Гамлет

ДІЯ ТРЕТЯ

СЦЕНА ПЕРША

Кімната в замку.
Входять Король, Королева, Полоній, Офелія,
Розенкранц, Ґільденстерн та почет.

І не вдалося витягнути з нього,
Чому і звідки цей душевний розлад,
Порушення, відхилення, неспокій,
Раптова й небезпечна маячня?

Розенкранц

Погоджується він, що з ним недобре,
Але причини зовсім не назвав.

Ґільденстерн

Крім того, він не надто піддається
Й відразу вислизає – тільки справа
Дійде до з’ясувань. При цьому спритно
З хвороби користає.

Був люб’язний?

Розенкранц

Прийняв нас дуже чемно.

Ґільденстерн

Але й настільки ж вимушено теж.

Розенкранц

Не ставив запитань, зате охоче
Відповідав.

Чи ви пропонували
Якісь розваги?

Розенкранц

Швидше випадково:
Дорогою сюди ми обігнали
Акторів мандрівних, про що відразу
Йому сказали й він достатньо жваво
Зустрів цю вістку. Трупа вже на місці,
Отож, як знаю, ввечері сьогодні
У них спектакль.

І це насправді так;
Запрошує він вас, о Ваша Милість,
Обох на цю виставу.

Дуже радо.
Й так само радо чути нам про те,
Що він ожив – не так вже все й погано,
Скеровуйте, панове, і надалі
Його на шлях розваг.

Розенкранц

Завжди готові.

Розенкранц і Ґільденстерн виходять.

Ґертрудо, вас також я прошу вийти;
Ми саме тут по Гамлета послали,
Хай ніби випадково він зустріне
Офелію. А ми удвох із батьком
Її, отці законні, тобто шпиги
В законі, все побачимо зі сховку, Самі невидимі – і безсторонньо
Оцінимо стан Гамлета, чи він
З любові ошалів.

Я вже виходжу.
Два слова до Офелії: хотіла б
Я вельми, щоб в усіх дивацтвах сина
Причиною була лиш ваша врода.
Й так само, щоб дівочі ваші цноти
Йому – та й вам обом – допомогли.

І я про це лиш думаю, мадам.

Королева виходить.

Офеліє, вдавай, що тут гуляєш. –
А вас, королю, прошу коло мене
Стояти збоку. – Так, тепер вдавай,
Що ти читаєш і цілком побожно
Проводиш час. А все-таки — як часто
Побожна маска, святість і солодкість
Ховають чорта в нас!

(убік)
Ну так, це правда!
Немов навмисне вдарив просто в мене.
Усе, що я чиню, таке ж відмінне
Від гарних слів моїх, як пудри й креми
Від сифілісних щік старої хвойди.
Нестерпно тяжко!

Він іде, ховайтесь.

Король і Полоній виходять. Входить Гамлет.

І от питання — бути чи не бути.
У чому більше гідності: скоритись
Ударам долі і лягти під стріли,
Чи опором зустріти чорні хвилі
Нещасть — і тим спинити їх? Заснути,
Померти – і нічого, лиш зазнати,
Як сон позбавить болю, нервів, тіла,
А з ними і страждань. Така розв’язка
Цілком годиться. Так, заснути, спати –
І що, і сни дивитися? Проблема
Одна: які нам сни присняться, мертвим,
Коли земні марноти відшумлять?
І тут сидить вагання: ще хоч трохи
Побути, вік добути свій, а звідси –
Примноження нещасть. Якби не це,
То хто із нас терпів би ці знущання:
Ці утиски верхів, апломб нікчем,
Зневажене кохання, беззаконня,
Нахабство влади, напади на честь,
Якими послуговується підлість,
Хто став би це терпіти, адже можна
Звичайним лезом зупинити хід
Усіх страждань? І хто тягнув би далі
Життєву лямку і стікав би потом,
Якби не страх – а що там, після смерті,
У тій країні з інших географій,
Що з неї не прийдуть мандрівники?
І страх нам каже витерпіти муки
Тутешні, добре знані, й не шукати
Незнаних, потойбічних. Винен розум –
Це він блідими робить нас і барви
Поривів наших, а відважні плани
По роздумах воліємо відкласти
І зовсім поховати. Хтось тут є?
Офелія! За мене помолися,
Прекрасна німфо, грішного згадай.

Це ви? Як вам ці дні жилося, принце?

Нічого, добре. Дякую, нічого.

Від вас я маю кілька подарунків
Дрібних – і вам хотіла б їх віддати;
Візьміть їх, прошу.

Я? Щось дарував?
Ніколи в світі!

Знаєте чудово,
Що так, що дарували – і в слова
Такі ароматичні загортали,
Що не було ціни їм. Аромат
Однак, розвіявся. Не хочу берегти
Твоїх дарів, бо віддалився ти.
Візьміть їх, пане.

О! Ти чесна дівчина?

Ти красива дівчина?

Що ваша ясність хоче цим сказати?

Що коли ти і чесна, і красива дівчина водночас, то твоя чесність не повинна би звертати увагу на твою красу.

Хіба краса, мій пане, може мати кращу приятельку від чесності?

Звісно. Але швидше сила краси зробить із чесності профуру, ніж сила чесності зуміє виховати красу за своєю подобою. Давніше це був парадокс, але в наш час бачимо самі підтвердження. Колись я кохав тебе.

Аж я в це повірила, принце.

Не треба було вірити. Усі намагання прищепити порядність до стовбура первородної гріховності є марними, плоди однаково будуть смердіти гріхом. Я ніколи не кохав тебе.

Тим гірше я помилялася.

Іди ти в черниці! Для чого народжувати нових грішників? Особисто я в міру порядна людина, та все ж міг би дорікнути собі такими штуками, що краще б моїй маман мене на цей світ не приводити! Наприклад, я страшенно задаюся, мстивий, занадто амбітний; за мною вичікує ціле військо злочинних намірів – мені просто не вистачає думок, щоб їх обмислити, уяви, щоб надати їм обрисів, часу, щоб їх поздійснювати. Для чого такі, як я, взагалі повзають між землею та небом? Кожен із нас це кінчений паскудник – не вір жодному. Іди не озираючись у черниці. Де твій батько?

Він удома, принце.

Його треба закрити якомога щільніше – хай придурюється блазнем лише у власних чотирьох стінах. Бувай.

Згляньтеся над ним, сили небесні!

Якщо ти вийдеш заміж, я дам тобі в посаг одне прокляття: хоч будеш, як лід, чистою і, як сніг, непорочною, все одно про тебе всі пліткуватимуть.Так що йди у черниці. До побачення. Тільки якщо вже обов’язково тобі заміж, то виходь за дурня. Бо розумні надто добре знають, яких рогатих монстрів усі ви з них робите. Йди у черниці, негайно, зараз же йди! Бувай.

Сили небесні, порятуйте його!

Так само чудово знаю про всі ті ваші підмальовування. Бог дає вам одне лице, а ви з нього робите інше. Усі ці ваші вертіння, метляння, викручування, щебетання, всі ці дитинні слова для кожного створіння Божого – на позір наївність, а по суті безцеремонність! Ні, досить з мене! Через вас я збожеволів! Повторюю: більше ніяких одружень! Ті, що вже побралися, добре, хай собі живуть… за винятком одного. Всі інші лишаються, як були. До черниць, негайно!

Такий блискучий розум – і пропав!
У всьому справний, здібний, винятковий,
Політик, маршал, доктор – всі кар’єри
Було відкрито всім його надіям,
Ще й брали приклад інші. Все пропало!
А я, з усіх жінок невтішних перша,
Що слухала його солодкі клятви,
Сьогодні мушу слухати гудіння
Розколеного дзвона і дивитись
На цей колись живий веселий цвіт,
Що впав, побитий. Як я не осліпла,
Коли дивилась, краще б не дивилась!

Входять Король і Полоній.

Кохання? Щось не те, не ті пориви,
А мова, хоч позбавлена порядку,Та все ж не маячня. Можливо, зріє
В його душі меланхолійна прірва?
Аби лише не визріла такою,
Що всіх нас проковтне. Тож від гріха
Подалі ми вирішуємо швидко:
Поїде днями в Англію збирати
З англійців дань і може краєвиди,
Чужинські та морські, і зміна вражень
Йому поможуть визбутись біди,
Що влізла в душу, а в думках розвіють
Нав’язлий стан. Що скажеш ти на це?

Що це розумно. Я, однак, і далі
Вважаю джерелом його хвороби
Відкинену любов. – Не переказуй,
Офеліє, того, що тут звучало,
Ми чули й так. – Робіть, як вам здається
Доцільним, пане, тільки я пораджу
Таке. Хай по закінченні вистави
Його монарша мати з ним розмову
Довірливу почне в чотири ока
На тему всіх цих змін. Тим часом я
Послухаю десь поруч — і коли
Нічого й рідна мати не встановить,
То хай він їде в Англію, чи там
Іще кудись, на те вже ваша воля.

Хай буде так. Бо шалощі вельмож
Надійних вимагають огорож.

СЦЕНА ДРУГА

Замкова зала.
Входять Гамлет і три актори.

Тільки дуже прошу, читай монолог так, як я показував – плинно й без натуги. Як маєш прокричати його з отим фальшивим надривом, — а ви, актори, це полюбляєте, — то краще вже хай мої вірші виголошує міський крикун на площі. І не вимахуй руками, ніби пиляєш повітря. З жестами будь ощадливий: в найдикішій завії, в бурі, в самому, сказати б, смерчі пристрастей потрібно зберігати міру, щоб у грі була плавність. Мене аж вивертає всього, коли чую, як голосистий кретин у перуці роздирає на шмаття суть нещасного монологу, а оглушена прибита ґальорка вже нічого не годна втямити в усьому цьому смиканні та верещанні. Такого дуболома варто би добре відшмагати, щоб не пхався на сцену з голосіннями, наче він султан Термаґант або Ірод-цар.

Це ми знаємо, принце.

Але й занадто скутим не будь; покладайся в усьому на розум і смак. Хай слово погодиться з жестом, а жест зі словом. Особливо ж пильнуй за тим, щоб завжди лишатися в межах природності: все, що поза ними, суперечить цілям театру, а головними з них були й залишаються незмінно – підставляти природі дзеркало, показувати їх справжні лиця ганьбі та честі, а кожній епосі з її субстанцією – зафіксований відбиток. Якщо при цьому перебрати з експресіями, чи, навпаки, недодати їх, то це може розсмішити профанів, хоч безумовно засмутить посвячених. А думка бодай одного посвяченого мусить важити для вас куди більше, ніж овація цілої зали профанів. Бачив я свого часу гру акторів — і всі вихваляли її захоплено, — а вони тим часом ні говорити, ні рухатися не вміли не те що по-християнськи чи по-сарацинськи, а й взагалі як-небудь. Уміли тільки горлати як недорізані і пересуватися, мов на цирлах, аж я подумав, чи не склепано їх у якого-небудь партача в підпільній майстерні Природи – настільки нещасною була ця імітація людського.

Сподіваюся, ми потроху змінюємося на краще, принце.

То змініться до кінця! А ваші блазні хай завжди кажуть не більше, ніж їм вказано роллю. Бо трапляється, що котрийсь дотепник ні сіло, ні впало пирскає сміхом, щоб найдурніша частина публіки повелася на його штучки – і саме в якійсь ключовій мізансцені. Жахливе видовище – з нього аж вилазять усі жалюгідні амбіції такого балаганника. Добре, йдіть готуйтеся.

Актори виходять.
Входять Полоній, Розенкранц і Ґільденстерн.

Ну і як, добродію? Збирається король прийти на виставу?

Разом із королевою, от-от будуть.

Піджени акторів, хай поквапляться.

Полоній виходить.

А ви удвох не поможете йому підганяти?

Розенкранц і Ґільденстерн

Звичайно, принце.

Розенкранц і Ґільденстерн виходять.

Входить Гораціо.

До ваших послуг, пане.

Гораціо, з усіх, кого я знаю,
Найбільш правдивий ти, тобі я вірю.

Мій принце…

Не підлещуюсь до тебе, Що мав би я за вигоду від цього,
Коли усе майно твоє – свобода
Душі; вона годує й одягає
Тебе щодня і в бідності, проте
Яка потреба леститись до бідних?
Це там, де є надутість грошовита,
Медами хай кінчають язики
І шиї плавно гнуться. Знаєш, друже,
З тих пір, як маю волю вибирати,
Моя душа тебе обрала: виклик
Ти будь-який приймаєш завше вдячно,
Не хвалишся ударами й дарами
Фортуни. Добре тим, у кого серце
Із розумом у згоді, хто не видасть
Фальшивих нот, як деренчлива флейта,
Під пальцем долі. Покажи людину,
Що не була б невільником бажань, —
І я візьму її в найглибшу глиб,
У внутрішні простори, в серце серця,
Як взяв тебе. Ну, добре. Я хотів
Про інше – зараз буде в нас вистава
Для короля, а в ній одна зі сцен
Є відбитком з обставин смерті батька.
Коли вона почнеться, стань ловцем
І пильно стеж за стриєм, за всіма
Гримасами його – якщо назовні
Не вилізе провина, значить був
Дияволом той привид і в оману
Завів мене, від чого стало чорно
В моїй уяві, як в підземній кузні.
Тому дивись уважно; я так само
Зі свого боку – потім порівняєм
І вирішимо спільно.

Добре, принце.
І знай: якщо він вислизне, хоч винний –
Не пожалій стягнути з мене гроші.

Фанфари. Спочатку йдуть сурмачі та барабанники, звучить данський марш. Входять Король, Королева, Полоній, Офелія, Розенкранц, Ґільденстерн та інші двірські, супроводжувані вартою зі смолоскипами.

Вони вже прийшли на виставу. Я мушу знову вдавати хворого. Знайди собі місце.

І як почувається наш рідний Гамлет?

Чудово, слово честі. Їм повітря, ніби хамелеон, до того ж повітря, начинене обіцяннями. Навіть каплунів так сито не відгодовують.

Це що ж за така відповідь, Гамлете? До нас такі слова не доходять.

А з нас уже вийшли.
(До Полонія)
Ти, здається, говорив, ніби грав колись на сцені у студентські роки?

А таки грав, принце, і навіть як добрий актор тішився популярністю.

І що то були за ролі?

Якось я грав Юлія Цезаря. Мене вбивали на Капітолії. Брут мене вбивав.

Досить брутально з його боку – завалити на Капітолії такого капітального бика. Актори готові?

Розенкранц

Так, пане. Тільки знаку від вас чекають.

Ходи ближче, сину, сядь коло мене.

Ні, мамо, тут є магніт притягальніший.

(до Короля)
Отак! Ви зауважили?

Пані, чи можу покластися на ваше лоно?
(Лягає коло ніг Офелії)

Я мав на увазі – втулити голову у ваші коліна.

Так, принце.

Думаєш, мені йшлося про щось вульґарне?

Нічого такого я не думаю, принце.

Бо нічого нема вульґарного в тому, аби лягти між дівочих ніг.

Що ви сказали, принце?

Нічого особливого.

У вас веселий настрій сьогодні.

Так, принце.

Господи, та ж я для тебе стараюся! Що людині лишається, крім веселого настрою? Дивіться, як весело моїй матері, хоч батько помер лише дві години тому.

Не дві години, а двічі по два місяці.

Так давно? У такому разі хай чорт носить замість мене жалобу, а я вдягнуся в чорних соболів. Боже милий, два місяці як помер – а про нього ще пам’ятають! Отже, можемо сподіватися, що пам’ять про видатного чоловіка і цілих півроку протягне. Головне, хай Мати Божа простить, щоб набудував побільше церков, а то забудуть про бідолаху, як про дерев’яну конячку, в якої замість епітафії написано “Пропала та, що брикала!”

Грають сурми. Починається пантоміма. Входять, чуттєво обнявшися, два актори – Король і Королева. Королева стає навколішки, складаючи свою урочисту присягу. Король підводить її з колін і схиляє голову їй на плече, після чого лягає серед квітів і засинає. Королева, упевнившися, що він заснув, виходить. За хвилину входить якийсь чоловік: з голови Короля знімає корону, цілує її, вливає отруту у вухо сплячого і виходить. Королева повертається, бачить, що Король мертвий, і зображує розпач. Отруювач знову заходить у супроводі трьох або чотирьох осіб і поводиться так, ніби поділяє з нею горе. Тіло виносять. Отруювач залицяється до Королеви дарами. Королева спершу нібито не приймає їх, але врешті піддається йому. Актори виходять.

Що це було, принце?

Це така сценка під назвою “Підступність без любові, або Злочин без кари”.

Це нам показали короткий зміст усієї п’єси?

Входить Актор-пролог.

Дізнаємося від цього типа. Актори не вміють тримати язика за зубами – все повибовкують.

Він з’ясує, що нам показували?

Як і те, що ти йому покажеш. Тільки не соромся показати, що в тебе є, а він теж не посоромиться з’ясувати, для чого воно тобі.

Ви просто нестерпний, принце. Я краще послухаю.

Актор-
пролог

Вам з радістю послужимо,
Зі сцени вас розважимо,
Трагедію покажемо.

Виходить.

Це що – пролог чи дарчий напис на медальйоні?

І справді – якесь коротке.

Ніби жіноче кохання.

Входять двоє акторів у ролях Короля й Королеви.

Король-
актор

Вже утридцяте колісниця Феба
Пройшла окіл землі, води і неба,
І цілих тридцять по дванадцять раз
Примарне сяйво місяць лив на нас,
Від того дня, як, Гіменею любі,
Ми руки та серця з’єднали в шлюбі.

Королева-акторка

Такій любові й цілих тридцять років
Світила дивувалися б високі!
Та от біда: щось ти цілком ослаб,
І це мене гнітить. Хіба могла б
Інакше я? Однак тебе, мій пане,
Хай ця моя гризота не дістане.
Бо жінка, чим палкіша у коханні,
Тим страх у ній і туга більш захланні.
Моя любов – ти знаєш – над усе,
І страх співмірний бідну душу ссе.
Лиш ті, що люблять так, як я, готові
Тривогу перебільшити з любові.

Король-
актор

На жаль, недовго бути нам з тобою;
Це тіло гасне, хворістю жахною
Охоплене – проте наш світ без меж
І ти ще довго в ньому проживеш,
Знайшовши пару…

Королева-акторка.

Перестань, не треба,
Нова любов – це зрада, що до неба
Волала б. Адже вийти заміж вдруге –
Це вбити ще раз. Це межа наруги.

(убік)
Полин, полин у словах!

Королева-акторка

Бо жінку, що вінчатись вдруге йде,
Само лиш тіло жадібне веде.
Лиш та залізе з іншим в шлюбне ложе,
Яка убити ще і ще раз може.

Король-
актор

Тобі я вірю, бо ж заприсягла ти,
Але властиво людям відступати.
Наш кожний намір – пам’яті слуга,
Його основа надто вже блага,
Це наче плід – однаково він мусить
Колись упасти, хоч ніхто й не струсить.
І будь-яка з присяг так довго чинна,
Як довго схоче пам’ять, і повинна
Забутися обітниця, яка
Остигла з жару, хоч була жарка.
Чи в горі, а чи в радості – дощенту
Згорять пориви у вогні моменту,
І де був сміх, там плач, а сміх плачем
Постане – все тече і ми течем,
І цілий світ, — і дивного немає
Нічого в тому, що й любов минає,
Так само непостійна, вся в хитаннях,
Як наша доля, але от питання:
Хто з них над ким, і я питаю знов –
Любов чи доля? Доля чи любов?
Ослаб вельможа – друзів як не стало,
Бідняк нажився – й місця друзям мало
Навколо нього, їх любов тепер
Іде за ним, але хоч ти б умер,
Якщо біда і ти не у фаворі,
Любов минеться, як і друзі скорі.
Тепер, щоб відновити лад, я знову
Скажу про наших почуттів основу,
Що нетривка. Тому в руках судьби
І ми, і наші наміри – раби.
Ти зараз віриш: доживеш вдовою,
Але ця віра вмре слідом за мною.

Королева-Акторка

Хай сон мене покине і забави,
І світло днів, хай ані крихти страви
Не дасть земля, надія хай згорить,
Хай буду я сама, хай вічна бридь
Мене поб’є, хай всі предмети світу,
Які люблю, зруйнує в ніч неситу,
Хай покарання вічне і всесильне,
Як по жалобнім одягну весільне.

Але якщо тепер вона зламає клятву...

Король-
актор

Страшні слова. Я відпочив би, мила,
Від цих розмов. Отож, якби лишила
Мене самого…

Королева-акторка

Що ж, повийся снами —
Хай зло ніколи не стоїть між нами!

І як вам подобається п’єса, мадам?

Ця жінка, по-моєму, забагато обіцяє.

Так, але вона дотримає слова.

Ти знаєш зміст? Там не буде нічого непристойного?

О, ні – самі лише жарти, навіть отруту зроблено зі смаком. І немає ні слова поганого.

Як усе-таки звучить назва?

Назва звучить як «Пастка», мається на увазі, для мишей. Самих мишей не буде – це в переносному розумінні. Йдеться про вбивство, вчинене десь у Відні. Герцоґа звали Ґонзаґо, а його дружину – Баптиста. Зараз побачите, що буде. Історія просто-таки гидотна, але що нам до неї? З нашими сумліннями – вашим, пане, та й моїм так само – все чисто, так що нас воно не стосується. Хай коняка з обдертими боками хвицається, в нас боки на місці.

Входить актор, що грає Луціана.

Це такий собі Луціан, королю близький родич.

З вас добрий коментатор, принце.

Та я навіть у ляльковому театрі міг би покричати за тебе і твого милого.

Гостро, принце, дуже гостро.

Бо щоб мій кінець затупити, довелося б тобі всмак настогнатися.

Ого, дедалі гірше.

Цілком як у подружньому житті. – Починай, убійнику. Перестань уже з тими своїми пантомімами і берися за справу. Як там було написано: «І крук захрипло кряче й помсту кличе»?