піжамах? Де ж це було?!ВІН. В лікарні. А та стара відьма була лікаркою на нічному чергуванні. З ліхтарем, між іншим.
ВОНА (стиха сміється). Ну, і як, перейшло?
ВІН. Не дуже. Спершу залякувала нас, мовляв, звідомить начальство про аморальну поведінку в лікарні, тож довелося збрехати, що я з вулиці. Сторонній, себто... Потім уже запросила до своєї господи, чай пили, та холєра півночі щось розповідала... Якимось чином довідалася, що я пишу.
ВОНА. А що ти на те?
ВІН. А я сидів і думав, в яке б оце Богом забуте місце варто було нам забігти, аби не жили там безстрашні нічні тітки, прихильниці, бля, письменницького таланту.
ВОНА (зітхає). Ну, ось, здається, й забігли.
ВІН (приречено). Це вже дійсно так.
ВОНА (по довгій паузі). Розкажи мені, будь ласка, казку.
ВІН (усміхається). Казку? Авжеж, казку... Отож були собі три слова.
ВОНА. Так мало?.. А які ж саме?
ВІН. О, ці слова відомі всім! (З патосом деклямує). "Бєрєжно относітєсь к ліфту!".
ВОНА (сміється). А що далі?
ВІН. А далі вони пересварилися між собою, і вийшло... Як же воно вийшло? Ага, ось так: "Бєрєжно носітє ліф".
ВОНА (розгублено). І все?
ВІН. Будь-який текст, голубонько, живе лише стільки часу, скільки потребує на те, щоби умовити себе вмерти.
ВОНА (задумано). І все таки... Може, ти занадто прискіпливо до того ставишся? Навіть не знаю... (По паузі). Що ти мовчиш?
ВІН (заскочено). Прошу? Та оце згадав... (Прокашлюється). Згадав, як в одному галицькому селі бачив трьох повішених коло церкви: двох селян і священика. Може, то був Онуфріїв брат, цей повішений священик? Не було чути жадного людського звуку. На дзвінниці шаруділи кажани...
ВОНА (задумано). Да-а-а, така смерть аж ніяк не подібна до тієї геройської смерти за фірера, яку вони собі вимріювали...
ВІН (по паузі). У парку листя було по коліна. Зелено-золотаве під кущами...
ВОНА. Тонкошкіре біля клена?
ВІН (неуважно). Так, здається.
ВОНА. Обпечене, покручене попід дубами?
ВІН (замріяно). Багато ще й зеленого... А то облицьованого міддю. Червоного.
ВОНА (по паузі). Колись я теж бачила мертвого дядька під тополею. Огидно. Тікала тоді додому.
ВІН. Втекла?
ВОНА. Ні, сніг душу зачепив: розпирхалася, розманіжилася...
ВІН (сміється). Фу ти, ну ти!
ВОНА (з докором). З тобою конче не можна говорити про дитячі марева.
ВІН. Ну, то не говори.
ВОНА (з образою). Але ж ти зовсім не розумієшся на жіночих почуттях. Їхня красовитість, знаєш...
ВІН (роздратовано). До чого тут жіночі почуття?! Гуторимо ж про дитинство...
ВОНА (раптом зацікавлено). А, до речі, скажи, як це відбувається?
ВІН. З почуттями?
ВОНА. Ні, з дітьми. Вони ж колись стають чоловіками, мужчинами себто... Скажи, як це було в тебе?..
ВІН (по паузі). Не можу описати своїх вражень чіткими словами, але коли бачиш таке, чомусь робиться надзвичайно сумно.
ВОНА. А то чому?
ВІН. Хтозна. Я ніколи не буваю засліпленим оптимістом, щоб швидко розчаровуватися будь-ким, але я й не песиміст за вдачею.
ВОНА. Ну, так, я знаю... Загалом все це так дивно... Як воно відбува-ється в чоловіків...
ВІН (веде далі). ...Все таки мене огортає почуття великої безнадії після розмов з ними... Може, хтось успішніше проаналізував би ці враження?..
ВОНА. Не знаю. Я спробувала б, якби...

Ліфтова кабіна раптом здригається. Ледь чутно гуркоче мотор. Отже все дійство потроху сунеться догори. Його учасники, здається, цього не помічають.

ВІН. А, втім, навряд. Вибач.
ВОНА (з усміхом). Ну то як, гарнюю?! Мені спробувати?!
ВІН. Я не хотів би, щоби мене запитувано про таке... Слухайте, але ж ми, здається...
ВОНА (нетерпляче). Ну?!
ВІН (через силу). Але ти... Ти молода, незіпсута жінка з неупе-редженою думкою і ти... Словом, я не хотів би. Я вірю, що ти зрозумієш мене... Що ти робиш? Я хотів би бути щирий із тобою, але...

Чути приглушене борюкання, шарпання ліфтових стін тощо. Мотор гуркоче дедалі впевненіше. Голоси лунають вже чітко й упевнено у все зростаючому темпі.

ВОНА (сміючись). Ага, котику! А воно ж так легко, як і брехати! Давайте, паничу!
ВІН (заскочено). Ні, ні, ви не зрозуміли! Я не маю до того сприту...
ВОНА (задихано). Але ж дивіться... Ось перебирайте мізинчиком, безіменним, великим... Можна... ах! й усілякими іншими іншими пальчиками.
ВІН (приречено). Ви гадаєте? М-м-м... Я навіть не знаю, куди натискати...
ВОНА (поблажливо). Дивіться, що тут. Вустоньками сюди-о вдмухуєте. І тоді воно загомонить найкрасномовнішою гутьбою!
ВІН (звідкись ізнизу, глухо). Але ж ліфт, здається...
ВОНА (стогне). О-о-о, як це здається... Здається, мій пане... Здається...
ВІН (впівголосу). Єством бо однакові страх і любов у жінці...
ВОНА (з натугою). Маленький страх... (Чутно, як шарпає стіни). Маленький страх, котику, зростає... з любов'ю безкрає!

Зненацька ліфт, що тим часом потроху просувався нагору, на якийсь момент спиняється. Цього достатньо, аби ВОНА, відчайдушно намагаючись розчахнути автоматичні двері, таки вискочила з кабіни. Далі голос її лунає здалеку, трохи приглушено.

ВІН (по паузі, заскочено). Еге. Ну й цяця! Вискочила!!!
ВОНА (задушевним голосом). Рибко, ти що там, молишся? Я грішна! Пом'яни!!!

III

На майданчику перед ліфтом чути, як вона обтрушує своє вбрання, неголосно наспівуючи: "Сто років мучених надій, і сподівань, і крови..." Клацає замком сумочки, прокашлюється, пробуючи голос.

ВОНА (з іронією). То що Ви скажете?
МОНТЕР (затинаючись). Але ж, мосьпані... таке трапляється... ну, я не знаю ... можна ствердити, що край рідко...
ВОНА (перекривлюючи його). Край рідко! Це у вас так називається? Край рідко!.. (Обурено). Гадаю, з паном управителем ми порахуємося трохи пізніше!!!
МОНТЕР (запопадливо). Так, так, мадам! Може, не...
ВІН (раптом виринаючи, гукає здалеку). Агов!!! Хто там?! Ви мене чуєте?
МОНТЕР (заскочено). Еге, таж там у кабіні хтось є! Мадам?! Ану, стривайте, я зараз...
ВОНА (улесливо). Де?! Ах, ну так... Ну то, напевно, вітер чи що... (Вже відходячи). Затрасніть його дверима. (Сміється). Нехай не валяє ваньку! Нехай валяє тільки у своїй хаті, дешевше вийде! (Рішуче). Все, до собачення!!!
МОНТЕР. Але ж бувайте, ваша мосте.

Далі монтер починає поратися коло ліфтових дверей: тисне на всі можливі цяти, гримить приладдям, стиха гугнявлячи собі під носа якийсь мотивчик. Нарешті йому щось таки вдається — кабіна, здригаючись починає сунутися. По тому вона спиняється, автоматичні двері розчахуються.

МОНТЕР (по паузі, флеґматично). Гм. Дійсно, нікого. (По паузі, насвистівши той самий мотивчик). Ні-ко-го. (Чути, як відходить).

Протягом деякого часу ще чути, як у ліфтовій шахті гудуть вантажні дроти, нагорі гуляє вітер. Десь поблизу стиха попискують миші. Далі двері зачиняються, і ліфт поволі рушає.

Харків, серпень р.Б. 1995.