Гамлет

ДІЯ ПЕРША

СЦЕНА ПЕРША

Замок Ельсинор. Сторожова тераса. Входять Бернардо і Франциско, вартові (з протилежних боків).

Ти перший скажеш. Озивайся.

Навіки з королем!

Ти нині справді вчасно – до хвилини.

Так, саме б’є дванадцять. Йди поспи,

Вельми вдячний. Холод, бляха,
Й на серці дрижаки.

Навіть
І миша не пробігла.

Тоді добраніч. І якщо зустрінеш
Гораціо й Марцелла, вартових,
Скажи хай швидше йдуть.

Входять Гораціо і Марцелл.

Вони, здається. Стійте! Хто такі?

Це ми, друзяки.

Оборонці краю.

Добраніч вам.

Іди, вояче добрий.
Хто замість тебе?

На посту Бернардо.
Добраніч вам.

Агов, Бернардо!

Ти?
Гораціо теж тут?

Шматок із нього.

Привіт обом, Гораціо й Марцелле.

І як, цієї ночі знов являлось?

Нічого не було.

Гораціо говорить, це дурниці,
І він нізащо в світі не повірить
В оті страхи, що двічі нас трясли.
Тому-то я й просив, щоб він прийшов
І з нами став на варті цеї ночі,
І як примара вилізе до нас,
Хай сам побачить і говорить з нею.

Ага, побачу. Дідька з два.

Не віриш,
То сядь – і слухай, ми влаштуєм штурм
Твоїм позамуровуваним вухам,
Щоб ти, глухий, усе ж таки повірив
У те, що двічі трапилось.

Гаразд.
Послухаю, що скажеш нам, Бернардо.

Минулий раз, як тільки лиш ота
Зоря, що від Полярної на захід,
Своїм небесним маршем як завжди
Дійшла туди, де зараз, — перша ночі
Була, і ми з Марцеллом саме…

Входить Привид.

Мовчок! Затихни – бачиш, знов іде!

І знов такий, як був король покійний.

Гораціо, ти грамотний, озвися.

Гораціо, ну правда ж, як король?

Та правда, правда. Страх мене бере.

Він хоче говорити.

Мов до нього!

Хто ти, котрий забрав собі цю ніч
І вигляд цей пресвітлого героя,
Цю постать короля невтішних данців,
Що відійшов? На Бога – щось кажи!

Ого, йде геть!

Ну стій же!
Стань – і кажи, благаю – щось кажи!

Привид виходить.

Уже не відповість.

То що тепер?
Гораціо, ти весь дрижиш, ти бліднеш.
То може не такі вже це й дурниці?
Що скажеш зараз?

Наче перед Богом,
Я б не повірив, якби не очей
Моїх свідоцтво.

І на короля
Хіба не схожий?

Як на себе ти.
Так само був озброєний, коли
Ішов побити драного норвежця; подерти впертого
Й так само люто зиркав на полки Поляків, що з санями йшли під лід.
Дива і страх!

І двічі так було –
В таку годину, в пору мертв’яків,
Він тут іде повз нас вояцьким кроком.

Не знаю, що й до чого тут і як,
Але в загальних рисах тут направду
Передчуваю жахи для країни.

Отак! І може хтось нарешті скаже,
Для чого всі ці варти, ці нічні
Дозори, що дістали всіх навколо,
Для чого все нові й нові гармати
Й чому щодня везуть саму лиш зброю
З чужих країв. І на якого біса
Всіх корабельних теслів день по дневі
Женуть до праці – будень чи неділя?
До чого поспіх, піт і це ярмо,
Що ним з’єднались ніч і день, хто скаже?

Я спробую.
Пошіптують, що наш король недавній,
Той, що являвся нам отут, як привид,
Від короля норвежців Фортинбраса,
Що аж душився в заздрощах і чванстві,
Прийнявши виклик, переміг як завше
(Його ж і маври переможцем знали)
І Фортинбраса вклав. Але з угоди,
Розписаної строго за звичаєм,
Убитий не лише життя віддав би,
А й землі всі, набуті і здобуті.
І наш король – так само закладався
На данські володіння. Тож вони
Так само відійшли б до Фортинбраса,
Якби тому вдалася перемога.
Так завдяки угоді і звичаям
Наш Гамлет, наш король узяв ті землі.
Тепер же інший Фортинбрас, молодший,
На поклик запальний прищів і крові
З усіх норвезьких темних закапелків
Збирає в банди всяких зарізяк,
Готових за саме прохарчування
Піти на все, а все – для них війна.
Як наше тут вважає керівництво,
Це наміри зі зброєю в руках
Відбити землі Фортинбраса-батька.
І в цьому бачу головну причину
Тривожної гарячки, готувань,
Та, власне, і нічних стоянь на варті.

Я теж гадаю так і так це бачу.
Тому і пострах цей нічний зловісний є привидом у постаті монарха,
Що приводом лишився для війни.

Та це нічого, пил квітковий в око.
В найкращі дні для Риму, в час цвітіння,
У переддень, як Юлій мав сконати,
Гроби порозкривались, і мерці
Закутані волали просто з вулиць;
Так само вогняні хвости на небі,
Кров замість рос, на сонці плями – й ніч
Затьмарювала місяць, що монархом
Є для морів Нептунового царства,
Немов у передмить Страшного Суду.
Такі й подібні знаки вже і в нас
Побачено: зійшли довкіл знамення,
Провісників жахних земля і небо
Зсилають нам однаково на горе
Для цих околиць і для цих людей.

Знову з’являється Привид.

О! Тихо! Гляньте, знову йде до нас!
Я на дорозі стану, будь що буде!
Примаро, стій!

Розводить руки.

Метнути в нього спис?

Якщо не схоче
Спинитися.

Привид виходить.

Не вартo було цю мовчазну примару
Так ображати нападом своїм;
Він – мов повітря і його не зраниш,
Ця наша битва з тінню — сміху варта.

Щось мав казати – але крикнув півень.

І він здригнувся, ніби хтось, хто рушив
На поклик суду. Я те саме чув –
Лиш тільки півень, цей трубач світанку,
Напне свій голос деренчанням щирим,
Пробудить бога днів крізь хрипи горла,
Відразу ж блудні духи, що навколо –
В повітрі й на землі, в огні й на морі –
Летять у схови. Так воно і є –
Самі переконалися в цій правді.

Так вийшло: дух розвіявся від співу.
Ще кажуть, ніби теж перед Різдвом,
Коли чекаєм на появу Спаса,
Той вісник світла піє без кінця
До ранку — й духи вилізти не сміють,
І ночі ясні, й жодна із планет
Не сіє зла, і відьма не поробить
Ніде нічого, бо такий то час.

Я чув про це – і навіть трохи вірю.
Та гляньте — ранок, вбраний у рожеве,
Ступив на трави там, на східних схилах.
Кінець дозору. Думаю, що знати
Про все, отут побачене вночі,
Повинен Гамлет, королевич-син.
Життям клянусь, той дух, що був для нас
Німий, до нього справно заговорить.
Ви згідні, щоб усе йому сказати,
Як нам велять любов, сумління й честь?

Звичайно, так. Я навіть знаю, де
Його знайти найлегше цього ранку.

СЦЕНА ДРУГА

Замок Ельсинор. Тронна зала.
Фанфари. Входять Клавдій, король Данії, королева Ґертруда, Гамлет, Полоній, Лаерт і дворяни з Вольтимандом та Корнелієм.

Хоч брат наш дорогий помер недавно,
І пам’ять в нас жива, і необхідно
Носити жаль і смуток у серцях,
Державі ж – гідно повнитись плачем,
Проте природні болі і скорботи
Здоровий глузд – що вдієш? – переміг,
Отож сумуймо, але з головою,
Про брата пам’ять – добре, але й нас
Самих не іґноруймо. Обнялися
З журбою радість, усміх і сльоза –
І ми беремо в подруги й дружини
Вдову колишню, дотепер сестру,
Мирт обв’язавши крепом і на вагах
Зрівнявши міру радості й розпуки.
Прислухавшись до мудрих ваших рад,
Ми рішення нелегке – одружитись
Таки прийняли й дякуємо всім.
Тепер наступне: юний Фортинбрас,
Не надто оцінивши нашу силу,
Або в надії, що по смерті брата
В державі нашій безлад і бордель,
Узяв собі за мрію авантюру
І сипле нам погрозами в листах,
Щоб ми йому вернули всі ті землі,
Які, цілком, до речі, правочинно,
Наш брат, наш Гамлет славний перебрав.
Це щодо Фортинбраса. А наступне –
Що ми в листі до короля норвежців,
Старого Фортинбрасового стрия –
Який, між іншим, з огляду на неміч
Ні сном, ні духом про азарт хлопчиська, —
Прохаємо цьому покласти край.
Підстава та, що збройні готування
Є для його ж народу тягарем.
Отож ми доручаєм вам листа,
Корнелію та Вольтиманде наші,
Доставити норвежцеві старому.
А щодо повноважень – то ні кроку
За межі цих інструкцій і статей.

Подає грамоти.

Бувайте – й будьте ж виконавчо справні!

Корнелій
і Вольтиманд

Ми виявимо всю свою ретельність.

Без сумніву. Щасливо повертайтесь.

Корнелій і Вольтиманд виходять.

Тепер, Лаерте, що нового в тебе?
Ти щось хотів просити. Але що?
Хто зважено прохає короля,
Той не марнує слів. Чого, Лаерте,
Лиш не попросиш – все дамо охоче.
Не так зжилися голова із серцем,
Чи руки з ротом, як старий твій батько
З державним троном данських королів.
Чого тобі, Лаерте?

Ваша милість,
До Франції дозвольте повернутись.
Прибувши звідти віддано додому
На вашу коронацію, я сповнив
Обов’язок, але тепер зізнаюсь,
Про Францію лиш думаю й на виїзд
Хотів би згоди й дозволу від вас.

А що на це твій батько? Що Полоній?

Він так благав, що я, твердий спочатку,
Таки нарешті здався й відступив.
Даю, хоча й зі скрипом, власну згоду
І прошу вас дозволити йому.

Отак? Тоді лови момент, Лаерте,
І користай з можливостей – поїдеш!
А ти, наш рідний Гамлете і сину…

(убік) Такий вже рід, що всяке в рідні рветься!

Чому ти все ще мрячний і похмурий?

Не зовсім, пане. Я вже весь блищу.

Мій Гамлете, зніми цей колір ночі
І другом королю всіх данців будь.
Невже навік, повіки опустивши,
Ти батька виглядатимеш із праху?
Звичайне діло: кожен із живих
Колись вмирає. Це перебування
Всього лишень, а смерть веде у вічність.

Ну так, мадам, ну так, звичайне діло.

Чому ж тобі воно здається дивним?

“Здається”? Але що таке “здається”?
Цей кольору чорнила плащ, ця одіж,
Так само чорна, як велить звичай,
Чи ця незмога дихати з нещастя,
Чи стримати ці патьоки з очей,
Ця скруха на лиці, усі ці форми,
Ці прояви, ці вияви печалі –
Пусте ніщо, таке собі “здається”!
Їх можна вдати, грати, як на сцені;
Це тільки оболонка, показ болю.
Але щось глибше у мені засіло.

Це гідно з твого боку і похвально,
Що ти в жалобі батька вшанував.
Але твій батько теж колись мав батька,
І той так само. Справою синів
Є ритуал жалю, як батько вмре.
Це робиться доречно й своєчасно,
Проте не вічно! Бо коли в жалях
Зациклишся, мов баба в голосіннях,
Це вже безбожність – виклик небесам,
Нам видно в цьому впертість, нетерпимість,
Хитання в серці й вузькість у думках.
Ми знаємо про те, що мусить бути,
Про те, що найбуденніше в житті,
Як перша-ліпша річ, близька на дотик,
Навіщо ж опиратися і люттю
Труїти серце? Гріх супроти неба,
Супроти мертвих, істини, природи,
А також розуму, котрий завжди,
Від першого померлого й до цього,
Недавнього, казав на смерть батьків:
“Так мусить бути”. Просимо тебе
Зарити в землю цю дурну печаль
І нас вважати батьком. Світ навколо
Дізнається, що ти стоїш найближче
До трону й нами люблений не менш,
Як рідним батьком. А відносно планів
Поїхати назад до Віттенберґу
Відверті будем: надто суперечать
Бажанням нашим. Просимо тебе,
Чи радше навіть ревно умовляєм
Лишитись нам у Данії на втіху,
Як наш блискучий пасинок і син.

Так, Гамлете, не дай благати марно.
Не їдь до Віттенберґу, з нами будь.

В усьому вас послухаюся, пані.

Це сказано з любов’ю і шляхетно!
Тож будеш з нами жити, як король.
Ходімо, пані.
Гамлетова згода
Мене зігріла, хочеться сміятись
І святкувати – хай про кожен келих,
Який я вип’ю нині на бенкеті,
Гармати гаркнуть небу, а воно
Хай громом відповість. Ходімо, пані.

Фанфари. Виходять усі, крім Гамлета.

Якби ж це тіло, цей баласт, ця маса
Розсипатися, звіятись могла!
Якби Творець нас не позбавив права
Самих себе вбивати! Милий Боже,
Яке нудне, огидне та безглузде
Усе навколо, все, увесь цей світ!
Світ? Вартий свисту: вичахлий город,
Де пишниться лише падлюче зілля
І хлам по людях. Це ж дійшло до чого!
Два місяці — та навіть двох немає! –
Як він помер, король, такий чудовий,
Що коло нього цей здавався цапом,
Сатиром коло бога. А її
Кохав же як – що й вітрові не дав би
Лиця торкнути. Але ж і вона –
Чи мушу пам’ятати? – як шаліла
Від нього, наче голод її мучив
Тим більший, чим ситішою була.
І от минув якийсь нещасний місяць
(Відомо – слово “хтивість”, як і “хиткість”,
Жіночий має рід), чотири тижні! –
Не встигла навіть збити черевиків,
Що в них ішла, невтішна, як Ніоба,
За гробом батька, й от уже вона –
Тварина довше скиглила б у горі! –
Виходить заміж за паскуду стрия,
Подібного на батька майже так,
Як я на Геркулеса. Навіть солі
Не змила ще з лиця від сліз фальшивих –
І вже до шлюбу! Так зуміти спритно!
Так рватися в інцестуальну постіль!
Не може це скінчитися добром.
Але, хоч ріже в грудях, замовкаю.

Входять Гораціо, Марцелл і Бернардо.

Вітаю, принце!

Вельми радий, друже
Гораціо, і завжди пам’ятаю.

Ну так, звичайно, ваш слуга, мій принце.

Та ні – мій друг: я б став тобі слугою.
Щось трапилось — ти не у Віттенберзі?
А це Марцелл?

Дуже радий.
(До Бернардо)
Тобі так само. Добрий вечір всім.
(До Гораціо)
І все ж чому ти не у Віттенберзі?

Мене здолали лінощі, мій принце.
І ворог не сказав би так про тебе,
Тому не вірю. Сам собі в образу
Несеш таке, що й слухати нестерпно.
Ти і лінивість? Вигадай щось інше.
Чого ти тут шукаєш, в Ельсинорі?
Тут вивчишся хіба на пияка.
Прибув на королівське поховання.

Так більше не жартуй, студенте вчений,
Кажи, що на весілля королівське.

І дійсно, принце – йшло одне за одним.

Це вийшло по-хазяйськи: решту жрачки
По тризні подали на інший стіл,
Тепер уже весільний. Краще в небі
Когось із ворогів зустріти, віриш?
Знов батько… Часом бачиться мені…

Де, пане мій?

Лише в уяві, друже.

Я знав його – могутній був король.

Не тільки це, найперше як людину
Його я знав. Нема таких, як він.

Мені здається, що цієї ночі
Він був тут, принце.

Він? Ти кажеш – він?

Король, ваш батько.

Що? Король? Мій батько?

Собою опануйте на хвилину
І слухайте уважно. Це – два свідки,
Які потвердять неймовірну звістку
Про жах і шок.

О Боже, говоріть!

Вже двічі поспіль уночі на варті
Бернардо і Марцелл, старанні й чесні,
В обмерлу пору, в найтемнішу північ
Побачили когось, хто вашим батьком
Був за життя. У бойовому строї
З’являвся перед ними й гідним кроком
Повз них проходив. Цілих три рази
Минав їх зовсім близько, так що очі
Несила відвести було від жаху –
Так близько, що і жезлом би торкнув.
Вони тряслися, мов кисіль замерзлий,
І ані слова. Щойно лиш мені
Таємно розказали про видіння.
На третю ніч я теж пішов із ними;
І там-таки, о тій самій порі,
І в тому ж таки вигляді, дослівно,
Та сама з’ява. Принце, дві руки
Не так на себе схожі, як воно
На батька-короля.

В якому місці?

Де ми завжди вартуєм – на терасі.

Ви щось йому казали?

Я звертався,
Та він не відповів. Хоча, здається,
Що був момент, коли він ніби глянув
На нас і ніби щось хотів сказати,
Та раптом – півень закричав щодуху,
Аж він здригнувся, відступив, розтанув.
Пропав з очей.

Це справді дивно, друзі.